— Перемикач… — відповів Раїн, який підійшов.
Двері в рубку відчинились легко. Всі п’ятеро, тиснучись у дверях, заглянули всередину.
Як і в центральному посту зорельота, тут уздовж стін тяглися дивани, а посередині стояв пульт — схожий на той, який вони бачили у кібернетичному центрі, тільки значно менший. Дуже мало приладів і ніяких органів керування, тільки круглий екран із стрілкою та дві великі, випуклі кнопки — червона і біла.
— Що за лиха година, — сказав Сенцов. — Жодного важеля…
Раїн тим часом оглянув екран.
— Так, — сказав він Калве. — Сумніву нема — між ними зв’язок. Вогники тут точнісінько так розміщені, як і на екрані кібернетичного поста.
— І стрілка в такому ж положенні, — кивнув Калве.
— Тобі ясно? — запитав Раїн, звертаючись до Сенцова. — Перегородка блокувала рубку, поки поворотом перемикача ми не призначили ракету до вильоту. Тепер решта — за вами, товариші пілоти.
Сенцов усе ще розгублено дивився навкруги: може, це зовсім не космічний корабель? Як міг хтось летіти в ракеті, де немає жодного органу керування?
— Ні, — сказав він, — на такому кораблі далеко не полетиш. Я, в усякому разі, не ризикну. Вимкніть перемикач, а то ще скоїться що-небудь…
— Але ж ми перевірили схеми… — благально сказав Калве.
— Ні, — промовив Сенцов. — Ні.
Запанувало мовчання. Всі дивились на командира.
— Категорично? — похмуро спитав Азаров.
— Категорично. Я довіряю автоматиці, але не настільки… Раз не можна керувати чи хоч би задати програму — значить не можна й летіти. Якщо ми навіть вилетимо, то неминуче загубимось у просторі. Ну, хто мені пояснить, як тут вмикаються рулі? А двигун?!
— Ну що ж, — спокійно сказав Раїн. — Вимкнемо…
16
І знову — котру вже ніч? — Сенцову не спалося. Завтра мали покинути ракету — так він вирішив, адже він за всяких обставин залишався командиром.
Коли б цю ракету збудували люди, він би ризикнув. Одна людина завжди кінець кінцем зрозуміє те, що придумала інша. Але цю ракету будували не люди, а істоти іншого гатунку. А тут усе мало величезне значення: швидкість їхньої реакції, фізичні можливості… Хто його зна — може, в них керування кораблем на біострумах? Вилетіти і нидіти в порожнечі до кінця днів — ні, вже ліпше чекати тут.
Але тут дожидатись — значить не попередити Землю, товаришів. Одначе Калве так і не дав обіцяних доказів того, що прихідці були схожі на людей. Зовнішньої схожості мало. На Землі всі люди загалом подібні одне до одного, а в той же час… Надто багато невідомих у цій задачі…
…Все-таки він непомітно заснув, забувся. Крізь сон Сенцову здалося, ніби хтось кличе його. Через силу він підвів голову, та, скільки не вслухався, жодного шерхоту не чути було в каюті. В усій ракеті панувала мертва, космічна тиша.
І все ж було таке відчуття, ніби хтось його справді кликав.
Сенцов підвівся і вийшов з каюти, щоб походити коридором, заспокоїтись. Довгий, рівно освітлений порожній коридор уже кілька разів допомагав йому зосередитись, очунятись, зібратися з думками.
Чи правильно вирішує він, командир? Чи не рано відступає?
Правильно, вирішив він ще раз. І більше про це думати не варто. Завтра перейти в оранжерею, де є кисень, може, навіть і рослини вдасться використати для їжі. Все.
Він знову повернувся в каюту, ліг на дивані. Дрімота все ближче підкрадалась до нього, і раптом він знову почув чийсь голос.
Так, це був той самий голос… Жіночий — низький, ледь вібруючий, сповнений якогось м’якого тепла… Він легко і мелодійно вимовляв незрозумілі слова, і здавалось — жінка чимось схвильована, притьмом благає про щось дороге, дуже важливе… Чи, може, вона щось пояснює йому? Голос часом підвищувався, тремтів і знову пестив слух бадьорими, радісними переливами…
І тоді Сенцов одразу пригадав, що тієї миті, коли він уперше почув голос, йому снився сон. Жінка снилась йому, струнка і вродлива. Він не міг зараз пригадати її обличчя, але голос її він пізнав й інтонацію теж. І так само, як у сні, він не розумів її слів, але відчував теплоту і ніжність, якими був пройнятий той голос.
Голос замовк, обірвався на півслові, і тоді Сенцов, остаточно збагнувши, що чує його зовсім не вві сні, став гарячково розмірковувати — звідки ж він міг з’явитись? Це не галюцинація: жінка справді говорила десь зовсім поруч, тут, у каюті…
Схопившись, він почав старанно нишпорити по каюті. Відчинив стінні шафи, обстежив усю, до останнього дециметра, підлогу — і нікого не знайшов. І тільки в самому кутку, над ложем, на рівні голови лежачої людини побачив малесенькі дверцята, яких не помічав раніше.