Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Самотність

Я гадав, що вже наступного дня чутка про смерть Офелії покотиться нашим містом і охопить його, мов яка пожежа — ліс. Одначе спливав тиждень за тижнем, а нічого не мінялось.

Урешті-решт я збагнув: Офелія пішла з життя, не сказавши про це нікому, крім мене. Тож я був єдиною живою істотою на землі, яка знала про її смерть.

Мене наповнювала якась дивна суміш невимовної самотності і відчуття внутрішнього багатства, яким я ні з ким не міг поділитися.

Всі люди навколо мене, і навіть мій батько, здавались якимись фігурками, повирізуваними з паперу: так, наче вони взагалі не мали ніякої притоки до мого буття і були лише декораціями.

Коли я годинами сидів на лавці в саду, зігрітий постійної близькістю Офелії, то зазвичай уявляв: тут, під моїми ногами, спочиває її тіло, що його я так палко кохав! І при цьому на мій великий подив я не відчував болю ні на крихту…

Якою тонкою й вірною була її інтуїція, коли, пливучи зі мною на човні, просила вона поховати себе тут і жодній душі про це місце — ні словечка. Тим-то наразі тільки ми вдвох — вона потойбіч, а я тут, на землі — знали про це, і ця таємниця так глибоко нас з’єднувала, що я не мав смерть Офелії за її тілесну небутність.

Коли я уявляв собі, що вона могла б опочити не тут, а на міському цвинтарі, під якимось надгробком, оточена небіжчиками, заплаканими кревняками, — ця проста думка, як гострий клинок, вганялася мені в груди і проганяла відчуття духовної близькості з нею ген-ген за обрій.

Непевне відчуття, яке говорить, що смерть це тільки темна перешкода, а не нездоланна прірва між видимим і невидимим, незабаром поступилось у моїй душі твердій упевненості в тому, що вона перетвориться на ясне знання, коли люди ховатимуть близьких не на громадських цвинтарищах, а в місцях, про які знатимуть і вхожатимуть лише вони. Коли мені і справді ставало самотньо, я згадував ніч, коли сховав у сиру землю тіло Офелії.

І мені здавалося, що я поховав тоді сам себе, і тепер я тільки якась примара, що блукає по світі і не має нічого спільного зі звичайними людьми з плоті і крові.

Бували миті, коли я казав собі: ти це більше не ти; якась інше істота, народження і буття якої загубились у пітьмі століть, коли тебе ще не було і в помислах, нестримно, дедалі глибше проникає в тебе, захоплює твою оболонку, і незабаром від тебе взагалі нічого не залишиться, крім спогаду, що вільно ширяє у світі минулого і буде для тебе досвідом цілком незнайомої тобі людини.

«Це в мені воскресає першопредок», розумів я. Коли я дивився на хмари, часто перед моїм поглядом вставали картини незвіданих земель і непередбачуваних краєвидів, з кожним днем виникали частіше і маячіли чимраз довше.

Я чув слова, вловлюючи їх якимось внутрішнім органом, і вони здавалися мені зрозумілими. Я сприймав їх, як земля приймає і зберігає насіння, щоб потім виростити його. Я переживав їх так, ніби хтось говорив мені:

«Одного разу ти зрозумієш ці слова в Істині».

Ці слова виходять із вуст по-чудернацькому вбраних людей, яких чогось ставлю за старих знайомих, дарма що, звісно, я не міг бачити їх у цьому житті. Хай ці слова і з’являються десь ген-ген, в давньому минулому, вони наздоганяють мене, ні з того ні з сього заново народжуючись у сьогоденні.

Я бачу гірські пасма, що здіймаються до небес; їхні вкриті кригою піки сягають значно далі, протинаючи пелену хмар і зникаючи хтозна-де.

«Це дах світу, — кажу я собі, — загадковий Тибет». Відтак стеляться довкруж безкрайні степи з верблюдячими караванами; азіатські монастирі, що скніють у безнадійній самотині; жерці в жовтих шатах з буддійськими ритуальними млинками в руках; скелі, в яких витесано гігантські статуї сидячого Будди; річкові потоки, які виринали з нескінченності і текли в нескінченність; береги краю лісових пагорбів, вершини яких були пласкі, наче столи, як ніби їх обчикрижили жахливою косою.

«Це краї, речі, люди, — думав я, — що їх, певно, бачив ще засновник мого роду, коли він ще мандрував по світу. Зараз, коли він вселяється в мене, його спогади стають і моїми».

Коли у неділю стрічав я молодих людей, моїх ровесників, і навіч бачив їхню закоханість і життєрадісність, то чудово розумів те, що вони переживали, проте в моїй душі мене панувала цілковита холоднеча.

То була не холоднеча задубіння, що як скороминуще з’явище болю до глибини виморожує чуття, проте й холоднеча старості, в якій слабнуть життєві сили.

А проте, я відчував у собі владного древнього старця, що ні на мить не полишав мене. І часто, варто було мені глянути на себе в люстро, як я злякано сахався, зауваживши в ньому юне обличчя, до якого не пристала жодна зморшка прожитих літ. У мені відмерли тільки ті зв’язки, що прив’язують людей до втіх земного життя, натомість холоднеча в мені виходила з інших незнаних країв, з далекого світу, в якому зродилася моя душа.

Тоді я ще не міг достоту визначити той стан, в якому опинився. Я не знав тоді, що це було одне з тих загадкових і чарівних перевтілень, на опис яких часто-густо натрапляєш у житіях християнських та інших святих, при тому, що зазвичай глибина і життєва значущість цього годі зглибити.

Я ні на макове зерно не тужив за Богом, чого я сам не міг второпати, та, втім, і не шукав цьому якесь пояснення.

Пекучу жагу ненаситної туги, про яку говорять святі і яка, за їхніми словами, випалює все земне, мені не дано було спізнати — бо все, чого я прагнув, мало наймення «Офелія», а впевненість в тому, що вона повсякчас поряд, не полишала мене ні на мить. Події зовнішнього життя збігали, не кидаючи і сліду в моїх спогадах; як мертвий місячний ландшафт з погаслими кратерами, що їх між собою не пов’язує жодна дорога, жодна стежка, поставали образи того часу перед моїми очима.

Я не можу згадати, про що ми говорили з моїм батьком, тижні скорочувалися для мене до хвилин, хвилини розтягувалися на роки. Роками (принаймні, так здається мені нині, коли я, щоб оживити події свого минулого, послуговуюся рукою і пером якогось незнайомця) просиджував я на садовій лавці біля могили Офелії. Ланки ланцюга подій, за якими можна було б відновити плин часу, зараз лише нарізно бовваніють переді мною.

Атож, я пригадую, що одного разу водяне колесо, яке рухало точильникову токарку, зупинилось, і дзижчання машини пропало, тож у нашому провулку залягла німа тиша… Коли це сталося, наступного дня вранці після тієї ночі або значно пізніше, мені спогад про це вже згас.

Я знаю, що розказував моєму батькові про те, як підробився під його руку. Мабуть, це визнання назагал мене не зачепило, бо не можу пригадати жодного пов’язаного з цим сильного переживання. І не втямлю, що мене призвело до цього.

Хіба що я ледь-ледь пригадую, як потішився в душі, коли між ним і мною вже не зосталося жодної таємниці. А щодо зупинки водяного колеса, то мені прийшло на пам’ять, що я відчув полегкість, усвідомивши, що старий точильник більше не працює.

А проте, мені здається, що обидва цих почуття спізнав не я. Їх навіяв мені дух Офелії — таким-то мертвим для всього людського, як на мене, був тоді Христофор Таубеншлаґ…

У той час ім’я «Таубеншлаґ», себто «голубник», що його я дістав, відкрилося мені як пророцтво в устах долі. Я буквально перетворився на власне ім’я — безживний голубник, місце, де мешкали Офелія, засновник роду і старий на ймення Христофор.