Гроші. Ч 1. Сизий світанок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Я завжди згадую в страшні моменти про дівчат і хлопців з УПА. Як їм велося? Вони ж взагалі воювали без всякої надії на перемогу. Просто йшли в ліс – і все… – відповідала Саша.

Вони познайомилися ще в минулому житті – здається, це так давно було, коли завзято переймалися національно-патріотичним рухом. Обидва мали вельми романтичні уявлення про те, що мало відбуватися з країною, і найкоротший шлях до перемоги бачився саме через радикальні організації, силове протистояння з владою, революцію. До того ж все виглядало вельми привабливо: історія, прапори, символіка, утаємниченість, рішуче налаштована націоналістична молодь. Про те, що ця юрба щиро налаштованих молодих людей кишить агентами СБУ і ФСБ, тоді мало хто задумувався. Насправді таке стихійне середовище добре сприяло виявленню проукраїнські налаштованих осіб, постановці їх на облік спецслужб, перманентному нагляду за ними, організації «підстав» або фіксуванню реальних дрібних злочинів – і все, ось вам готовий таємний агент.

Перший раз Саша взяла участь у масових акціях протесту, ще коли навчалася в університеті. Вона сиділа в задрипаному офісі партії і координувала дії різних вуличних груп – не те щоб у неї виявився грандіозний талант до цього, просто в офісі ніхто лишатися не хотів: всі бігли на вулицю, у натовп – поштовхатися з міліцією, покричати образи на адресу президента чи уряду, словом, хлопців тягнуло на подвиги. Проте час йшов, акція протесту тривала, але ніяк не могла дістатися хоча б якої-небудь мети. Механічне махання прапорами втомлювало і дратувало, як і безглузда штовханина з ментами, але придумати щось оригінальне, цікаве, щоб це показали по телевізору і написали в інтернеті, не кажучи вже щоб підштовхнуло владу на компроміси, ніхто толком не міг: всі були зайняті поточними справами.

Користуючись нагодою і вільними хвилинами біля телефону, Саша міцно взяла комунікацію з політичною опозицією і координацію загонів у свої руки, паралельно придумуючи дрібні витівки. Спочатку хлопці не дуже зважали на її пропозиції, діяли неохоче, але одного чудового ранку вони побачили, що в медіа про них заговорили трохи іншою тональністю. Апогеєм Сашиних придумок стала провокація під адміністрацією президента: вона запропонувала кинути туди коктейль Молотова, щоб було і красиво, і медіагенічно, але без жертв і травм. За час протесту навколо неї згуртувалася невеличка група довірених осіб: талановитий піротехнік-самоучка, який міг зробити вибухівку, здається, навіть із газети, упертий радикал-анархіст і беззастережно-сміливий студент історичного факультету універу ім. Тараса Григоровича. Як потім здогадалася Саша, хтось із цієї трійці і був зрадником, можливо, навіть, працівником якогось силового відомства. Їм дозволили зробити вибухівку, пронести її крізь кордони і навіть кинути – а потім всіх пов’язали. Окрім Саші, бо в той день вона вперше вийшла з офісу на вулицю, щоб подивитися, як воно там ведеться.

А потім вибухнули події «Дев’ятого березня». Це вже згодом, аналізуючи всю свою діяльність в середовищі українських націоналістів, сумніваючись в своїй правоті або неправоті, вишукуючи, наче вошей, помилки, вона задумалась над тим, кому був вигідний саме такий перебіг подій – силовий варіант, який жодним чином не міг привести акцію протесту до перемоги – лише до нищівної поразки, розгрому. Що насправді тоді і сталося. Щоночі Саша чекала арешту, лежала під ковдрою, скрутившись калачиком, тремтіла, прислуховуючись, а чи не стукають у двері, чи це вітер розгойдує гілку за вікном і стукає в скло? Але за нею не приїхали. І навіть не прийшли. І навіть не викликали. Чи то вважали, що її роль незначна, чи то арештованих і завербованих ув ті березневі дні було так багато, що в якійсь студентці юридичного факультету, що сиділа на телефоні і придумувала прес-релізи, просто не було потреби. В пастку потрапили такі крупні риби, що дрібноту не встигали навіть ставити на облік та допитувати.

Для силових служб відбувалося справжнє свято. Організацію, яку вона знала, фактично розгромили. Багатьох посадили, а ті, хто залишився на свободі, почали працювати на Мордвинчука – всесильного на той час голову адміністрації президента. Через деякий час Саша зі здивуванням дізналася, що деякі її кумири тепер – заштатні стукачі, більше того, налагодили і підтримують комунікацію із російськими фашистами й іншими правими організаціями на кшталт «Союзу русских сил». Розчарування. Шок. Крах ідеалів. І десь у цій мутній воді випірнув він – Іван, донбаський підприємець, також прихильник право-радикальної ідеології. На якомусь черговому мітингу, після лише кількох днів знайомства, він підійшов, взяв її за руку і сказав: «А давай одружимося!» І вони одружилися. Це сталося так природно, начебто само собою, що Саша навіть не помітила змін у своєму житті – просто тепер разом із батьками і нею став жити цей гарний чоловік.

Іван мав під два метри росту, міцну статуру і твердий характер; чорняве волосся, карі очі, прямий ніс – не сказати, що красень, але, як то кажуть, мужчина дуже видний.

Твердий характер і прагнення до справедливості стали його, напевне, дуже вразливими рисами у період дикого капіталізму, в якому знаходилася країна, – Іванові патологічно не щастило з бізнесовими справами. Прогорав він із вражаючою закономірністю і легкістю: завжди в гарному настрої і стовідсотковими прогнозами на успіх Іван починав зовсім нову справу. Але ж у наш час не можна так беззастережно вірити людям, тим більше – діловим партнерам. І його «кидали» всі, хто хотів, і навіть ті, хто не дуже хотів, але мусив, бо причину для такого дрібного злодійства знайти можна завжди: дуже потрібні гроші, бо квартиру купив, діти в школу йдуть, дружині на шубу, мамі на ліки, кредит нічим віддавати ну і таке інше, як то кажуть…

Хоча, поклавши руку на серце, треба визнати, що переважна більшість підприємців взагалі не переймалася пошуком справжніх чи удаваних причин для виправдання, таке життя: у великій родині хлебалом не клацають. Себто, так повелося, такі вкоренилися правила – обманювати, красти, відтискати, кидати на гроші… Тож насправді вищі ешелони влади лише копіювали те, чим жив і дихав народ, хіба що масштаби були іншими.

Через кілька років після подій 2001-го Іван від участі в праворадикальному русі усунувся. Як людина практична і принципова, після затримань, ув’язнень і зрад він добре розумів, що далі починається зовсім інша гра – брудна, некрасива, яка має мало що спільного з тими ідеалами, які привели його туди.

Звісно, що далеко не всі люди з патріотичних організацій стали співпрацювати зі спецслужбами і служити Мордвинчуку. Ті, що сиділи по зонах, і ті, що лишилися на свободі і змогли відбитися від ментів, есбеушників і ефесбешників (у цьому напрямку ці служби завжди працювали разом), ще продовжували діяльність, але це вже була зовсім інша історія, яка оминула й Івана, і Сашу. Проте про бойову юність обидва згадували з ностальгією і розчаруванням, яке розчинялося в тому щасті, що вони отримали, зустрівши і палко покохавши один одного. Очевидно, саме про таких кажуть: розлучити їх може тільки смерть.

Після неприємних пригод у Заповіднику Саша повернулася додому втомлена і незадоволена собою. Прийняла душ, вибачилася перед Іваном за скандал, що вчинила зранку, і впала спати. Малий вже давно сопів у своєму ліжечку. Саша підійшла, механічно поправила простирадло – на вулиці, незважаючи на серпень, було задушно. Сумно посміхнулася. За хвилину вона вже спала. Перед тим як заснути, шепнула на вухо Іванові: «Мені здається, що з сьогоднішнього дня для нас починається щось радикально нове!» – «Радикально нове? – посміхнувся тихо Іван. – Знову?! О ні!»

Зранку він уважно слухав розповідь Саші і дивувався її вдачі. Якби на місці дружини перебував будь-який чоловік, напевне, все закінчилося б значно гірше. Щиро кажучи, починаючи своє розслідування, Саша також мала свій таємний розрахунок: було відомо, щодо жінки поставляться м’якше, а у донецьких, як стверджував і сам Іван, дійсно існували певні поняття відносно слабкої статі.

Потім вони на галявинці перед будинком повторили кілька прийомів самозахисту і нападу. Кращий спосіб скинути стрес – фізичні вправи, це Саша знала напевне, перевірено на практиці: весь адреналін виходив із тіла й мозку, наче вода з ганчірки, яку викручувала пральна машина. Перший її улюблений прийом самооборони – різкий удар кулаком у ніс. Після такого удару противник на кілька хвилин дезорієнтований, тож можна втекти або покликати на допомогу. Дуже ефективно. Другий прийом – підійти ззаду, кулаком сильно надавити на кадик, різко смикнути і зробити крок-два назад. Противник миттєво втрачає рівновагу, деякий час його можна тримати під своїм контролем, навіть якщо фізично ти слабший. Третій прийом діє у натовпі: бити по гомілках гострими або твердими носаками черевиків. Страшенно неприємно, особливо коли не можеш захиститися або відійти кудись вбік.

– Ну, і що далі? – відбиваючись від настирних ударів дружини, запитав Іван. – Де ж обіцяне вчора нове життя?

– Ха! – вигукнула Саша. – Буде тобі нове життя! Таке, що й жити не захочеться!

Іван зупинився і здивовано подивився на неї – такого він не міг собі уявити, адже він був страшенним життєлюбом, тож сприйняв слова дружини всерйоз.

– Та не переймайся, жартую я. Хоча хтозна… Просто інтуїція підказує, що цього разу я влізла в дуже небезпечну гру. Чужу гру. Навіть не розумію, що насправді відбувається і чим це може закінчитися.

– Ну якщо так, то добре, – посміхнувся Іван. – Перший раз, чи що?! Давай кілька кілометрів туди й назад? – запропонував легку пробіжку.

– Чекай, попрошу маму посидіти з малим.

За хвилину вони, не поспішаючи, побігли вздовж вулиці, щоразу вітаючись із сусідами.

– Щось змінилося? – нарешті стурбовано запитав Іван. – Я відчуваю, що щось змінилося… в тобі.

– Вчора… – Саша намагалася не збиватися з дихання. – Знаєш, то було наче ініціація. Я пройшла як над прірвою, по канату, балансуючи одними словами. Я зрозуміла, що можу більше ніж просто писати блоги під псевдонімом і лазити по маєтках Хазяїна…

– Що ж ти можеш зробити? Запишешся в опозиційну партію? Чи бомбу кинеш?

– Бомбу?! – засміялася Саша.

– Та з тебе станеться. Але одна бомба нічого не вирішує, ти ж у курсі…

– Так. Але я краще, ніж будь-яка бомба, погодься!

Село закінчилося, починався ліс, вони бігли по приємній м’якій стежці.

– Що ти маєш на увазі? – Іван поглядав на дружину занепокоєно.

– Я буду викликати вогонь на себе. Привертати увагу. Блефувати.