Мертва кров: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Єлизавето, нам з тобою треба поговорити.

— Ну, то ходімо додому! Або ні, чудова погода, давай краще поїдемо на машині за місто, там і поговоримо…

Був гарний зимовий вечір. Місто ще не спало, у вікнах горіло світло, і Єлизавета подумала: «Як добре, коли в людини є дім, і, можливо, сьогодні я повернуся вже у наш спільний з Рєпіним дім. Я стану люблячою, вірною дружиною і господинею. Я стиратиму зі свідомості Олександра шкідливу, непотрібну для мене інформацію, а потім все якось владнається». Адже Венчеслав сказав їй, що у Німеччині вчені вже працюють над створенням штучної крові і є перші обнадійливі результати. Тоді й вона перестане вбивати і стане такою ж, як усі жінки, або майже такою ж, але нічною…

Автомобіль зупинився. «Зараз він скаже, що любить мене і що хоче одружитися зі мною…» — подумала Єлизавета.

Але Рєпін мовчав. Несподівано Єлизаветі стало холодно. Можливо, тому, що вона давно вже не пила людської крові. Покоївка у замку Венчеслава була її останньою жертвою, а часу минуло відтоді вже достатньо. Єлизавета дістала з шубки рукавичку, почала шукати другу, але її ніде не було — ні в сумочці, ні в кишенях. Рєпін, зрозумівши, що вона шукає, простяг їй загублену рукавичку.

Вона відразу її натягла і запитала:

— Випала на подвір’ї?

— Ні, у машині знайшов.

— Дякую, що знайшов. Мені чомусь раптом стало холодно.

— Я її знайшов не в цій машині.

— Як не в цій? Сашко, про що ви говорите?

— Так, я цю рукавичку знайшов не в цій машині, а в тій, якою ви приїхали до Венчеслава.

— Ні, ні! — несподівано закричала Єлизавета і вчепилася руками в горло Рєпіну. Щойно намріяне майбутнє тікало від неї. Зараз він все з’ясує, а її чари на нього чомусь знову не діють. — Ні, коханий, ні! — хрипіла вона і все дужче стискала шию і горло Рєпіна, а коли нарешті розтиснула, то молода красива голова Рєпіна відкинулася назад. Вже не тямлячи себе, Єлизавета почала що є сили трясти юнака: — Не вмирай! Пробач мене! Покинь мене! Іди від мене живий! Я відпускаю тебе! Не вмирай! Господи, я вбила єдину людину, яка по-справжньому любила мене, — вона приклала вухо до його серця, подивилася в очі й, піднімаючи голову, почула дивний звук. Це скрипіли розчавлені шийні хребці. Єлизавета озирнулася. Не може ж вона покинути його на вулиці. Треба, щоб його поховали.

Автомобіль стояв навпроти вивіски «Бюро похоронних процесій. Шмідт і компанія». Єлизавета вийшла з автомобіля, тримаючи на руках Рєпіна, і підійшла до зачинених дверей контори, натиснула їх коліном і увійшла досередини. У церемоніальній кімнаті було світло від вуличного ліхтаря, і Єлизавета відразу побачила на підлозі велику поліровану труну, поряд з якою лежало віко.

— Сашко, Сашко, — тихо проговорила Єлизавета. — Тобі не пощастило навіть у смерті. Тебе вбила жінка, яку ти любив. І зараз ти ляжеш у труну, яку приготували для іншої людини й іншої віри.

Єлизавета взяла Рєпіна на руки, обережно поклала його в труну, поцілувала в чоло, в праву щоку, в ліву. Потім її губи торкнулися на його шиї місця, де ще пульсувала артерія… І, опам’ятавшись в останню секунду, вона підвелася, вийшла з будинку, сіла в машину і поїхала.

Стук дверей і шум мотора розбудили старого німця. Він одягнувся і спустився на перший поверх. В освітленій місячним світлом і вуличним ліхтарем кімнаті він побачив труну і чоловіка у ній.

«Що це за жарти?» — подумав німець і підійшов ближче. Глянувши на обличчя мертвого чоловіка, він відразу впізнав це обличчя.

— О, гер офіцер, доля вас привела сюди знову! — а потім сказав сину, який також з’явився на шум: — Телефонуй до поліції. У нас — незамовлений покійник…

Ще ніколи не був дім Орлова таким чужим і незатишним. Завжди увечері тут було світло, святково, розмовляли гості, накривався стіл до вечері, всюди горіли люстри, свічі, а зараз навіть ліхтар перед будинком не був запалений. Орлову щиро було шкода, що сестра Інни померла. Він пройшов по квартирі, але прислуги в домі чомусь не було. Не було й труни з тілом Надії. «Невже Інна не дочекалася і поховала сестру без мене?» — подумав Орлов і вирішив зайти до дружини в кімнату. Все одно скандалу не минути. Дізнається хоча б, чи вже був похорон.

Інна лежала на ліжку у чорному одязі, бліда, негарна, і відсторонено дивилася в стелю.

— Інно, люба! Що з тобою?

Вона перевела на Орлова хижий і разом з тим якийсь майже кокетливий погляд. Наркотики! Його завжди дратувало те, що вона їх вживає, але зараз він заспокоївся. Морфій допоможе дружині пережити стрес. Нехай відпочиває. І Орлов вийшов з кімнати.

Коли він увімкнув у вітальні світло, то побачив всюди сліди погрому. Хрести були зірвані і кинуті в купу сміття. У його кабінеті не було ні ікон, ні красивих гірлянд часнику, розвішаних перед цим по стінах, папери були вийняті з шухляд столу і розкидані по підлозі. Це все — Інна! — зрозумів Орлов і, запаливши лампу, сів у своє улюблене крісло. Він дуже втомився…

…Єлизавета залишила автомобіль неподалік від будинку Орлова і лише зараз пригадала, що ні господар, ні господиня ніколи не запрошували її до себе. До них її запрошував тоді Аблаутов. Запрошення чомусь не прозвучало навіть тоді, коли вони прощалися. Єлизавета звернула на це особливу увагу, бо чекала, що ось-ось прозвучить: «Заходьте частіше! Нам буде приємно з вами побачитися знову!» Вони чомусь промовчали.

Єлизавета вийшла з машини і здивувалася: в будинку Орлових було темно, лише в одному з вікон горіло світло. «Хм, як же я зайду без запрошення?» — розмірковувала вона, стоячи біля дверей, і раптом помітила якийсь напис на мозаїці перед входом до під’їзду. Зчистила сніг з літер ногою, і відразу хижа посмішка з’явилася на її обличчі. «Wellcome!» — «Ласкаво просимо!» Єлизавета відчинила двері…