— Схоже, що так, — прошепотів він.
— І життя Максима теж зміниться, — продовжувала Марія, підвівши погляд на хлопчика. — Тут ніхто нікого не кривдить, немає слабких і сильних. Ти будеш ходити до школи разом із друзями, а не з ворогами.
— Так, — відказав Максим. Він згадав слова дітей на стадіоні і знову стривожився. Ті теж обіцяли дуже гарні речі… але водночас вони здалися йому неприємними. Та хіба мама йому бреше?
Лікарня… щось іще було в лікарні того дня.
Мати дивилася на нього дивним довгим поглядом.
— Максиме, — покликала вона. Він змигнув оком — і думки розтанули, повертаючи його у реальність.
— Підійди до мене.
Він наблизився до Марії і присів поруч на ліжко. Вона обійняла його однією рукою, пильно дивлячись в очі.
— Ти чимось стурбований… Не варто. Я ж повернулася. Хіба ти не про це мріяв?
— Так, мамо. Мені просто треба звикнути.
— Та й мені теж, — сказав Яків.
Марія обхопила їх обох руками.
— Любі мої, якби ви знали, яка я щаслива!
Частина третя
У мишоловці
22
— Тут ми й живемо, — сказала Реґіна, показуючи чоловікові оселю.
Звичайнісінький одноповерховий будинок із білої цегли всередині також не вирізнявся нічим особливим — дві кімнати, менша й більша, та кухня з газовою плитою, на якій голосно висвистував чайник.
— Чаю? — запитала вона.
— Що? А… так.
Даромир сів за стіл, намагаючись заспокоїтися, але це виявилося зовсім непросто.
— Я все ще не розумію, — пробурмотів він. Десятки запитань, що не мали відповідей, кишіли в голові, як мурахи в мурашнику. Перш ніж він вимовив хоч одне з них, Реґіна нахилилася й торкнулася пальцями його вуст.
— Деякі речі краще не розуміти, — сказала вона. — Вони є, і це все, що потрібно знати. Я не шукаю пояснень, і тобі не варто.
— Я лише хочу переконатися, що не сплю, — нервово посміхнувся він.
— Вір мені — ти не спиш. І це не марення. Хіба ми з Настею схожі на привидів?
— Ні… Господи, ні, — він зазирнув у свою чашку, неначе шукаючи там пояснення.
— То ти кажеш, що це… що тут виправляються помилки життя?
— Саме так ти повинен думати. Хіба не було помилкою, що нас розлучили таким несправедливим чином?
— Так. О, так, — очі знову запекло, а в роті з’явився солонуватий присмак. — Я гадав, що цього неможливо виправити.