Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дмитро Затонський

«...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...»

Про Генріха Белля — людину й письменника

1

Якщо письменник чогось вартий, то про нього кажуть, що він створив свій власний художній світ. Таке твердження здається мені досить непевним, бо уявити собі письменника, що ніякого художнього світу не створив, означало б припустити існування вкрай ідеальних наслідувачів і вкрай досконалих копіїстів.

На мою думку, власний художній світ вибудовує кожен письменник і добрий, і поганий. Інша річ, що художні світи в доброго й поганого письменника відрізняються один від одного мірою самобутності. Міру особливо високу можна б назвати «внеском», «відкриттям».

Коли без власного художнього світу в літературі проіснувати майже неможливо, то без «внеску» ще й як можливо. Письменники, цього позбавлені, часом досягають великого успіху, стають вельми популярними Як правило, їхню творчість передбачити неважко, вона досить гладенька, досить природна і через те викликає менше претензій з боку професіоналів, та й читачам до неї підступитися легше. Зате письменник, що зробив «внесок», коли йому пощастить завоювати популярність, може стати читацьким улюбленцем, і йому не страшний ніякий осуд, ніякі насмішки вчених професіоналів.

Генріх Белль — із тих, що здійснили «відкриття», хоч багато хто з літераторів-професіоналів і схильний бачити в ньому тільки першокласного белетриста. Він-бо не претендував на особливу філософську глибину і, всупереч надзвичайній начитаності, ніколи не хизувався перед розгубленим обивателем своїми знаннями й думками. Навпаки, прагнув не виказувати ніякої своєї вищості. І це була не гра чи поза: він справді був простою людиною. Тільки бачив далі, відчував глибше й умів небагатьма вдало розставленими словами створити звичайний і водночас бентежно новий образ, що дає змогу помітити несподіваний злам у буденному житті.

«Внесок» Белля, як і все в нього, має вигляд не грандіозний, а скоріше скромний. І скромність ця не оманлива: просто видатне й грандіозне аж ніяк не синоніми, тим більше в Белля. І все-таки, у чому ж «внесок»?

XIX сторіччя (принаймні в першій половині) стверджувало сильного, бунтарського індивіда, а сторіччя XX довго шукало собі героя в гущі мас. Так було в житті, так було й у мистецтві. Відкрита ще в минулому сторіччі залежність особистості від середовища й від історії нерідко спонукала сучасників епохи світових війн і пролетарських революцій ставити абстрактне людство перед конкретною людиною, а то й зовсім перекреслювати людяність. Існувала й інша крайність: абсолютизація вирваної з усіх зв'язні украй відчуженої особи.

Белль не пішов ні тим шляхом, ні тим: його людський космос побудовано з окремих людей, бо письменник не спускався до часткового, а виходив із нього. Звичайно, на цьому шляху він був не самотній: досить згадати Фолкнера, Хемінгуея чи Грема Гріна, які, своєю чергою, вели родовід від Достоєвського й Толстого. Та коли на пошуках обох американців лежав відблиск індивідуалізму, породженого особливостями історії їхньої країни, коли англієць Грін, маючи за спиною Велику хартію вольностей, спостерігав чужі трагедії трохи збоку й тому зі співчуттям до певної міри іронічним, то німець Белль спирався на досвід найнесприятливіший і водночас найповчальніший — той, що його він надбав як підданий третього рейху, однієї з найкривавіших диктатур XX сторіччя.

Приклад Майданека й Треблінки міг породити недовіру до homo sapiens, але він покликав до життя інше: Белль повірив в окрему людину, тому що вдосталь надивився на звірства під'юджуваного вождями натовпу. Це зціляло від націоналізму, бо націоналізм завжди безликий, і це навертало до гуманістичної віри, бо гуманістична віра завжди предметна: їй, якщо вона хоче служити суспільству, несила переступити через особистість. Нарешті це відвертало від віри на користь насилля — насилля будь-якого, навіть того, яке саме вірить, нібито воно на добро. Бо насилля не здатне ні на що, крім самовідтворення.

Белль волав до морального закону. Здавалося б, він повертався назад: до батьків християнської церкви чи до вже згаданого Достоєвського, для якого непролита дитяча сльоза переважувала решту резонів. Але це було не повернення, це більше нагадувало сходження по спіралі: «Нове,— написав Белль у 1984 році,— атомна бомба, що вимагає нової філософії, яку не можна безпосередньо вивести з Паскаля чи з Фоми Аквінського».

Переконаність, що в термоядерній війні переможця бути не може, а отже, протилежні політичні системи мають або разом вижити, або разом загинути, сприяла, поза всяким сумнівом, тому, що Белль вирішив поглянути на наш світ як на світ у перспективі єдиний. Але він — не політик, тим більше не політик прагматичний. І формулу західних фанатиків «краще бути мертвим, ніж червоним» заперечував аж ніяк не із шкурницьких міркувань. По-перше, історична суперечка між капіталізмом і соціалізмом для нього не була ще зовсім вирішена, а по-друге, вся його життєва філософія замикалася на терпимості. І вся його поетика — теж.

Це й створило з Белля провідника нового мислення, яке нині нарешті заволоділо людськими умами, створило давно, того самого дня, коли він став письменником. І його внесок у нове мислення важко переоцінити саме тому, що внесок це насамперед художній. Белль не повчає, не переконує, не агітує, не вдається до сили логіки. Він робить щось більше: створює атмосферу, в якій читачеві важко не відчувати, не жити, не дихати по-людському.

Буття, як відомо, визначає свідомість. Однак звідси аж ніяк не випливає, ніби людина — тільки продукт середовища, помноженого на історичну добу. Ні, людина є сумою різних сил — соціальних, біологічних, духовних; вона — результат їхніх несподіваних, часом випадкових поєднань. Завдяки цьому людина наділена тим, що філософи називають «свободою волі», без якої вона була б усього лиш скалкою безликого натовпу чи частинкою колони, що йде крок у крок. Тож про особистість, особистість неповторну й суверенну, не могло б бути й мови.

Але ж коли йдеться про справжнього письменника, щоразу стикаєшся з особистістю. А надто коли письменника звуть Генріх Белль.

Він з'явився на світ 21 грудня 1917 року в Німеччині, а саме — в місті Кельні. Час і місце народження великою мірою визначили його життєвий шлях: йому ніби на роду було написано стати підданим третього рейху, далі — солдатом вермахту, потім — військовополоненим і нарешті — жителем зруйнованої, розтоптаної, приниженої країни.

Не всі німці однаково ставилися до нацизму, до війни, до повоєнного свого нікчемства. Белль зневажав Гітлера, не був згоден з жодною формою самовинищення людей і знав, що гріхи треба покутувати, а рахунки — сплачувати. І він не забував про це до свого останнього дня: «Солдатам — а я був солдатом — слід нарікати не на тих, проти кого їх послали воювати, а тільки на тих, хто послав їх на війну»,— сказано в «Листі до моїх синів», опублікованому за чотири місяці до смерті письменника.

Певною мірою Белль став таким завдяки своїй родині: усі її члени, дорослі й юні (Генріх мав п'ятеро старших од нього братів і сестер), відчували відразу до того, що почалося в Німеччині після 30 січня 1933 року. А втім, у тій відразі й натяку не було на цілеспрямований, політично усвідомлений аитифашизм. Ремісник-батько (столяр високого класу й різьбяр) не вважав себе ні дрібним буржуа, ні пролетарем. На психології й побуті родини Беллів лежала поволока богемної декласованості: вони жили невідповідно до своїх статків, цуралися будь-якої ощадливості, влазили в борги, а слово «бюргер» вважали чимсь на зразок лайки. Але — так уже влаштовано світ — непевне економічне становище примушувало їх часом іти на компроміс. Хтось натякнув батькові, що майстерня його дістане вигідні замовлення, якщо хоча б один із синів запишеться в штурмовики. Сімейна рада принесла в жертву Алоїза, який цього родичам так ніколи й не пробачив, бо, за словами самого письменника, виявився «людиною, найменш придатною носити військову форму». Через багато років Генріх Белль відтворить цей факт в оповіданні «Самовільна відлучка» (1964). Але її герої — брати Бехтольди — вчинять «справедливіше»: розіграють кандидата в карти...

Розповідаючи сімейну історію, Белль виявляє, як завжди, скромність: судячи з усього, «найменш придатним носити військову форму» був саме він, бо в школі так і не вступив до гітлерюгенду, хоч на нього й неабияк напосідали. Найцікавіше, однак, навіть не те, що Белль відмовився, а саме мотиви, які він висунув: «Моя непереборна (і донині непереборна) антипатія до нацистів не була опором, вони чинили опір мені в усіх сферах мого існування... Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду, то й не вступив, і край». Тут ми стикаємося з несумісністю нібито біологічною (а насправді, звичайно, моральною), яка насамперед здається наївною. Вона й справді наївна у своїй «нутряній» дологічності, примітивній емоційності. Але є в ній і щось надійне. Навіть коли її порівнювати з позицією тих, хто спирається на свою ідейну переконаність: адже переконання можна поміняти, а натуру — ні. В усякому разі, Беллева несумісність із нацистським і всяким іншим злом непогано прислужилася йому: вона виліпила з нього не просто добру людину, а й прекрасного письменника.

Свій внесок у все це зробило й місто Кельн. У 1979 році, відповідаючи на запитання журналіста про національну самосвідомість, Г. Белль сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не пруссак. У нас на Рейні Пруссію не любили, через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій батько ще мріяв про окрему рейнську державу... Ось і Аденауер був такий самий, як і мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір». Хоч Гітлер — виходець з Австрії, хоч кар'єру свою він починав у Баварії, на Рейні його «теорію» «практику» ототожнювали з пруссацтвом з усім тим войовничим, пангерманським, імперським, що кидало тінь на історію німців. А кельнці зі своїми римськими руїнами, своїм неортодоксальним католицизмом, своїми карнавалами, своїм своєрідним космополітизмом були зовсім інші, набагато «кращі» німці. А може, Беллеві так тільки здавалося, бо він сам був інший?

Протягом півсторіччя нас переконували, що кращі люди Німеччини, коли не билися з третім рейхом, то принаймні залишали його: виїхали брати Манни, Деблін, Фейхтвангер, Брехт, Ремарк, Анна Зегерс, Леонгард Франк і сотні інших. Але все це — письменники з гучними іменами. Хоч як гірко було їм залишати рідний дім, на них усе ж десь чекали. Обставини в Белля та його рідних були інші: «Недавно,— читаємо в його автобіографічній книжці „Що ж із цього хлопчика вийде?“ (1981),— Франк Г., тридцяти семи років (він народився в передостанній воєнний рік) запитав нас, чому ж ми все-таки не емігрували. І нам було важко йому розтлумачити, що таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць; звичайно, ми знали, що дехто емігрував: знайомі євреї... чи такий чоловік, як Брюнінг, але ми — куди і хто ми такі?». Згодом Белль, уже бувши солдатом, розмірковував, чи не перебігти до противника але збагнув, що там його теж ніхто не жде з розгорнутими обіймами, і «дезертирував усередину». В останні місяці війни — в буквальному значенні (тобто втік із частини додому), а протягом багатьох років, зокрема й передвоєнних,— у значенні, так би мовити, переносному.

І в початковій школі, й у гімназії, і коли вже її закінчив і працював у книгарні боннського букініста, він не бажав мати з режимом нічого спільного. Режим, однак, на нього зазіхав: наприкінці 1938 — на початку 1939 року Белль відбував трудову повинність на важких земляних роботах, а в липні 1939 року його призвали до армії, де він і перебував до кінця війни.

Та щойно в планах режиму, що стосувалися його, утворилася прогалина (це сталось між лютим і листопадом 1938 року), як Белль одразу ж вислизнув. І знову ж таки і в прямому, і в переносному значенні: наводячи на всю сім'ю жах, він сидів удома й писав оповідання, працював над романом, тобто (за його власними словами) «пробував свої сили як вільний письменник». Гірший час важко було й вибрати: Гітлер проковтнув Австрію, готувався проковтнути Чехословаччину, в самому рейху наростав терор, і якби хтось чужий зазирнув тоді ненароком до беллівських рукописів, то їхній автор опинився б, швидше за все, в концтаборі.

Стати письменником Белль вирішив давно, майже відразу ж, як почав замислюватись над вибором професії, і турботи батька й матері про те, на кого йому вчитися — на ремісника, землеміра чи священика,— викликали в нього усмішку. Але доля не всміхалась йому у відповідь. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено основи його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Белль служив телефоністом, жодного разу не вистрілив і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило — все залежить від того, як на це подивитись. Він побував у Польщі, у Франції, довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його, мов тріску, крутила водоверть війни. Так тривало до літа 1944 року. А потім Белль починає по-своєму втручатися в хід подій. Кінець війни вже не за горами, і перемагає бажання протриматися й вижити. Від такого бажання не гріх було б і відмахнутися, як від суто шкурницького, коли б ішлося не про Белля (ні, не про майбутнього знаменитого письменника, а про колишнього хлопчика, що «просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду»).

З підробленим наказом про відрядження Белль їде до Меца, а звідти, виклопотавши справжнє відпускне свідоцтво,— додому. Так починається його «швейкіана», що тривала мало не три чверті року. Пригадуєте, як герой Ярослава Гашека, бравий вояк Швейк, простував через усю Богемію до Чеських Будейовіц, не кваплячись приєднатися до своєї частини? Наслідував Белль і приклад іще одного гашеківського героя, однорічника Марека, що всіма силами намагався занедужати й таким чином уникнути геройської смерті в окопах. Так само й Белль — дружина впорскувала йому ліки, від яких страшенно підскакувала температура.

У немічній і через те ліберальній габсбурзькій монархії такі люди, як Швейк і Марек, не дуже ризикували. Щодо Белля, то його «швейкіана» своєю смертельною небезпекою нагадувала «російську рулетку»; в «Листі до моїх синів» він розповів про унтер-офіцера Шміца, що його «розстріляли як дезертира за кілька сотень метрів від батьківського дому». А проте Белль не припиняв своєї «гри», то втікаючи з частини, то повертаючись до неї, щоб знов дістати потрібні папери (нацистська бюрократична машина вже працювала з перебоями — не так навіть розхитавшись, як засліплена власною безцільністю). Часом він перегравав, ніби кидаючи виклик долі: скажімо, коли дезертирував тільки заради того, аби відвезти додому випадково роздобутий цукор. Очевидно, йому потрібен був не ризик, який лоскоче нерви, а нагода ще і ще раз упевнитись, що всупереч усьому він має дещицю особистої свободи, дарованої аутсайдерством.

Повоєнне життя в Белля склалося по-справжньому щасливо — певна річ, якщо зважити на загальне невтішне тло. В американському полоні він пробув недовго, якийсь час навчався в Кельнському університеті, працював у статистичному управлінні. Ну й, звичайно ж, одразу почав писати. Перші його оповідання побачили світ у 1947 році, отож роками боротися хоча б за якесь визнання (як колись було з Ернестом Хемінгуеєм) йому не довелося. У 1951 році Белль уже міг дозволити собі відмовитися від побічних заробітків; він став літератором професійним.

На цьому критики звичайно завершували виклад біографії письменника й переходили до творчості. Проте в біографії Белля є іще щось таке, про що слід нагадати.

Сходження на літературний Олімп тривало: збільшувалися тиражі його книжок, зростала їхня популярність серед читачів, добробут автора досяг того рівня, що межував з багатством. До 60-х років Белля уже вважають першим письменником ФРН. Більшість критиків ставить його навіть поперед Гюнтера Грасса, який 1959 року надрукував роман «Бляшаний барабан», що мав грандіозний успіх. Те, що в давнину говорили в нас про генералів та вельмож («кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів»), можна сказати про Белля, тільки замінивши слово «орден» словами «літературна премія». А в 1972 році він став також і Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького пен-центру, 1972 року — президентом міжнародного пен-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...