— Ну, зараз теж не парубок, — посміхнулась вона. — Але ж я впізнала тебе. Не хтось інший — ти!.. Цього з мене досить.
— Скажи, Ірено… якби я не погодився…
— Ти про що?
— Якби я залишився таким, як є… Ти б не пішла від мене? її обличчя стало надміру серйозним, навіть суворим.
— Себ, мене дуже стомила самотність. Тепер ми разом. І я щаслива. Що ж буде зі мною, коли раптом…
— Що «раптом»?
— Ну, тебе не стане…
— Ти тільки про це думаєш?
— Так, Себ. Тільки про це.
В нього відлягло від серця. Себастьян повірив: Ірена боїться тієї розлуки, яка приходить услід за труною. А молодість… Хто ж від неї відмовляється? Аби тільки знати: оці обійми щирі, в них немає лукавства. Тоді…
Нехай Професор вважає його своєю власністю. Нехай…
— Себ, форель згоріла!..
її переляк так розсмішив Себастьяна, що на осцилографах Професора застрибали сині лінії, які читалися: «Повне щастя».
Професор навіть підстрибнув у своєму кріслі. Відразу ж покликав асистента:
— Готуйте апаратуру. Не пізніше, як завтра… Ну, може, днів через два… Але яка це буде пересадка!
— Модель номер…
— Вісімнадцять.
— Ця модель готова.
— Знаю, — вдоволено проказав Професор. — Перевірте іще раз нашого електронного колегу, його чекає відповідальна робота.
Коли асистент вийшов, Професор по-хлоп’ячому зареготав. Ще б пак! Із дуплистого зуба виготовив президента — хіба ж маленька відповідальні011^-
Засобами стимуляції років за два білкову модель Себастьяна можна довести до сорокалітнього віку. А Ірена… Напевне, їй стимуляція не потрібна. Якій жінці захочеться за два роки постаріти на шістнадцять?..
І тут же Професор подзвонив Марлонові: їм негайно треба зустрітися.
VI. ЗРАДА
Рут мила посуд, підмітала горбату підлогу. Повстанці чистили зброю, клацали затворами і знов ставили свої карабіни з дерев’яну піраміду.
— Граємось, як діти, — роздратовано буркнув довгов’язий повстанець. — Ждемо, доки нас накриють.
— Хут не накриють, — заперечив Педро. — Спробуй вийти без мене.
— І вийду!
— Ов-ва!.. Забув, де ми знайшли Рамона?
Уже власні черевики гриз. Якби не ми, не бачити б йому сіїіту божого.
— Чого ж зволікати?.. Наші в горах теж ремствують. Як задмуть холодні вітри…