— Ходімо, — прошепотіла Реґіна, вказуючи рукою у бік будинку. — Ми маємо багато тобі розповісти.
21
Яків останнім із постояльців зійшов униз. Він чув, як усі інші ще зрання вирушили в місто, й подумав, що йому теж не завадить пройтися. Коли повернеться Максим, вони разом вирішать, чи є Ковилець пристойним кандидатом на те, щоб стати їхнім новим домом. Яків подумав, що автомеханік тут навряд чи комусь потрібен, але не біда. Це не єдина професія, якою він володіє досконало.
— Доброго ранку, — привітався він до Ярини, яка поралася на кухні.
— Доброго ранку, — відказала та. — Поснідаєте?
— Так, не відмовлюся.
— Ну, хоч один гість без цих міських забаганок, — усміхнулася Ярина. Вона швиденько виставила на стіл картоплю, тарілку зі шматками оселедця і яєчню. — Ваші супутники геть погані на харчі. Сідайте.
Яків примостився за столом, згадуючи, про що ж він збирався побалакати з хазяйкою. Ага, про гроші.
— Ярино, — сказав він, — ви ж учора так і не сказали, скільки ми будемо винні за вашу гостинність. Давайте розрахуємося, бо я досить ніяково почуваюся, користуючись вашими послугами задурно.
— Та встигнете ще, — вона засміялася. — Ох уже ці міські, гадають, що все можна купити за гроші.
— Ні, я зовсім не те мав на увазі…
— Розрахуємося. Коли ви точно вирішите, подобається вам тут чи ні, й на скільки ви схочете залишитись.
— Мені особисто подобається ваше містечко, — відповів Яків, починаючи їсти.
— Хе, ви ще не бачили головного, — таємниче промовила Ярина. — У всіх вас сьогодні визначний день.
— Справді? Чому?
— Незабаром побачите. До речі, до вас гостя.
У наступну мить почувся стукіт у вхідні двері. Яків завмер із піднесеною до рота виделкою.
— До мене?!
Ярина хитрувато підморгнула йому й пішла у передпокій відчиняти. Він напружив слух, замислившись над її останніми словами. Нісенітниця якась. Хто може до нього прийти?
Двері відчинилися й знову зачинилися, впустивши когось усередину. Окрім важкої ходи Ярини, почулися ще чиїсь кроки, начебто жіночі. Потім у кухонних дверях з’явилися дві постаті — дебела хазяйчина і…
Виделка випала з його руки, голосно дзенькнувши. Пульс у скронях раптом став таким голосним, що здавався годинниковим механізмом закладеної у мозку бомби, яка за мить розірве голову на шматки. Відчуваючи тільки це ритмічне гупання, він спробував підвестися з-за столу, але ноги неначе паралізувало, і Яків знову гепнувся на стілець. Він не зводив очей з людини, яка зайшла слідом за Яриною.
— Здрастуй, Якове, — сказала жінка голосом його дружини.
— Це галюцинація, — невпевнено видушив із себе він, переводячи погляд з неї на хазяйку. Ярина з розумінням хитала головою і посміхалася.
— Не бійтеся повірити, — мовила вона. — Переконайтеся, що все насправді. Дива існують.
— Але ЯК?!
Марія виступила вперед, і сонячні промені з вікна осяяли її обличчя. Вона виглядала так, неначе недуга ніколи її не торкалася — квітучою, рум’янощокою й надзвичайно вродливою. Блискуче чорне волосся збігало по плечах звивистим потоком. Вона простягла руки до Якова.
— Я знала, що ми зустрінемося, любий, — голос цей не міг належати нікому, окрім його дружини.
Яків нарешті зміг підвестися з-за столу. Його рука також витягнулася вперед, потім він зробив крок і обережно доторкнувся до її пальців. За мить їхні долоні зімкнулися, пальці сплелися, а тоді й вони самі обійняли одне одного, міцно й жагуче.
— Я піду, — сказала Ярина. — Не буду вам заважати.
Яків її не чув. Він прагнув зрозуміти, чи не знущаються з нього органи чуттів, чи не зраджують хазяїна очі, ніс, вуха, пальці? Ні, Марія була справжньою, не привидом із книжок, не марою і не фантомом. Він не стримався й заплакав, і її рука почала заспокійливо гладити його волосся.