— Але ж як? — прохрипів він, повернувшись так, щоб бачити її обличчя. — Як, у ім’я Ісуса? Хіба це не сон?
— Ні, не сон, — ніжно відповіла вона. — Не існує ніяких пояснень, Якове, та хіба вони потрібні? Це подарунок. А те, що дарують, треба приймати без жодних питань.
— Так, так! Але ж…
— Ти боїшся, що я зникну? Ні, цього не буде. Ти сам мене знайшов, і тепер життя піде зовсім не так, як раніше. Цього разу воно буде справедливим.
— Боже, дякую Тобі, — вирвалося в Якова. — Нарешті Ти зглянувся…
— Так, Він зглянувся, — погодилася Марія. — Інколи Він дає нам змогу виправити помилки… А де наш син, Якове? Де Максим?
— Він… Треба знайти його. Він пішов на прогулянку. Я… якщо ти…
— Ну звісно ж, я буду тут, — усміхнулася вона, торкаючись устами його лоба. — Приведи його, любий. Я хочу побачити нашого сина.
— О, так! Добре! Зараз! — він заметушився по кухні, сам не розуміючи, що шукає, тоді вибіг з будинку і скочив у машину. За п’ятнадцять хвилин вони повернулися разом.
— Не може бути, — видихнув хлопчик, побачивши, як мати — живісінька — виходить із дверей і йде до нього. Він не знав, що й думати. Може, це йому сниться, може, мариться? Але примара не могла обійняти його, не могла поцілувати у скроню, як це робила Марія, не могла відкинути з його лоба пасмо волосся таким знайомим рухом.
— Хоробрий хлопчик, — сказала вона. — Тепер тебе ніхто не скривдить.
— Це справді ти? — прошепотів він їй на вухо, так, щоб більше ніхто цього не почув. І вона так само тихо відповіла, гаряче дихнувши в щоку:
— Так, рибко. Це справді я. Ти скучив?
— Дуже, — схлипнув він, ховаючи лице в неї на плечі. — Я ніяк не міг повірити, що ти…
— Ш-ш-ш… Не кажи цього. Ми знову зустрілися, і ніщо більше нас не розлучить.
Вони всі разом увійшли в будинок. Максим радісно побіг сходами нагору, тягнучи матір за руку, а Яків затримався внизу і підійшов до Ярини, яка супроводжувала хлопчика лагідним поглядом.
— Ярино, ви знали? Вибачте… але я зараз такий збуджений, що геть нічого не розумію, і навряд чи зможу зрозуміти потім. Ви можете мені пояснити, що сталося?
Вона поглянула на нього, загадково примруживши очі.
— Навряд чи якась людина у світі може це пояснити так, як вам хочеться, — відповіла вона. — Вам потрібно тільки прийняти все, як є, і не вигадувати зайвого. Усі, хто так чи інакше потрапляє сюди, врешті-решт знаходять те, що давно шукали. Можна сказати, що тут здійснюються мрії. Звісно, це звучить безглуздо, як у казці, але це єдине пояснення, яке я вам можу дати. Достатньо?
— Не знаю, — збентежено похитав головою він.
— Досить про причини, — відрізала вона. — Йдіть до своєї сім’ї. Адже саме за цим ви насправді сюди й приїхали.
— Так.
Він піднявся по східцях нагору й увійшов до кімнати. Марія сиділа на його ліжку, а Максим щось жваво їй розповідав. Замовкнувши, вони обоє повернули голови до нього.
— Усе ще не знайдеш спокою? — запитала дружина.
Яків розгублено розвів руками, тоді засміявся.
— Я ще не скоро зможу прийти до тями. Господи, Маріє… То ти живеш тут? Тобто…
— Так, — кивнула вона. — Я тут живу. Я з’явилася тут, бо ти мав сюди приїхати. Не існує нічого випадкового.
Максим відчув, як крізь радість, що сповнювала до краю його єство, прорізалася тонесенька чорна тріщинка підозрілої тривоги. Це було схоже на ще одне дежа вю. Або він десь чув щось подібне, або читав… але ніяк не міг пригадати. Він поспішив відігнати ці неспокійні думки, як набридливу комаху — зовсім не хотілося зараз псувати цю чарівну мить звичайними хвилюваннями.
— І ми зможемо розпочати все спочатку? — спитав Яків, стаючи перед нею навколішки.
— Ну звичайно. Пам’ятаєш, що я казала тобі востаннє? — від цих слів обличчя Якова спохмурніло, коли він згадав відвідини лікарні, але за мить знову просвітліло. — І ти знайшов саме те місце, як і було потрібно. Тут дається другий шанс на щастя, якщо в житті раптом трапилася якась помилка… не з нашої вини. Бог справедливіший, ніж про Нього думає більшість.