Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я підходжу до вікна і скидаю оком на річку внизу, щоб змогти, набратися духу і бути напоготові, якщо доведеться глянути у вічі небезпеці, яка наразі здається мені невідворотною і лякає мене. Але глянувши на німу, байдужу воду, що безнастанно тече унизу, я так жахаюся, що не відразу помічаю, як озиваються дзиґарі на башті.

І раптом звідки не візьмись неясна думка: «Ця річка несе фатум, якого тобі вже не уникнути».

Потім мене будить вібруючий металевий дзвін, відтак страх і пригніченість миттю сходять нанівець.

Офелія!

Я бачу, як мерехтить у саду її світла сукня. «Хлопча ти моє, любе, любе хлопча, я так цілу днину боялася за тебе!» — «А я за тебе, Офелія!» — хочу сказати, але вона обіймає мене і її вуста зливаються з моїми. «Знаєш, я так гадаю, що сьогодні ми бачимося востаннє, моє кохане, моє бідолашне хлоп’ятко!»

— На Бога! Щось сталось, Офелія? Мерщій у човен, там нам буде безпечно.

— Атож. Ходімо. Там ми, можливо, сховаємося… від нього.

«Від нього»! Вона вперше згадала про «нього»! Я відчував, як тремтить її рука, а дівочий страх перед «ним», певно, не має кінця й краю!

Я хочу повести її до човна, але вона якусь хвилю пручається, наче не може зійти з місця.

— Ходімо, ходімо, Офеліє, — кваплю її я, — не бійся. Ще трохи, і ми будемо на тому березі. Туман…

— Я не боюся, мій хлопчику. Я тільки хочу… — вона затнулася.

— Що з тобою, Офеліє? — Я обіймаю її. — Ти мене вже не кохаєш, Офеліє?

— Ти знаєш, як я кохаю тебе, Христофоре, — просто говорить вона і довго мовчить.

— Хіба ми не підемо до човна? — питаю її пошепки.

— Я так сумую за тобою.

Вона помалу посуває мене вбік, робить крок назад до лави, де ми зазвичай сиділи, і гладить її, заглиблена в свої думки.

— Що з тобою, Офеліє? Що ти робиш? Тобі боляче? Я тебе скривдив?

— Я хочу тільки… я хочу тільки попрощатися з улюбленою лавкою! Ти знаєш, хлопчику мій, ми тут уперше поцілувалися!

— Ти хочеш від мене піти? — раптом скрикую я. — Офеліє, Господи, цього не може бути! Щось сталось, а ти мені не кажеш! Невже ти думаєш, я зможу жити без тебе?

— Ні, заспокойся, мій хлопчику! Нічого не сталося! — вона тихо втішає мене і намагається посміхнутись, але, що місячне світло падає їй на обличчя, то я зауважую, що на очах у неї тремтять сльози. — Ходімо, мій дорогий хлопчику, підемо, твоя правда, ходімо в човен!

З кожним ударом весла мені стає легше на серці; що ширший простір, який відділяє нас од темних будівель, з їхніми мерехтливими, недремними очима, то надійніше захищені ми від небезпеки. Нарешті, з туману виринають кущі верби, що ними облямовано інший берег; річка заспокоюється і мілішає, і ми непомітно опиняємося під звислим гіллям.

Я витягую весла і сідаю поряд з Офелією на кормі. Ми ніжно обіймаємося.

— Чому ти журилася, моя мила? Чого сказала, що хочеш попрощатися з лавкою? Ти ніколи мене не кинеш, хіба ж не так?

— Якось-то має ж це статися, моє ти хлоп’ятко! І ця година дедалі ближчає… Ні, ні, зараз не треба сумувати… Можливо, до цього ще далеко. Нумо, викинемо це з голови.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Офеліє.

Мене давлять сльози, і до горла підступає клубок.

— Ти хочеш сказати, що, коли ти поїдеш в столицю і станеш актрисою, ми більше з тобою ніколи не побачимось? Гадаєш, я не тремтів день і ніч, уявляючи, як усе це буде? Я знаю точно, я не винесу цієї розлуки! Але ти сама сказала, що це станеться за рік, не раніше!

— Атож, звісно, за рік, не раніше.

— А під той час я неодмінно щось придумаю, щоб бути з тобою разом у столиці. Я впрошу свого батька, навколішках благатиму, поки він не дозволить мені вчитися там. А як стану на ноги й опаную якийсь фах, ми поберемось і ніколи більше не розлучимося! Хіба ти не любиш мене більше, Офеліє? Чому ти нічого не говориш? — питаю злякано.

За її мовчанням я вгадую її думки, і для мене це мов удар в серце.