Народжений блискавкою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хтось пожартував, що така голова, як у Густаво, мало чого варта. Але йому повірили. Не повірив тільки Хосе.

Після розмови, яку Рут мимоволі підслухала, їй уже не хотілося йти до штабу. Повернулась туди, де лежало тіло Едмундо. Оглянула закапелок і подумала: невже їй завжди доведеться отак жити? Чергувати біля холодного тіла, чекати, доки затрітюче на скроні жилка. Чекати годину, дві, цілу добу. Чи готова вона до такого життя? І з недитячою рішучістю сама до себе промовила:

— Готова!..

Несподівано з’явився Хосе. Мабуть, він почув оцей вигук, бо відразу ж кинув погляд на ліжко:

— Повернувся?

Зрозумівши, що Рут розмовляла сама з собою, спохмурнів. Видно, подумав: «Тяжку долю ти обрала для себе, дитино». Передав їй теплий одяг і добрі напучення від Делії та Мїрти. Потім дістав із кишені заповітну коробочку:

— Оце тобі потрібно?

Як зраділа Рут! Останні два роки їй не треба було користуватися рацією. Едмундо жив людським життям і навіть намагався забути, що в нього є інше існування. Через те й Рут забула про коробочку, яку їй колись подарував Професор. А тепер, коли Едмундо знов перетворився на блискавку, без рації вони обоє стали глухонімими.

— Ой, дядечку Хосе! — радісно застрибала Рут. — Велике вам спасибі.

— Подякуєш Делії. Це вона збирала твої речі.

Ну, звісно ж, Делія! Хіба ж тітка Мірта розуміється на таких речах?

— Куди ж вони вивезли Себастьяна? — ніби сам у себе запитав Хосе. — Мабуть, далеко. Ех, нерозумні голови-наші люди. Ніяк їм не втовкмачу, що Едмундо — сила! А Мар-лон, бачу, розуміє…

Рут промовчала. Вона хотіла зараз одного — щоб Едмундо швидше повернувся. Ще раз подякувавши Хосе, шугнула у темряву підземелля й незабаром опинилася на терасі.

Морська далечінь Іще не стемніла, а машини внизу уже бігли з увімкненими фарами. Тут, на терасі, стояли надвечірні сутінки. А вершина гори, яку можна було звідси побачити, була яскраво освітлена сонцем.

Увімкнувши рацію, Рут гукала в надвечірній простір:

— Едмундо, Едмундо! Я — Рут. Ти чуєш мене?

Рація мовчала. Едмундо перебував за межами її можливості.

В якусь хвилину Рут здалося, що за її спиною хтось стоїть. Вона рвучко обернулася й зустрілася поглядом з Густаво, який, висунувши голову із отвору, наглядав за нею. Він трохи знітився, але відразу ж набрав незалежного вигляду. З незмінною доброзичливістю звернувся до Рут:

— А ти не лякайся. У нас тут секретів немає. Дай, думаю, навідаюсь до наших молодят. Усі мене лають за твого Едмундо. Хотів сам його перепросити. А він спить. Тільки якось дивно спить. Ти заглянь до нього. Чи він часом ле…

Рут метнула на нього такий погляд, що Густав занімів. Але за мить отямився.

— Чого ти так?.. У нас усюди ходити дозволено. А виходити звідси мені заборонили. Через твого Едмундо. Хто він тобі?.. На брата не схожий, для нареченого ти ще мала. — Помітивши, як палають очі Рут, як її обличчя втрачає дитячі риси й наливається гнівом дорослої жінки, пробачливо мовив: — Та ти не гнівайся. Ми тепер — одна сім’я… Я й куховарити вмію. Мене командир до тебе приставив. Ну, я піду, піду. Не треба так сердитись.

Він, втягнувши голову в плечі, щез у темряві підземелля. А Рут ще довго дивилася йому вслід, намагаючись вгамувати тремтіння пальців, які тримали рацію. Подумати тільки: Густаво стояв біля тіла Едмундо і, може, навіть брався за нього руками! Власне, в цьому не було ніякої небезпеки, але Рут не могла навіть уявити, що хтось, окрім неї, наважиться доторкнутись до Едмундо.

Раптом за її плечима так засвітилися скелі, що стало видно навіть глибину отвору, де зник Густаво.

— Едмундо! — вигукнула вона, забувши про рацію. Але рація передала Едмундо голос Рут. Едмундо помітив у ньому нервове напруження. І страх, і втому, й нетерпіння.

— Чую, — відповіла рація голосом Едмундо. — Твоє волосся пахне озоном.

— Іди в нього. Де дідусь?

— Потім.

— Він живий?

— Живий, але…

— Аби живий! Іди в моє волосся.