— Справді? — перепитав він тихим голосом. Раптом чомусь захотілося спати.
— Так, сподобається, — кивнув Мишко. — Тебе більше не скривдять, бо в нас ніхто нікого не ображає. Якщо ти залишишся…
— Гей! — гукнув хтось позаду. Максим стрепенувся, і сонливе відчуття миттєво зникло. Озирнувшись, він побачив на стежці між деревами того божевільного хлопця, що чіплявся до них учора. Здається, той гукав саме його.
— Не ходи, — попередив Гліб і поклав долоню на Максимове плече. — Не розмовляй із ним.
— Чому це? Хто він такий?
— Він дебіл, — пхикнула Ліна, дивлячись у бік товстуна. На її гарненькому обличчі з’явився вираз презирства, змішаного з люттю. Дивно було бачити це. — Ти ж не хочеш спілкуватися з дебілом? Чи наша компанія тобі не подобається?
— Гееей! Х-хлоп…ч-че! Підійди!
«А чому він сам боїться підійти?» — подумав Максим.
Божевільний стояв на тому ж місці, нервово заламуючи пальці, на обличчі прочитувалося відчайдушне благання.
— Григо-орій х-хоче… тобі що-о-ось сказа…ати!
Нові Максимові приятелі дивилися на дурника, спопеляючи його гнівними поглядами. Максим не знав, за що вони так ненавидять бідолаху, проте всі троє раптом видалися йому огидними. Рука Гліба на плечі здалася велетенським слимаком, і він, скинувши її, відступив на крок.
— Не ходи, — знову сказав Гліб. — Хіба ти не хочеш залишитися з нами? Що тобі до цього дурня?
— Я піду додому, — відповів Максим, задкуючи. Нещодавня тривога повернулася в усій повноті — все це зовсім йому не сподобалося.
— Не балакай до нього, Максиме! — промовила Ліна, простягаючи руки. — Залишайся!
У них очі білі, чи це йому тільки здається? Мабуть, примарилося… І все ж закортіло якомога швидше чкурнути звідси. Але проскочити повз товстуна не вдасться, той заступив увесь шлях.
Коли він наблизився до божевільного, якого жінка з кафе називала Гришком, той простягнув руку і схопив його за плече. Максим відсахнувся, проте хватка була міцною.
— Чого тобі треба? — вигукнув він перелякано.
— Ні! — простогнав Гришко, затинаючись. — Н-ні, н-не бійся м-м-мене! Г-григорій не з-зробить шкоди, т-треба розказати!
— Що?
— Х-ходімо зі мною, Григорі-ій покаже!
— Та відчепися ти! — він озирнувся через плече.
Діти все ще стояли на майданчику й дивилися на них.
Що ж тут відбувається? Смикнувшись, він вирвався з рук Гришка і швиденько попрямував стежкою до вулиці, але той не відставав.
— Будь л-ласка, послу-ухай Григорія! Тут небезп-п-печно! Вам т-треба їхати!
— Ми щойно приїхали, — кинув Максим, не озираючись. — Я йду додому.
— Та п-послух-хай же мене! — Гришко раптом заплакав. Максим зупинився і здивовано повернув голову. Цей незграбний здоровань стояв перед ним, звісивши руки, як батоги, і заливався сльозами. Від цього видовища хлопчик зовсім розгубився. А може, він не божевільний? Може, справді хоче щось йому сказати? А якщо перше враження від містечка було слушним, тут справді щось негаразд, і цей Григорій знає, у чому справа?
Максим обережно наблизився до нього, готовий, утім, у будь-яку мить драпонути геть, якщо хлопець почне буянити.
— Що ж ти хотів мені сказати?
Гришко схлипнув і витер носа рукавом сорочки.
— Тут небезпеч…но, — булькнув він. — Вам усім треба… їхати геть. Поки вас не встигли… п-пол…