Гроші. Ч 1. Сизий світанок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На зворотному шляху вони заїхали в одне з найулюбленіших своїх місць – мис Айя. І ось тут на них чекав вже зовсім неприємний сюрприз – розгорнуте будівництво. Масштаби майбутнього маєтку настільки вражали, що Саша навіть намагалася з’ясувати у місцевих мешканців, хто ж це будується такий зухвалий? Місцеві знизували плечима, відповідали, що нічого не знають, але поміж не промовистим «нічого не знаємо, нічого не чули, нічого не бачимо» все ж таки промайнуло, що, швидше за все, майбутній маєток належить сину Хазяїна – Дантисту. Відтоді Саша, коли випадала нагода, кожного літа навідувалась на мис, спостерігала, що там відбувається. Цьогорічну подорож вона запланувала на завтра, після того, як отримає кошти від чоловіка.

До міста, до «Ощадбанку», їхали переповненою маршруткою. Незважаючи на початок вересня і ранковий час, стояла спека. Саша вирішила виїхати раніше, щоб напевне встигнути отримати гроші. Шкодувала, що й досі не обзавелася банківською карткою, а тепер пізно.

«Ощадбанк» зустрів величезною чергою. Люди чомусь саме в цей день масово прийшли чи то знімати кошти, чи то платити за комунальні послуги: у більшості людей, що не працюють, завжди знайдеться привід, щоб зазирнути в банк і постояти в черзі, Саша так і не розібралася, чому людей так багато, та це й не мало значення. Мало значення те, що черга майже не рухалася, і навіть пенсіонери, які до всього звикли, почали незадоволено бубоніти. Щоправда, неголосно, а так, швидше для порядку. «З них вийшли б ідеальні буддисти, – подумала з іронією Саша. – Як можна змінювати країну, взагалі, щось змінювати, коли величезна юрба людей під дверями державного банку навіть не цікавиться, що сталося, чому їх не обслуговують і чому вони тут стирчать?!»

Зате малий Філіп терпів не довго, очевидно, не обтяжений сумними спогадами та минулим – діти в цьому сенсі майже ідеальні революціонери, і майже одразу почав скиглити, проситися додому. Проте додому, звісно, Саша поїхати ніяк не могла, навіть коли б захотіла – гроші закінчувалися, вона не розраховувала на такий крутий поворот подій, отже, мусила сидіти і чекати своєї черги. А черга завмерла, наче монумент комунізму. Співробітники банку, що інколи з’являлися у віконцях, заклопотано пробігали повз людей коридором, і на всі запитання коротко відповідали, що зламалася якась програма в комп’ютері, й як тільки її налаштовували, то знову ставався збій. І чи запрацює, і коли запрацює – невідомо. Тобто, ніхто нічого не знає, типова ситуація.

Проте Саша не малу можливостей чекати. Примітивши невисоку літню жінку у простій сукні з більш-менш людяним виразом обличчя і бейджиком співробітниці банку, яка вийшла, очевидно, на обід, Саша прийнялася її караулити. За півгодини вона спіймала «банкіршу» на зворотному шляху, буквально схопила за руку:

– Одну секунду! Вислухайте мене, будь ласка! – вимовила настільки переконливо, наскільки змогла.

– А-уууу! – підтримав маму Філіп.

Саша стисло пояснила свої обставини, в яких наразі опинилася, кілька разів підняла на руки Філіпа, що вже зовсім розкис, і попросила допомоги. На щастя, жінка справді виявилася душевною: завела всередину, посадила на стілець, дала склянку води малому і попросила почекати, поки вона дізнається, що можна зробити. Скрізь відчинені двері лунали гучні голоси – до всіх інших бід, що навалилися на відділення, співробітники «Ощадбанку» висловлювали своє обурення якимись діями начальства і гучно сварилися. Незважаючи на галас, у прохолоді кондиціонеру малий одразу заснув у Саші на руках.

– Треба почекати. Зараз програма зависла знову, – сказала, повернувшись, пошепки їх рятувальниця. – Спить? У мене онуки, двоє… – посміхнулася. – Ми все зробимо, не хвилюйтеся. Ви хочете – тут посидьте, хочете – я вас на дивані посаджу?

– Ні-ні, дуже дякую! – заперечила Саша. – Я тут почекаю, ще прокинеться… А що тут за галас у вас? Про якісь облігації?

– А! – жінка посуворішала. – Нам сьогодні цього ще не вистачало до наших проблем! Уявляєте: з Києва прийшов наказ – всім співробітникам «Ощадбанку» викупити по десять державних облігацій, кожному – мінімум на п’ятсот доларів! Уявляєте, яка свинота? Вічно там у Києві щось як придумають, а ми тут, у Криму, розгрібай!

– Так, а якщо у когось немає п’ятиста доларів? Що тоді? – здивувалася таким звичкам начальства у державному банку Саша. – І взагалі, чому ви повинні викуповувати державні облігації? Невже більше нікому?

– Нас хіба хто запитує? Немає грошей – тоді або бери кредит, або он… – і жінка вказала на двері. – Звільняйся!

– А це тільки тут, у вас, у Криму?

– Хтозна, – жінка знизала плечима. – Я побіжу, вже скоро…

Гроші Саша отримала за півгодини. Решту дня пішло на дорогу додому, приготування вечері, прогулянку вздовж моря. Весь цей час її не покидала ця дивна історія: держава випускає облігації і потім змушує працівників державної таки установи скуповувати їх. Який у цьому сенс? Невже справи настільки кепські, що до державних облігацій з гарним відсотком ніхто не має інтересу? Можливо, тому не має, що держава скоро зникне, і нікому платити буде по боргах?! Саша відкинула цю нісенітницю і прийшла до висновку простішого: як повернеться до Києва, то обов’язково має дослідити історію державних облігацій за останні кілька років. Щось воно тут не так.

Але до Києва повертатися дуже не хотілося. Їй ніколи не подобалося жити в місті, завжди хотілося простору, неба, тиші. Так Саша звикла з дитинства: одна бабуся жила в Київській області, біля Заповідника, інша тут, у Криму, де вона і пропадала зазвичай кожне літо – всього кілька кілометрів від моря, неподалік гори, неймовірна природа, краса, одним словом. Вдома вона не могла всидіти, зранку до ночі пропадала з подружками, облазила всі місцеві цікавинки. Бабуся, на диво, до такого способу життя онуки ставилася спокійно.

Саме тут Саша якось дізналася і про свою здатність на несподівані, різкі вчинки, а було їй тоді лише п’ятнадцять. Пізно ввечері вдвох із подругою вони поверталися з танців. Посеред дороги їх перестріли якісь урки на машині, почали хапати за руки. Саша вирвалася, а от подругу майже затягнули в салон. Не вагаючись ані секунди, Саша підняла з дороги чималу камінюку і жбурнула в бік машини. Гучно дзенькнуло лобове скло – урки завмерли, не вірячи, що їхню дорогоцінну тачку пошкоджено. Цієї миті подрузі вистачило, щоб врятувати не тільки свою честь і здоров’я, а, можливо, й життя. По мокрій слизькій траві дівчата скотилися вниз і побігли, що мали сил. Їх, напевне, врятувало добре знання місцевості. Урки переслідували їх деякий час, але не спіймали.

Так що Крим Саша знала добре, їй тут подобалося, і все, що відбувалося тут, хвилювало її не менше, ніж київські справи.

На мисі Айя будівництво було у розпалі – ревіли екскаватори, виїжджали і заїжджали у ворота вантажівки, працювали, крутячи стрілами, баштові крани. Вже чітко вимальовувалися контури будівель, загальний – без перебільшення, грандіозний як для пересічного спостерігача – вигляд маєтку. В країні вже давно говорили про економічну кризу, нестачу бюджетних фінансів, але, судячи з усього, володарів цього майбутнього палацу криза не торкнулася. На жаль, Саша мала фотоапарат із не надто якісною оптикою. Насправді, вона не збиралася фотографувати чи якось інакшим чином фіксувати події, але побачене настільки її вразило своєю грандіозністю, що вона помимо волі зробила кілька знімків. Територія маєтку непогано проглядалася з дороги згори, але на знімках важко було щось розібрати достеменно, вони аж ніяк не передавали ні всього розмаху будівництва, ні його деталей. Наприклад, Саша розгледіла старовинні гармати, обмотані мішковиною, але фотоапарат не зміг дати якісне зображення, хоча в цілому – що це саме гармати, а не, наприклад, смажені поросята – все ж роздивитися можна.

Саша миттєво придумала собі новий план – вийти у відкрите море і звідти зняти ще кілька кадрів. Оскільки ані бригантини, ані яхти під рукою вона не мала, то просто скинула одяг і попливла. Пливти, тримаючи фотоапарат в одній руці над головою, виявилося вкрай незручно, а нормально сфотографувати об’єкт на березі – майже неможливо. Саша промучилася так хвилин десять, поклацала і, зовсім невпевнена в результатах експерименту, повернула до берега.

– Як водичка? – Перші, кого вона побачила, були двоє чоловіків, що сиділи на піску поруч із її одягом і пили мінеральну воду із півлітрових пластикових пляшок.

«Оце влипла, – подумала вона. – І далеко в мокрому купальнику не втечеш…»

5

Снилося інколи щось жахливе, але ніколи – відірване від конкретного життя. Дитинство снилося часто, ще – зона, начебто він знову там тягне строк, а ходить наче у концтаборі, – у смугастій робі з номерком. І от раптом: «Вітер! Тебе знесе вітер!» – дивовижний крижаний голос. І в десятий, не менше, раз перед обличчям майнули двері на вході до Верховної Ради: туди-сюди, туди-сюди. Хазяїн прокинувся, огледівся, і побачив те, що волів бачити – свою розкішну спальню у Міжріччі. Але сни… Сни йшли з голови, зсередини, їх не перебудувати, не переінакшити. Щоправда, коли він поскаржився на видіння лікарю з «контори», той запевнив, що є препарати, що можуть впливати також і на сни («Ми все можемо!» – сказав зухвало той лікар, у чому Хазяїн насправді і не сумнівався ні на мить), але на перших етапах вони можуть негативно діяти на психіку, тож поки триває проект «Зламаний тризуб», у голову президента і головного виконавця краще не втручатися. Тим більше, що ті видіння не тягнуть за собою жодних наслідків, не впливають на життя, тож кілька неприємних хвилин після пробудження – не така вже й велика ціна при такій напрузі.

Насправді Хазяїн на перших етапах кар’єри вирізнявся виключно здоровою і стійкою психікою, майже тваринною: коли треба було боятися і ховатися – він боявся і ховався, коли мав можливість вбити – вбивав. Збої почалися пізніше, коли він відчув, що став багатою людиною, яка має що втрачати, і що насправді зараз міг би вже насолоджуватися життям, а не виконувати важкі завдання і президенствувати. «Чому ті двері так хитнулися? Звідки взявся протяг? – гадав він, вкотре роздивляючись неймовірну красиву стелю спальні. – Такого ніколи не траплялося раніше. Це точно підлаштувала опозиція, щоб спаскудити йому свято інавгурації!» Проте доказів він не мав, а в гіпнотизерів, що могли б рухати предмети і двері, звісно, не вірив. «Вітер! Тебе знесе вітер!» – згадав він голос зі сну і знову здригнувся, плюнув і різко підвівся з ліжка.

Тут, у Міжріччі, йому дуже подобалося. Можна сказати, що нарешті він отримав від життя те, що хотів. Залишалося завершити одну справу – і можна зайнятися своїм особистим життям, не думати про політику і хто скільки вкрав. Не можна сказати, що він втомився від насиченого політичного життя, але постійний «дах», що надавав команди вже кілька десятків років, напружував. Хоча, зрештою, ким би він став, аби не той випадок, аби не далекий родич-космонавт і його друзі? Що б із ним сталося? Не виключно, що розділив би долю тих сотень «биків», що догнивали після чергових розборок зараз у закинутих шахтах Донбасу. Дві відсидки на «зоні», а потім… Потім він одружився – так було потрібно – на доньці судді, і підписав той папір.

І от, після того, як він погодився працювати на «контору», він раптом став улюбленцем життя. Наче з’явився якийсь маг, який перетворював каміння і гарбузи, що валялися на його шляху, на діаманти і дорогі автомобілі, переносили з одного крісла в інше – все вище і вище. Він довго не вірив у всемогутність тієї сили, що стала опікуватися ним, аж поки не потрапив, не маючи спеціальних навичок чи талантів, хіба що пристрасть до швидких автомобілів, на автоперегони в Монте-Карло. Маючи дві судимості! В таке важко повірити. Навіть добропорядній людині і комуністу (такий збіг насправді траплявся не часто) виїхати за кордон у СРСР було вкрай проблематично, а тут – офіційна делегація, і все таке. Правду кажуть – мафія безсмертна.

Але тим, хто потрапляв на перехрестя співпраці партійних ділків, спецслужб, «цеховиків» і злочинного світу, таланило вдвічі більше, ніж звичайним агентам. Там крутилися гігантські гроші, про які пересічний будівельник комунізму і мріяти не смів, та й американському імперіалістові довелося б попітніти не один десяток років і придумати не одну бізнес-комбінацію або побудувати не один завод, щоб заробити стільки. А тут гроші текли рівчачком прямо в кишені за докладанням найменших зусиль, інколи просто за мовчазної згоди і добре продуманих паперових оборудок. Так що звичка красти з державного бюджету завелася тут давно, просто це мало хто досліджував, а хто досліджував, той довго не жив.

Так він і зробив кар’єру, особливо не переймаючись за минуле – сліди за ним замітали справжні професіонали. Коли СРСР не стало, він було подумав, що все тепер у минулому, але його знайшли, розповіли, що до чого, і дуже детально пояснили, чого від нього очікують відтепер. Все буде так, як і раніше: він підніматиметься нагору, настільки, наскільки то можливо. Його будуть підтримувати і просувати, боронити і піклуватися про реноме. «Ми купимо всіх у цій країні, яка не має права називатися країною, – сказав сивочолий інтелігентного вигляду чоловік. – Спочатку ми наберемося сили, ствердимося вдома, а потім займемося тутешніми справами більш щільно. Ми купимо всіх, хто стоятиме на дорозі. А кого купити неможливо, тих вб’ємо. Рано чи пізно ми повернемо всіх назад… Твоє завдання – уважно слухати інструкції і натискати в правильному напрямку…» Коли почали гинути, розбиваючись об КамАЗи ті, хто стояв на дорозі у його покровителів, тоді він повірив, що все серйозно.