Мертва кров: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І цієї миті Вероніка почула, як перестали лопотіти крила голуба. Підвівши очі, вона зустрілася поглядом з пронизливими очима Христа Спасителя, а потім побачила, що голуб нарешті заспокоївся і плавно опустився на величезного золоченого хреста царських воріт, мабуть, єдине, що залишилося в цій церкві од старообрядців.

— …з рабою Божою…

І цієї миті хрест похитнувся. Ще, ще… Вероніка хотіла закричати, але чомусь не змогла. Голуб, відчувши, що хрест падає, знову злетів під купол церкви. І відразу після цього хрест з усього розмаху, на очах у закляклих од жаху людей пробив наскрізь груди зблідлого Венчеслава і придавив його до мармурової підлоги церкви…

Орлов і Царськосельський взяли на себе вирішення всіх проблем, пов’язаних з похороном Боголюбського. Вероніка лише під ранок отямилася і зараз лежала у спальні Венчеслава. Таки дісталася до його ліжка, збулася її давня мрія. Єдине — що він вже ніколи сюди не увійде…

Вероніка встала з ліжка, накинула на себе велику хустку і вийшла у коридор. Щось її тягло до кімнати, де стояла улюблена Венчеславова троянда. Вона підійшла зі свічкою до величезної дерев’яної діжки і з подивом побачила, що листя рослини зів’яло, важкі розквітлі і напіврозквітлі бутони похилилися, а по краях пелюсток лягла чорна кайма.

— Помер Венчеслав, і троянда вмирає. Але чому? Може, її дістав мороз? — Вероніка підійшла до вікна, але ніде не було жодної шпаринки. — Господи, що це зі мною? Де я? — дівочі очі наповнилися сльозами…

А тим часом до замку був запрошений священик, який відправив заупокійну службу біля Венчеслава. Після цього ворота замку були зачинені. Нікого стороннього не впускали, адже сьогодні, ще до заходу сонця, треба було спалити тіло Венчеслава, і всі тепер чекали лише на Макшельмонта, який зобов’язався це організувати. Скоро він і справді з’явився разом з людиною, одягненою досить дивно, як для зимового дня, — не в шубу, навіть не у пальто, а в якусь химерну накидку з атласу зеленого кольору поверх червоно-жовтого одягу типу сарі. Чоловік цей був босий, і коли він увійшов до вітальні з холоду і снігу, Орлова пробрав мороз по спині, але Макшельмонт не був ані трохи шокований тим, що його супутник одягнений так екзотично і явно не за сезоном.

— Я хочу вам представити мого друга, пана Кришначакару, — звернувся він до присутніх. — Я вам про нього казав.

Це був відомий йог, автор багатьох брошур у галузі теорії та практики йоги, а також індійських релігійних ритуалів. Як з’ясувалося, він був росіянином і нещодавно повернувся з Індії та Непалу, де прожив п’ятнадцять років, вдосконалюючись у індійській філософії та навчаючись у найвідоміших йогів.

…Багаття зводили у відповідності з вказівками Кришначакари, а сам він зайнявся тілом Венчеслава, нутрощі і мозок якого були вийняті ще вчора спеціально запрошеним Стерлінговим, який не зміг приховати свого подиву, коли на його очах вони відразу перетворилися на липку, желеподібну суміш. Цього Стерлінгов нічим і ніяк не зміг пояснити. Таке в його практиці трапилося вперше.

Тіло Венчеслава наповнили східними трав’яними сумішами, і Кришначакара прошептав над ним щось, схоже на молитву. Після цього тіло Венчеслава було урочисто покладено на дерев’яне підвищення, під яким лежав хмиз, приготовлений для багаття. Макшельмонт пішов за Веронікою.

Вона, спокійна, трохи бліда, спустилася разом з покоївкою на подвір’я і дивилася на всі приготування так, ніби все це її не стосувалося або вже не мало для неї жодного значення.

З запаленим смолоскипом у руці стояв біля труни Венчеслава Кришначакара і молився. Після молитви він підніс смолоскип до сухого хмизу, і всім здалося, що Вероніка зараз чи закричить, чи втратить свідомість, чи сама кинеться на вогнище, щоб згоріти разом з Венчеславом. Але вона продовжувала тихо стояти і від цього всім стало ще моторошніше. Кришначакара обійшов вогнище довкола, підпалюючи його з усіх боків. І було дивно бачити цю босу людину з химерно поголеним волоссям на тлі вогнища, яке розгоралося все дужче і дужче. Несподівано подув вітер і пішов густий сніг. Всі стояли мовчки і дивилися, як догорає вогнище. Східними пахощами просякло все довкола, але жоден з присутніх не почув запаху горілого людського тіла. Орлова навіть охопив жах: а що, як тіла Венчеслава не було на цьому вогнищі? Він перелякано озирнувся довкола і раптом зустрівся з таким точнісінько стурбованим поглядом Царськосельського. Мабуть, вони одночасно подумали про одне і те ж.

… Вогнище ж тим часом вже догорало, і коли вітер трохи розвіяв дим, то всі несподівано побачили з іншого боку двох чоловіків. У силуеті одного з них було щось дуже знайоме, але роздивитися обличчя було неможливо — заважав дим. Орлов озирнувся. На обличчях людей, що стояли поряд нього, він також побачив тривогу, навіть жах. Було відчуття, що незнайомці по той бік вогнища прийшли з потойбіччя. А коли дим розвіявся остаточно, Орлов відчув, що у нього занімів язик, а потім затерпла спина. Навпроти стояв Венчеслав з якимсь чоловіком…

Першою отямилася Вероніка і побігла навпростець до Венчеслава, але жарке полум’я вогнища зупинило її! З цієї близької відстані вона ще чіткіше розгледіла обличчя Венчеслава — печальне, смиренне, зі сльозами на очах. Він дивився на вогнище, в якому щойно перетворилося на попіл його власне тіло.

— Марево чи привиди? — нажахано перехрестився Орлов. Слідом за ним почали хреститися всі присутні, але прибульці не зникали. Першим отямився Орлов, зрозумівши, що один з двох чоловіків — не Венчеслав, а просто юнак, дуже на нього подібний.

Нарешті вогонь погас. Кришначакара взяв важку срібну урну і підійшов до згарища, аби зібрати попіл тіла Венчеслава. Він знав, що брати треба лише частину цього попелу, змішану зі спаленими дровами, а все інше нехай розвіє вітер. Лише так частини розвіяного праху і узятого до урни ніколи більше не зможуть зібратися в одне ціле і утворити нового опиря.

Тим часом той, що був дуже подібний на Венчеслава, підійшов до людей разом зі своїм супутником, обличчя якого було благородним, але якимсь відстороненим, ніби не від світу цього. Юнак підходив до кожного, називався сином Венчеслава, і всі з подивом і розгубленістю висловлювали йому співчуття. Лише Вероніка не чула жодного слова: для неї обличчя прибульця було обличчям Венчеслава…

В купе вони знову були удвох. Єлизавета відчувала, що Рєпін готується щось їй сказати, але зараз був ще не час і тому вона вирішила: поки що він спатиме. Та несподівано її супутник підвівся:

— Любий, куди ти?

Він посміхнувся:

— Викурю сигару і повернуся.

Єлизавета уважно подивилася на обличчя Рєпіна і лише зараз помітила, як він змінився за час їхнього знайомства, а можливо., за час цієї короткої поїздки до Петербурга. І щось змінилося у його ставленні до неї на гірше, але з цим вона вже нічого не могла зробити. Гіпноз чомусь не діяв.

А Рєпін стояв біля вагонного вікна і не курив, а крутив сигару у пальцях. Ще ніколи в житті йому не було так тяжко, як зараз. Його не цікавило, що і як у житті Єлизавети було до нього, це було несуттєво, адже він полюбив її такою, якою зустрів. А вона… Вона зрадила його. В неї на шиї чужий подарунок, кольє з діамантів. Дуже коштовний подарунок. Де вона його взяла? Чому вона його взяла? Без сумніву лише одне. Це кольє подаровано якимсь чоловіком. І чи не коханцем?

Рєпін зіжмакав сигару і повернувся до купе.

— Сашко, ти не хотів би сісти поряд зі мною?

Всупереч думкам на обличчі Рєпіна знову з’явилася щаслива посмішка, і він, забувши про всі свої образи, сів біля Єлизавети, але за кілька хвилин знову задумався. І цього разу його думки були про інше. Поїзд до Москви приїздить вранці, але вони вийдуть вночі на одній зі станцій, де неподалік є дім його родичів. Там вони переднюють, а потім ввечері на санях поїдуть до Москви…

— Сашко, поклади мені на коліна голову, — голос Єлизавети був тихим і ніжним…

За кілька хвилин Рєпін вже спав на її колінах, а Єлизаветі несподівано стало шкода Рєпіна і вона відчула, що хоче, аби цей хлопчик любив її, оберігав, жалів, щоб став її чоловіком. І якщо вона народить дитину від Венчеслава нормальною, то потім, можливо, народить і від Рєпіна…

…Вже повернувшись до Москви, наступного дня, і сідаючи в автомобіль, Рєпін раптом якимсь дивним, незвичним голосом промовив: