Гроші. Ч 1. Сизий світанок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Потім по судах і телевізору затаскають!..

За хвилину вона почула, як закриваються дверцята машин, заводяться двигуни. Охоронці просто взяли і поїхали. Зовсім! Якщо це, звісно, не якась пастка, щоб виманити її на берег. Саша сіла під дерево.

– Гей! – раптом почула вона оклик і сплеск води. – Гей! Як тебе там?

Саша підняла голову – обидва єгері продовжували стояти у воді. Весь цей час вони мовчки слухали і чекали, чим все закінчиться.

– Саша. А ви чого тут? Чого не йдете? – запитала втомлено.

– Ти ж сама не вийдеш. Ходімо на дорогу, виведемо.

– Е, ні, хлопці! Думаєте так надурити мене? Не вийде. Давайте йдіть на берег, я – за вами.

Замість дороги Саша знову обрала шлях по болотяних купинках. За кілька кілометрів сили остаточно покинули тіло, і вона нарешті зрозуміла, що тепер її, окрім цих двох втомлених чоловіків, які не кидають дівчину у лісі посеред ночі просто через свою відповідальність, ніхто вже не переслідує. Однак Саша з наполегливою впертістю ще довго ігнорувала поради єгерів, аж доки не наткнулася на чіткі відбитки лап на землі рисі – тварини небезпечної і, не виключено, саме в цей час ночі дуже голодної. Тож вирішила таки послухатися єгерів, які запросили на базі координати її машини. («Оце так заховала!» – подумала з відчаєм Саша і зробила висновки, що наступного разу треба ставити автомобіль значно далі від Заповідника і ховати краще.) За годину вона вже дякувала чоловікам за турботу і заводила двигун.

– Ну, я поїхала? – запитала, ще й досі не вірячи, що біля машини її ніхто не очікував у засідці.

– Добре. Їдь. І, бажано, більше не повертайся сюди. Ніколи!

«Ну, це навряд! – подумала Саша. – Не на ту ви, хлопці, нарвалися». Проїхала кілька кілометрів, зупинилася. Дістала мобільний, набрала друга-чоловіка:

– Алло, Ваню. Привіт.

– Привіт. Ти де?

– Ну, вже точно не на морі. Я тут наколобродила трохи, хі-хі…

– Повертайся. Розкажеш.

Друг-чоловік особливо не переймався за неї в таких ситуаціях, вірив у її щасливу зірку, вірив так само пристрасно, як і кохав. За те Саша його не тільки любила не менш пристрасно, а й цінувала – непомірна турбота її обтяжувала завжди значно більше, ніж клопоти чи обов’язки. Можливо, це і є одна з передумов особистої свободи – ніхто не мусить про тебе надміру турбуватися. А якщо ти вільний від чужої турботи, значить, вільний і від обов’язку за ті турботи платити взаємністю.

Знайома дорога додому, не зважаючи на велику втому, давалася легко. Трохи видихнувши адреналін небезпеки, Саша відчула, як серце гризе незадоволення. Прислухалася до себе, намагаючись зрозуміти, що насправді не так. Не змогла провести якісну розвідку, дізнатися, як можна нашкодити Хазяїну в Заповіднику? Так, але це можна виправити. Що ж тоді? «Чорні списки»? Так, треба дізнатися, що там до чого, але щось інше її засмучувало, інше… «Краще б мене затримали! – нарешті зрозуміла вона. – Кудись закрили! Стався б скандал, і люди, можливо б, інакше подивилися на реалії?…» Але вона їхала додому.

2

Там, усередині чорного масивного корпусу, працювала найсучасніша електронна апаратура зв’язку і захисту від втручань, відстеження абонентів і багато чого іншого, чим він ніколи не користувався. Для нього головним було те, що телефон дзвонив класичним дзвоником із фільмів про Другу світову війну, як дзвонив телефон у кабінеті Сталіна, а на корпусі знаходилися великі кнопки, напроти яких стояли прізвища. Натискаєш відповідну кнопку – апарат бездоганно тебе з’єднує з абонентом, і ти спокійно говориш. Маючи глибокий і не завжди позитивний досвід, він страшенно боявся прослухування, нікому не довіряв, тому питання безпеки стали для нього найважливішими. Позавчора вони кинули в нього куряче яйце, вчора на нього упав вінок, а завтра захочуть кинути гранату або впаде бетонна стіна, – ніхто не застрахований від безглуздя людей і нещасних випадків, а життя, воно одне, і чим довше живеш, тим більше починаєш цінувати кожен день. Тому, коли зайшла мова про телефонний апарат, він мав чітку уяву про те, яким той має бути: міцний важкий корпус 1930-х років, щоб не потрібно було притримувати рукою, коли натискаєш на кнопки, простий і надійний у користуванні, максимально захищений від втручань при розмові.

Напроти перших двох кнопок стояли прізвища «Шевцов» і «Гусляков». Віктор Шевцов вів всі юридичні питання Хазяїна, тримав руку на пульсі в судах і прокуратурах, закривав угоди, словом, більш довіреної особи, не рахуючи сина, у власних справах Хазяїн не мав. За винятком, звісно, Миколи Гуслякова – людини, яка відповідала за його безпеку на всіх рівнях. Обидва – Шевцов і Гусляков – сиділи зараз напроти на стільцях і розповідали вельми цікаві речі. Два мільярди доларів – навіть для Хазяїна це була величезна сума грошей. Грошей, які хтось хотів поцупити з бюджету країни, тобто, вважай, з його, Хазяїна, бюджету, інакше він ніколи про держбюджет і не думав. Інакше навіщо тоді було ставати президентом країни, якщо ти не можеш брати звідти, скільки тобі потрібно?!

– Так, значить, два мільярди доларів? – ще раз перепитав він.

– Саме так, – відповів Шевцов. – Ось рішення судів. Обидва прийняті в червні цього року, обидва – на користь приватної фірми «Газукрпром». Щоправда, приватною вона стала не так давно…

– Що ти маєш на увазі?

– Донедавна серед засновників там значився державний «Нафтогаз»… Але, знову ж таки, рішенням суду… – Тут Шевцов голосно хмикнув: – Державне підприємство півроку тому вивели з числа засновників.

– Як таке могло статися?! – Хазяїн насправді видавався здивованим.

– Ну, наші суди… ви ж самі добре знаєте, – почав було відповідати Шевцов, але Хазяїн грубо його осік:

– Як таке могло статися, що ми про ці гроші дізнаємося останніми? І як таке може бути, що ці гроші забирає хтось інший?!

– Важко сказати, – Шевцов давно звик до спалахів гніву Хазяїна. В такі критичні моменти головне було знаходитися від того на відстані більшій, ніж довжина руки, а зараз Шевцова захищав стіл, тож він зберігав абсолютний спокій. – У цих товаришів – могутнє прикриття і непогано працює голова. Там все дуже просто придумано і, водночас, дуже нахабно. Ми не знаємо напевне, хто стоїть за цією оборудкою, можливо, що навіть і росіяни.

– Хто саме?

– «Газпром».