Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Андреас мовчки дивиться у вікно поверх плеча Блондина.

— Радебьойль,— каже бадьорий голос із саксонським акцентом. Бадьорий голос, упевнений голос, німецький голос, який так само бадьоро міг би сказати: «Наступні десять тисяч — на бойню, будь ласка...»

Надворі чудово, вересень, але погода майже літня. Скоро я помру, і ні цих дерев, що лишились позаду, ані цього багряно-золотистого дерева перед зеленим будинком ніколи вже не побачу. Ані цієї дівчинки, що веде велосипед, чорнокосої дівчинки в жовтій сукенці, я ніколи вже не побачу, не побачу нічого з того, що залишилось позад поїзда...

Блондин теж уже заснув, примостившись навпочіпки біля Неголеного, вони поринули в сон, тісно притулившись один до одного, один хропе грубо й голосно, а другий — неголосно посвистуючи. Прохід зовсім вільний, тільки часом хтось пройде в туалет і кине на ходу:

— У вагоні ще є вільне місце, колего.— Але в тамбурі значно краще, тут залишаєшся на самоті з собою, а тепер, коли обидва попутники сплять, він тут зовсім сам, це була геніальна ідея — перев'язати двері дротом.

«Все, що полишає за собою поїзд, назавжди полишаю і я,— думає він.— Нічого цього, нічого вже я не побачу, ні цього шматка неба, вкритого пухнастими сіро-голубими хмарами: ні цієї маленької, ще зовсім молодої мухи, що сиділа на краю вікна, а тоді знялась і полетіла кудись до Радебьойля; ах, ця маленька муха, певно, залишиться у Радебьойлі... вона залишиться під цією часткою неба, вона ніколи не полетить за мною до того місця між Львовом і Чернівцями. Ця муха летить у Радебьойль, може, вона залетить до когось на кухню, де стоїть задушливий запах картоплі, вареної в мундирах, дешевого оцту і де зараз готують картопляний салат для якогось солдата, що три тижні промучиться позірною радістю відпустки... Нічого цього я вже не побачу, бо поїзд робить величезний гак і підходить до Дрездена!»

У Дрездені на пероні дуже людно, у Дрездені багато хто виходить. Вікно вагона опиняється навпроти цілого натовпу солдатів, якими командує гладкий червонопикий молодий лейтенант. Усі солдати одягнуті в нове, лейтенант в уніформі смертника теж виглядає як нова копійка; і ордени в нього на грудях такі новенькі як свіжовідлиті олов'яні солдатики, якісь зовсім несправжні ордени. Лейтенант хапається за ручку дверей і починає гримати в них.

— Ну, відчиніть же нарешті! — гукає він Андреасові.

— Двері замкнені, вони не відчиняються! — кричить Андреас у відповідь.

— Припинити крик, одчинити негайно, негайно відчиніть двері!

Андреас замовкає й понуро дивиться на лейтенанта. Скоро я помру,— думає він,— а цей на мене кричить. Він дивиться кудись повз лейтенанта; солдати, що скупчилися навколо лейтенанта, сміються в нього за плечима. У них принаймні обличчя не нові, обличчя в них старі, сірі, досвідчені, на них тільки уніформа нова, і навіть ордени здаються старими й приношеними. Лише лейтенант весь з голови до ніг новий, у нього навіть обличчя, як з голочки. Щоки в нього стають дедалі червоніші, й голубі очі теж починають наливатися кров'ю. Він говорить тепер тихіше, страшенно тихо, так погрозливо тихо, що Андреасові стає смішно.

— Ви відчините двері? — питає він. Блискучі гудзики на мундирі мало не лускають з люті.— Ану, дивіться на мене,— горлає він.

Але Андреас не дивиться на нього. Я скоро помру,— думає він,— усіх цих людей, які стоять зараз тут на пероні, я вже не побачу, жодного з них. І цього запаху ніколи вже не вдихатиму, цього запаху пилюки й вокзального диму, який тут, перед вікном, перебивається запахом новісінької з ерзац-сукна лейтенантової уніформи.

— Я накажу вас заарештувати! — горлає лейтенант.— Я здам вас начальникові патруля!

На щастя, прокинувся Блондин. Він підхоплюється із заспаним обличчям до вікна, виструнчується й рапортує лейтенантові:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте,— двері, оскільки вони несправні, замкнуті знадвору з метою запобігання нещасним випадкам.

Він говорить це, як того вимагає статут,— швидко й послужливо, надзвичайно чітко, як годинник, що б'є дванадцяту. Лейтенант задихається від люті.

— Чому ви про це не сказали? — кричить він до Андреаса.

— Ще раз перепрошую, пане лейтенанте, але я повинен доповісти, що мій товариш глухий, зовсім глухий,— знову рапортує Блондин.— Контузія.

Солдати за спиною лейтенанта сміються, а він стає буряковим, потім раптом обертається й кидається до іншого вагона. Юрба солдат суне за ним.

— Дурна свиня,— бурмоче йому вслід Блондин.

Я міг би тут зійти,— думає Андреас, приглядаючись до вокзальної штовханини,— міг би тут зійти й податися світ за очі, аж поки б мене схопили й поставили до стінки, й тоді я помер би не між Львовом і Чернівцями, тоді мене розстріляли б у якомусь глухому саксонському містечку або згноїли у концтаборі. Але я стою біля вікна, як олов'яний. Не можу поворухнутись, я приріс до місця, цей поїзд належить мені, а я належу поїздові, який повинен нести мене назустріч моєму призначенню. І найдивовижніше те, що я зовсім не відчуваю бажання висісти тут і піти прогулятися берегом Ельби попід чарівними деревами. Я прагну до Польщі, прагну досягти цього обрію так сильно, так шалено і так щиро, як лише закоханий може прагнути до своєї милої. Хай би вже поїзд рушав, хай би вже їхав далі! Чого тут стояти, чого так довго мовчить бадьорий голос? Мене переповнює нетерпіння, я зовсім не боюсь, дивно, що я не боюсь, що є лише ця незрозуміла цікавість і тривога. І все ж я не хотів би померти. Мені хотілось би жити, теоретично життя чудове, теоретично життя прекрасне, але я не хотів би зійти, дивно, що я взагалі міг би зійти з поїзда. Для цього мені треба було б тільки пройти вагоном, покинути свій мізерний багаж і втекти, куди-небудь, і гуляти десь під деревами, під осінніми деревами, а я замість цього стою тут, як олов'яний, і хочу залишитись у цьому поїзді, мене жахливо тягне в імлу польських просторів, до цього невідомого перегону десь між Львовом і Чернівцями, де мені судилося вмерти...

Невдовзі за Дрезденом прокинувся й Неголений, його обличчя під заростом було геть сіре, а очі стали ще нещаснішими. Він мовчки відкрив банку тушонки й почав їсти, беручи виделкою по шматочку консервів і кусаючи хліб. Руки в нього брудні, й часом шматочки м'яса падають на підлогу, геть всипану недокурками і хтозна-яким сміттям, яке, здається, просто-таки супроводжує солдата, на підлогу, де він знов спатиме уночі. Блондин теж їсть. Андреас стоїть біля вікна, втупившись поперед себе невидющим поглядом, надворі вже розвиднілось, і хоч сонце ще не сліпить, він однаково нічого не бачить. Його думки кружляють десь там — у лагідних зелених садах довкола Дрездена. Він нетерпляче дожидається, коли Неголений закінчить їсти, щоб запитати його про карту. Він не має ніякого уявлення про відрізок між Львовом і Чернівцями. Нікополь він може уявити собі, Львів теж, і Перемишль... Одесу й Миколаїв... і Керч, але Чернівці для нього тільки назва. При цьому слові в уяві постають тільки євреї, запах цибулі, понурі провулки й будинки з пласкими дахами, широкі вулиці й залишки давніх австрійських адміністративних будівель з повищерблюваними фасадами, цісарсько-королівськими фасадами серед здичавілих садів, у яких зараз, напевно, розташувались лазарети або пересильні пункти поранених, і чарівні, сумні східні бульвари з невисокими приземкуватими крислатими деревами, щоб крони не пригнічували будинків з пласкими дахами. Жодної високої крони...

Ось такий, напевно, вигляд мають Чернівці, але що знаходиться в проміжку між Львовом і Чернівцями, про це він не має жодного уявлення. Це повинна бути Галичина. Львів — це ж столиця Галичини. Десь там ще є Волинь — усе темні, похмурі назви, від яких в уяві постають погроми і страшенно сумні величезні маєтки, в яких меланхолійні жінки мріють про подружню зраду, бо їм уже набридли їхні товстошиї чоловіки...

Галичина, темне слово, страшне слово, і водночас воно вабить до себе. Щось у ньому є від ножа, який поволі ріже... Галичина...

Львів гарний. Львів він може собі уявити. Гарні, похмурі і важкі ці міста, криваве їхнє минуле, а тепер їхні провулки тихі, тихі й занедбані.

Неголений викидає консервну банку через вікно, кладе надкушений хліб назад до ранця й закурює. Обличчя в нього сумне-сумне й ніби сповнене каяття, наче Неголеному соромно за розпусне картярство і пияцтво; він спирається біля Андреаса на вікно, й Андреас відчуває, що йому хочеться поговорити.

— Дивись, фабрика,— каже він,— фабрика стільців.

— Так,— відповідає Андреас. Він нічого не бачить, він і не хотів би бачити нічого, окрім карти.— Ти не міг би,— він збирається з духом,— не міг би дати мені подивитися карту?

— Яку карту?