Гроші. Ч 1. Сизий світанок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

У сутінках поміж густих сосен невідступно мерехтіло світло фар. Шум двигунів джипів охорони, здавалося, чувся звідусіль, хоча машин – Саша зрозуміла це одразу – її переслідувало лише дві. Десь там, угорі, в кронах дерев, відлунювали голоси людей і тремтів її страх: «Для повноти картини не вистачає тільки гавкоту собак!» Вона не мала конкретного плану втечі, просто бігла навмання вперед крізь темряву, точніше назад, до умовного виходу, до кордону Заповідника, напевне, вже більше десятка кілометрів. Позаду, на відстані витягнутої руки, важко хекали двоє єгерів, чоловіків років по сорок, людей із сумними очима, що мріють зараз лише про кінець цієї гонитви невідомо за ким, невідомо для кого і про повернення до своїх справ. Проте єгері не відставали ні на крок, добре орієнтувалися на місцевості і навіть встигали перекинутися кількома словами між собою про переваги своєчасного і якісного харчування кабанів і оленів.

Сил у Саші залишалося зовсім небагато. Дівчина чула, що єгері час від часу повідомляють переслідувачам, в якому приблизно вони зараз знаходяться квадраті і куди треба рухатися, але охоронці, очевидно, не так добре орієнтувалися в лісі, як її супровідники. Два джипи безтолково моталися по дорогах, що нарізали квадратами і прямокутниками великі угіддя для полювання, світили фарами в гущавину, але щоразу проїзжали повз. Серце Саші важко калатало, коли машини наближалися, і радісно співало, коли охорона пролітала далі. За великим рахунком, єгері, що пленталися за спиною, легко могли її затримати, але, судячи з усього, обидва не горіли бажанням вступати у фізичний контакт і брати на себе відповідальність. Зрештою, вона ж не олень і не кабан, а просто людина, більш того – тендітна дівчина, а просто люди і, тим більше, тендітні дівчата не входять в компетенцію єгерів, якщо, звісно, вони не прийшли в Заповідник із рушницями вполювати собі дичини.

«Цікаво, ми вже покинули межі Заповідника чи ні?» – прикидала подумки Саша. Запитувати в єгерів вона не наважилася, за ці кілька годин між ними встановився своєрідний паритет: вони її не чіпають, вона з ними не говорить. Саша добре пам’ятала ту умовну мапу Заповідника, що мала: угіддя з трьох боків оточені водними перепонами – двома річками і водосховищем, один бік перекопаний штучними рвами, але все ж таки значно пристосованіший для втечі – але в який саме бік наразі вони рухаються, навряд чи могла сказати.

Дівчина просто бігла, щоб врятуватися, – от і все. Здаватися Саша не любила за будь-яких обставин, як то кажуть, не її стиль.

Під ногами щось захлюпало. За кілька метрів вода вже стала діставати до колін, кросівки почали провалюватися в мул. «Там болото! – зі знанням справи попередив єгер, перервавши мовчанку. – Не ходи туди! Не витягнемо навіть удвох!» Очевидно, йому не дуже посміхалося лазити посеред ночі по болоту і витягувати з вонючої жижі якесь незрозуміле створіння на двох ногах. Проте Саша не зважила на попередження, що також, без сумніву, можна віднести до її стилю. Принаймні, зараз іншого виходу вона і не мала – вдалечині серед сосен знову замерехтіли фари переслідувачів, і дівчина рішуче посунула вперед: хлюп, хлюп, хлюп-хлюп – в кросівки миттєво набралися вода і бруд, ногам стало холодно і неприємно. За хвилину очі почали вирізняти в темній болотяній воді невеличкі сірі плями, об одну Саша випадково зачепилася ногою. Легко буцнула, натиснула носком – так і є, відносно тверда земля, купина. «Раз – купинка, два – купинка…» Переміщатися одразу стало значно легше, купини виявилися досить надійними, але і сил залишалося не так багато, радувало хіба те, що джипи сюди, в болото, точно не проїдуть. Раптом попереду в місячному сяйві виблиснула стальна смуга води. «Ріка! – радісно подумала Саша. – Це – ріка, а значить, тут кордон Заповідника! За рікою охоронці втратять свою беззаперечну владу. Ну, що вони скажуть, на якій підставі мене там затримали?! Швидше, швидше туди!»

Сил неначе одразу додалося, і вона стрімголов помчала вперед. По очерету бігти важко і неприємно, на щастя, там росла лише невелика смужка. Коли Саша вискочила до води і радісно озирнулася, то не повірила в свою вдачу: «Невже пощастило? Невже вислизнула прямо з рук?!» – Навіть єгері кудись подівалися, можливо, вирішили, що достатньо набігалися, і пішли собі до своїх кабанів та оленів. Але зраділа вона зарано: світло фар осліпило очі – два джипи мчали прямо до неї. Іншого вибору Саша не мала й увійшла в річку. Хвилею накотив неприємний запах болота, але для кінця серпня вода виявилася ще досить теплою. Саша зробила кілька кроків по піщаному дну, а потім, відштовхнувшись, легко попливла. Інший берег вона бачила дуже добре, пливла, орієнтуючись на дерево, що самотньо там стирчало. За хвилину Саша вже вилазила на пісок, і важко дихаючи, обтрушувала коротку джинсову спідницю. На березі метушилися люди, на неї світили фарами джипів, відчайдушно брутально лаялися.

– Ну, що спіймали облазня?! – віддихавшись, голосно закричала у відповідь вона. – Спіймали?

Саша стояла, притулившись спиною до дерева, слухала, як бринить над водою її захриплий від бігу і прохолодної води голос, і неймовірна радість накочувалася на серце.

Раптом серед всього цього галасу вона почула характерні сплески води. Придивившись, побачила, що два її супутники-єгері йдуть прямо до неї. «Які вперті, однак, ці люди, – подумала Саша. – Наче ті кабани, за якими вони доглядають і яких регулярно відправляють на забій під рушницю Хазяїна і його подільників… Не варто, напевне, далі гратися з долею, час покинути це місце. До наступного разу, звісно!» – Вона розвернулася і… раптом із жахом зрозуміла, що знаходиться на острові.

На маленькому острівці, що незрозуміло яким чином застряг прямо посеред цієї невеличкої річки разом із самотнім деревом, наче якийсь гігантський малюк зробив тут пасочку й увіткнув, тішачи маму, в неї гілочку. Саша озирнулася, бо тепер не можна втрачати часу – до протилежного берега відстань не критична, треба тікати… Але і на іншому березі вже виблиснули фари, почувся звук двигуна, суворі голоси людей – і тепер Саша стояла прямо в перехресті потужного світла автомобільних фар із обох берегів, в оточенні охорони Заповідника і «беркутів». Її янголи-провідники єгері якраз допливли до острівця, але місця там вистачало лише на одну людину, тому обидва трохи відступили назад, та так і стали, по груди у воді, піднявши руки разом із раціями догори, наче голосували за якесь важливе рішення на зборах.

Саші чомусь захотілося, щоб єгері зараз поговорили поміж собою про щось незначне, домашнє, комфортне, можливо, обговорили футбол або якесь телешоу про співаків-танцюристів, і ця розмова б розвіяла, наче дим, всю небезпеку навколо, бо її оточили з усіх боків, і як вибратися, вона не уявляла. Але єгері стояли мовчки, втомлено тримали кожен одну руку з рацією догори, а другою потроху підгрібали, намагаючись втриматися на одному місці під рухом невеличкої течії. Саша подумала, що, не виключено, присутність цих двох чоловіків рятує її зараз від значно більших неприємностей, ніж вона могла б собі уявити. Все ж таки вони – сторонні свідки, сторонні і зайві. Можливо, єгері думали про те саме, тож важко було б собі і уявити більш дивних переслідувачів і водночас охоронців.

«Так чи не так, думали чи не думали єгеря або хто інший, а тепер моїй пригоді точно прийшов кінець, – розмірковувала Саша. – Як би продати себе дорожче? Не попастися задарма?» За кілька хвилин її, без сумніву, затримають і… Важко уявити, що на неї очікує попереду, після затримання. Очевидно, що мало приємного: убити – не уб’ють, побити – не поб’ють… Швидше за все, щоб гарно провчити, затримають на сімдесят дві години, так би мовити, до з’ясування особистості, бо паспорту чи яких інших документів вона з собою таки дійсно не мала. Отже, прикро, безглуздо так глупо попадатися! А як же все чудово починалося сьогодні вдень! Ну як чудово?

Саша дико, як це вона вміє робити, посварилася зі своїм приятелем, ні, не приятелем – коханцем! ні, не коханцем – другом! Так, другом, але хіба у друзів бувають спільні діти? Звісно, що бувають – коли друзі різної статі і кохають один одного. Значить, вона дико посварилася зі своїм найкращим другом і чоловіком, з яким перебуває в цивільному шлюбі, таке визначення найбільше відповідає дійсності, хоч би як вона не злилася і досі на Івана. Тема спору не мала зараз значення, значення мало те, що вона нікому не повідомила про свої наміри. Просто вдягнулася прогулянково-дачно – майка, коротка джинсова спідниця, кросівки – взяла пляшку мінеральної води, сіла в машину і поїхала шукати пригод на свою дупу. І, треба визнати, знайшла їх по повній програмі.

Вона вирішила відшукати мисливський маєток Хазяїна, що ховався десь всередені Заповідника за річками, болотами, деревами, рвами з водою, охороною, оленями та кабанами. Обійти його володіння. Побачити, де той, кого вона ненавидить всією душею, проливає кров, убиваючи звірів, так би мовити, полює – втілює в реальність свої мрії мисливця за людьми, володаря людських доль. Іншими словами, Саша хотіла зазирнути в темну душу Хазяїна і знайти його слабке місце, знайти те яйце, де захована його «голка життя», щоб потім нанести туди смертельного удару. Рішення проникнути в Заповідник вона приймала не спонтанно: вивчала мапу, хоча місцевість знала непогано: тут, зовсім неподалік, вже п’ятдесят років стоїть у селі хата, де спочатку жила її бабуся, а потім і батьки. Все, що пов’язано з цим Заповідником, Саша знала дуже давно і добре. Колись тут була дача Першого секретаря комуністичної партії країни Володимира Щербицького – той любив відпочивати в тиші серед лісу. За радянських часів, звісно, господарство і будівлі підтримувалися в належному стані, але потім, за часів нової незалежності, все потихеньку занепало. Хазяїн, як тільки дорвався до влади й отримав можливість грабувати, взявся за розбудову дуже круто – відрізав собі 30 гектарів мисливських угідь, яким надали статус Заповідника: там, де був єдиний проїзд на півострів, викопали величезний рів, який танком не проїдеш, одне слово, він відмежувався від світу і людей, як зміг.

Єдиною проблемою повної ізоляції стало село, де жило приблизно сімдесят чоловік. Челядь Хазяїна ніяк не могла на той час їх виселити: спочатку пропонувала гроші за переїзд – селяни не погодилися, потім почала розповсюджувати різні чутки про наміри оголосити село зоною екологічного лиха, і багато хто з мешканців уже встиг пошкодувати, що відмовився від грошей. Однак тут різко сталися чергові позачергові вибори. Хазяїн втратив владу – і людям хоча б трохи пощастило: для них побудували (за державний кошт, звісно) окрему дорогу. Так що тепер сімдесят селян добиралися до свого села такою високоякісною трасою, якою не їздив на той момент жоден громадянин країни – і все лише тому, що Хазяїн ні з ким не хотів перетинатися на цьому клаптику землі. Нічого не вдієш таке він мав бачення особистого щастя – відгородитися від усіх.

Випадково дізнавшись про такий перебіг подій у Заповіднику, Саша якось одразу зрозуміла, що країна тепер має справу не з просто черговим президентом-клептоманом, якого при нагоді або переоберуть або повалять, а з людиною, що ніколи, що б не сталося, не збирається покидати найвище крісло країни. Єдине, що її дивувало як це не зрозуміли інші? Громадські діячі? Журналісти? Опозиція? Закордонні партнери? Невже не ясно, що потрібно робити щось кардинальне, несподіване? Ризикувати, інакше чим далі, тим гірше йтимуть справи? Що країні насправді прийде кінець? Що вона зникне з політичної мапи світу як самостійна одиниця, втратить там свій колір? Майже всі люди, з ким вона говорила на цю тему, просто посміхалися і бачили у прагненні Хазяїна ізолювати себе звичайні примхи нувориша, більше нічого. Люди копирсалися у власних справах і сподівалися, що Хазяїн, як і решта попередніх правителів, зміниться, а за поганими часами самі по собі, без зайвих зусиль з їхнього боку, неодмінно настануть гарні.

Але Саша так не вважала – за намаганнями Хазяїна відгородитися вона бачила лише бажання сховатися за паркан, боягузтво людини, що колись обмочилася від влучання в нього курячого яйця, а тепер боїться за власне життя понад усе на світі. Чому він так боявся? Чого? Гніву людей, покарання за минулі й майбутні злочини – ось чого! Проте, до Саші мало хто дослухався: країна жила своїм життям – політична еліта, незалежно від партій, грабувала і насолоджувалася награбованим, інші, переживши дивовижний економічний зліт 2005–2008 років і кризу 2008-го, більш-менш зводили кінці з кінцями – все йшло своїм чином. Але насправді «час Х» наближався, і Саша вирішила діяти на свій страх і ризик, самостійно, просто робити щось, щоб потім не було соромно перед собою.

За короткий час дорогу в Заповідник перекрили шлагбаумом, ліс навколо загородили величезною сіткою, всередині поставили чисельні єгерські вежі й запустили кабанів та оленів. Віднині жоден із людей, за винятком обслуги, не мав можливості сюди потрапити. Заповідник став чи не першим шматком загарбаної особисто для себе землі, де Хазяїн встановив свої правила і закони, де він – і тільки він – вирішував, якому кабану жити, а якому – помирати. З часом, як розуміла Саша, такий порядок Хазяїн волів би накинути на всю країну, а роль таких собі заповідних кабанів призначалася для громадян. Він любив навідуватися в Заповідник на полювання: тут було його царство, його святиня. Тут він наказував, приймав рішення, натискав курок і власноруч знімав шкури з дичини, яку єгері так майстерно заганяли йому на мушку. Звісно, за таких розкладів без здобичі Хазяїн ніколи не залишався – єгері своє діло знали. Кабани й олені, вочевидь, також.

Тож вдень, наближаючись до Заповідника, Саша поставила машину подалі, за ґрунтовою дорогою, щоб не привертати зайвої уваги. В якому боці від її рятувального острівця машина зараз, вона уявлення не мала. Коли Саша манівцями зайшла на територію Заповідника і вийшла на лісну дорогу, годинник на мобільному показував близько вісімнадцятої. Незважаючи на сварку з другом-чоловіком Іваном, настрій Саша мала пречудовий, піші прогулянки завжди впливали на неї позитивно, піднімали бойовий дух і наповнювали енергією. Вона намагалася триматися узбіччя і в будь-який момент була готовою сховатися в кущах. У принципі, люди її не лякали: скаже, що, мовляв, заблукала, рятуйте бідну дівчинку і все таке інше, що кажуть серед лісу. До того ж, міні-спідничка, легка майка, відсутність фотокамери мали б посилити цю конспиративну версію. Так чи інакше, Саша йшла легко, потихеньку наспівувала якісь мелодії, минаючи дивні дерев’яні ящики, що стояли поміж єгерськими вежами, під ногами в неї хрустіла кукурудза, а в серці калатав дуже дивний мікст – відчуття мисливця і жертви водночас.

«Чому тут так багато розсипано кукурудзи? – промайнула думка. – Везли вантажівкою і випадково розсипали?» Але відповідь придумати не встигла, точніше, відповідь сама стрімголов уже неслася по дорозі назустріч. За триста метрів Саша побачила щось велике і квадратне: на неї біг кабан, він стрімко наближався, погрозливо рохкав – очевидно, йому було байдуже до її статусу, коротенької джинсової спідниці і конспиративних версій. Він просто біг, щометра прискорюючись, і ця зустріч нічого гарного Саші не обіцяла. Вона мала кілька моделей поведінки щодо несподіваних зустрічей із людьми, а от щодо кабанів не мала жодної. Тому Саша голосно закричала, схопила в руки невелику палку, що валялася під кущем, і почала нею розмахувати. Проте кабан залишився абсолютно індиферентним до цих намагань налагодити діалог. Відстань скоротилася метрів до п’ятдесяти, і дівчина з жахом побачила, що за цим кабаном біжить ціла зграя кабанів, очевидно, і самки, бо позаду трусили малі смугасті поросятка, але жодних сентиментальних емоцій їхній вигляд у Саші не викликав. Раптом вожак, не добігши до неї метрів двадцять, різко звернув у кущі. Можливо, він розгледів дівчину зблизька, тобто зрозумів, що перед ним на дорозі людина з палкою, бо насправді у диких кабанів не дуже гарний зір. Саша наче розмагнітилася, відірвалася від асфальту і, не відчуваючи зусиль, швидко залізла на міцну березу – дитячі навички стали в пригоді.

Свині, не збавляючи ходу, заполонили майже всю дорогу, зупиняючись біля тих самих дерев’яних ящиків, які виявилися годівницями. Тварини просто поспішали жерти, ось чому була кукурудза під ногами! Саша тихенько видихнула повітря – їй потрібно було лише перечекати час, поки тваринки наїдяться, – і тоді шлях буде звільнено. Але на очікування, як не прикро, часу вона не мала. Саша огледілась у пошуках альтернативних варіантів відступу і побачила, як одна величезна і зла самиця налаштувалася таранити її берізку. Отут стало неймовірно страшно, перед очима майнула жахлива картина – кілька ударів по стовбуру молодого дерева, падіння в траву, і кабани натовпом накидаються на бідолашну дівчинку! Свиня стрімко наближалася. Як то часто буває в житті людей і тварин, самиця мала значно більш чітке уявлення про власні наміри і переконання, ніж самець, що спочатку погрожував Саші, а потім ганебно втік у кущі жерти кукурудзу. Ні, самиця точно знала, чого прагне, і не мала намірів відступати заради їжі! Однак поросячий бог у той вечір все ж таки був на стороні людини – за кілька метрів до дерева самиця різко загальмувала і, як здалося Саші, полегшено хрокнула і розсміялася: з-під куща під берізкою, весело помахуючи хвостиком, вискочило мале смугасте поросятко. Очевидно, самиця прагнула його звільнити з удаваного полону, а Саша стояла, точніше висіла у неї на дорозі.

Через кілька хвилин хмара кабанів проторохтіла мимо і закотилася за дерева. Саша злізла з берези, огледіла подряпини на руках і ногах. У лісі за цей короткий проміжок часу різко потемніло, вечір насувався серед дерев стрімко, тож весь її план накривався бляшаним тазиком. Ну, то ладно, можна прийти й іншим разом, не біда. Але що робити зараз? Як вийти звідси, бо сунути назад через зграю диких кабанів вона просто не мала сміливості. Сама орієнтовно згадала мапу Заповідника і вирішила рухатись начебто по дузі, в бік болота, до дамби… Їй здавалося, що це гарний план: вона вже відчувала смак домашнього вечірнього чаю з ромашкою і медом. Кілька разів вона спробувала набрати Івана, але зв’язок був нікудишній на екрані мобільного ледь миготів один штрих. Не встигла вона пройти і кілометра, як побачила машину, що їхала назустріч. Автомобіль спочатку притормозив, але, зауваживши, що дівчина не зупиняється, проїхав далі, а потім розвернувся і на першій швидкості наздогнав Сашу. Пасажирське вікно спустилося і показалася проста чоловіча пика в камуфляжному картузі.

– Доброго вечора! – привіталася дівчина, не пригальмовуючи кроку, з чоловіком. – Ви тутешні? – У салоні вона побачила ще двох.

– Ага, – посміхнувся водій, – місцевіше не буває. Єгері ми, кабанчиками опікуємося.

– А, бачила я ваших кабанчиків. Я на них не зазіхала, чесно!

– Та ми знаємо!

– Я тут заблукала… Ви мене випадково знайшли?

Єгері розсміялися:

– Та як сказати… Охорона має в комп’ютері «хмару номерів» тих, хто тут працює. Як тільки з’являється хтось чужий з мобільним телефоном, електронна система реагує і вказує на місце перебування.