Симон розгублено припав до шибки, затулившись долонями від сонця, і вдивився у нутрощі крамниці. У напівмороці він побачив шафу з кількома полицями, вщерть заповнену його книжками — усіма виданнями й перевиданнями, які тільки існували. На кожній полиці по одному. Інших книжок було зовсім мало — здається, якісь підручники та посібники з садівництва. Хіба таке можливо?
Як і чому? Два запитання знову нагадали про себе. Може, це божевілля, шизофренія або біла гарячка?
Тут озвався внутрішній голос, який дорікнув, що він занадто засмічує собі голову різним непотребом. Про те, що він знайшов у цьому містечку, можна тільки мріяти, чорт забирай — його люблять, читають, крамниця забита його книжками, а самопочуття просто ідеальне для продовження повісті. І йому ще щось не подобається? Невже ранкові блювання та порожні мізки кращі? Потрібно підійти до всього цього інакше… А якщо хтось чи щось там нагорі зглянулися над його ще не зовсім пропащим життям? Якщо це соломина, за яку треба вхопитися, поки дозволяють? А він стоїть тут і грається в «ромашку» — можливо, неможливо… Та на колінах треба дякувати Богові — існування якого він завжди цинічно відкидав — молитися, щоб це все не перетворилося на сон!
Гаразд. Хай там що — більше він не буде ламати голову над тим, що тут відбувається. Це подарунок, і треба прийняти його як найцінніше з того, що було в його житті. У світі не буває випадковостей, і не його клопіт — вишукувати причини. Його справа — писати книжки.
Симон ще довго блукав містом, доки не набрів на викладений камінням декоративний фонтанчик біля старої будівлі місцевої бібліотеки. Ковтнувши з нього холодної та надзвичайно смачної води, він вирішив перепочити й присів на лаву поруч, із насолодою підставляючи лице сонцю.
За мить хтось заступив йому світло і збуджено промовив:
— Ви Симон Сич?
Роздерши повіки, він побачив перед собою низенького пухкого чоловіка у білій сорочці й чорній краватці. Той вдивлявся в його обличчя з тим самим виразом, що був і в більшості інших мешканців містечка.
— Я.
Чоловік схопив його руку і радо затряс.
— Оце так! Уперше в житті вітаюся з письменником! Мені ще вчора сказали, що ви прибули до нас, та я спочатку й не повірив…
— Вибачте, але з ким…
— A-а, так-так. Олексій Степанович Метлух, ковилецький голова.
«Отакої! — подумав Симон, чекаючи, поки той відпустить його руку. — У цих краях усі міські голови тільки те й роблять, що стежать за перебігом подій на літературному фронті». Проте після магазинчика він уже не знаходив у собі ані сил, ані бажання чомусь дивуватися.
Метлух присів на лаві поруч, не зводячи з нього очей.
— А я вас скрізь шукаю, — повідомив він. — Випадково помітив — ба, думаю, оце той самий письменник!
— У вашому місті не сховаєшся, — посміхнувся Симон.
— Еге ж, це точно. Містечко у нас зовсім маленьке, як бачте, але до статусу смт дотягуємо, — він засміявся. — Тому всі все бачать і про все знають…
— Ви сказали, що шукали мене? — перервав Симон потік його слів.
— Саме так. Сьогодні у нас святковий захід, і ваша присутність обов’язкова.
— Захід? На честь чого?
— Ну як же, — здивувався Метлух. — На честь вашого прибуття до нас!
— Що?
Голова з усмішкою підморгнув йому.
— У Ковильці не кожного дня опиняються такі відомі люди як ви, і наш обов’язок — прийняти вас, як годиться. Тому ми й вирішили, так би мовити, запропонувати вам знайомство з нами, а ви, своєю чергою, розкажете нам щось про себе. Усім буде цікаво.
— Мушу зізнатися, це досить несподівано, — вимовив Симон. — Коли ви тільки встигли…
— Це було нескладно; — відказав голова. — Сьогодні неділя, робити людям нічого… До того ж усі бажають подивитися на справжнього письменника. Я подумав, що краще відразу зібрати ваших прихильників під одним дахом, ніж потім вони будуть набридати вам поодинці.
— Справедливо. І коли ж цей ваш захід?
— За годину.
— Ну, ви даєте! Але ж я не встигну підготуватися! — він занепокоєно глянув на свою куртку-джинсівку. — Та й не маю чого вдягти задля такого урочистого моменту…