Народжений блискавкою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Невідомо.

Ця звістка приголомшила Рут. Їй уявлялися страшні картини. Вона бачила Себастьяна мало не розіп’ятим на хресті. Бідний, бідний дідусь! І тому їй так дивно було почути те, що потім докинув Едмундо:

— Вона трохи старша від тебе. Її зовуть Іреною.

— Хто?! — майже скрикнула Рут.

— Його наречена. В неї чорне волосся…

— І теж пахне озоном?

Рут ні до чого так не ревнувала Едмундо, як до жіночого волосся. Вона зараз ладна була ущипнути хлопця. Те, що він казав, здавалося таким дивовижним, що Рут не повірила, їй здавалося, що захопився якоюсь Іреною не дідусь, а сам Едмундо. Через те й допитувалась:

— Скільки ж їй років?

— Ну, може, чотирнадцять. Або п’ятнадцять. Ви б могли стати добрими подругами. Ірена дуже гарна.

Едмундо не розповів про полум’яну карусель, яку він влаштував для Ірен. Не кожна жінка здатна спокійно поставитись до блискавки, що кружляє навколо її голови. Ірена ж тільки привітно посміхалася, ніби Едмундо був для неї звичайним метеликом. Це відразу ж викликало його симпатію. А різниця років… Про неї Едмундо нічого не знав. Зрештою, яка різниця в роках поміж Рут і самим Едмундо? Рут пішов тринадцятий. Скільки ж було йому? Дро це знало тільки Сонце, і ніхто більше!..

V. МОРАЛЬ В’ЯЗНЯ

Професор не міг вирішити, що краще, — дозволити Себастьянові зустрічатися з Іреною чи увірвати ці зустрічі. Справді, яка радість їм обом від побачень? Ще невідомо, чи зуміє Ірена подолати психологічний бар’єр, який відмежовує її від старості. Виявляється, що не досить здобути для себе молодий організм — треба ще здобути молоду душу. А це значно важче!

Так Себастьян і сказав Ірені:

— Не знати нам радості, Ірено. Ми все одно лишимося старими. Хай твій обранець буде вантажником, рибалкою — ким завгодно. Аби він починав перше життя. Тоді й ти біля нього забудеш, що в тебе починається друге. А разом нам цього не забути.

— Між нами стоятиме Марсела? — ховаючи сльози, запитала вона.

— Ні, Ірено. Ми просто втомилися. Ти цього не помічала? Старість живе для мудрості. Тут їй утома не заважає. Неквапливі кроки, неквапливі висновки. Прощання з життям кличе до розмови з вічністю. Якось же вона існує, ота вічність! Чи можна про неї не думати?..

— Я завжди молилася. Навіть у юності.

Він поклав руку їй на волосся. Так він робив, коли розмовляв з Рут. Ірена чимось її нагадувала.

— У юності я також молився. Тепер просто думаю. І вже не можу не думати. А раз не можу, то й молодість моя не повернеться.

— Хіба думають лише в старості?.. Думай, Себ. Я не стану тобі заважати. Перше життя я проплакала. Навіщо ж мені друге?

Прогулюватись можна було лише по фортеці. Професор запевняв, що вони цілком вільні, але за браму їх не випускав. Отож офіцерам нерідко випадало бачити дивну пару — старезного діда і юну, вродливу дівчину. Ким вона доводилась цьому дідові? Ірена була молода навіть для його доньки. Хіба що онука…

Найбільш спостережливі помічали, що Ірена тримається з Себастьяном так, ніби вона в нього закохана. Звісно, в кохання вони не вірили, пояснювали це іншими причинами. І те, як вони це пояснювали, зробило їх сміливішими. То один, то другий недвозначно виявляли перед Іреною знаки своєї уваги. А вона їх ніби не бачила. Нарешті якось уночі один із сміливців, помітивши, що вікно її кімнати відчинене, осідлав підвіконня і з такої позиції спробував освідчитись у коханні. Ірена завжди любила козине молоко. Це в неї лишилося іще з дитинства. На цей раз вона його не випила і молоко перетворилося на кисляк. Весь отой кисляк Ірена й вихлюпнула в обличчя нахабі. Кашкет з кокардою, погони і весь мундир були захлюпані кисляком. За офіцером, мабуть, наглядали його товариші, бо довго ще десь біля казарми лунав розкотистий регіт. Більше вона цього офіцера не бачила. Інші, навчені гірким досвідом, лише позирали на неї здалеку. Вже під ноги їй не летіли троянди. А Себастьянові не доводилося чути дошкульних дотепів.

Професор стежив за кожною думкою Себастьяна. Думки приймала рація. Дещо в них втішало Професора. Проте йому здавалося неймовірним, що Себастьян не поспішає здобути молодість.

Професор високо цінував Ірену. Їй бракувало освіти, але які високі можливості природного розуму! Нелегко було зібрати ці багатства в глибинах електронного — мозку, щоб потім передати їх юній красуні.

Щиро кажучи, Професор і салі не байдужий до Ірени. Це було творіння його рук, стосовно якого він почуває себе ПІгмаліо-ном. Але без Себастьяна не можна здобути Едмундо. Отже мимоволі доводилось гамувати овоє захоплення. Тим більше його обурювала поміркованість старого.

О, Професор має для нього сюрприз! В одному із бараків живе модель молодого Себастьяна. Ще тоді, коли Професор вивозив на острів Рут, дантист передав йому пробірку, в якій зберігався зуб, котрий нещодавно належав Себастьянові. Власне, цей зуб дантист вирвав не випадково. Можна було й не рвати. І вирвав так, щоб на ньому лишилися клітинки живого тіла. А більше Професорові нічого й не треба. Зуб стане президентом. Навіть володарем світу. Тією мірою, як те відповідає планам Професора.

Лише Марлонові відомо, як загинув корабель з місією. Підводний човен, на якому втік Професор, невдовзі опинився в тому ж самому порту, де в човен той колись увійшла Рут. А за півгодини Професор уже був прийнятий Марлоном. Генералів масажист відразу ж ухопився за відкриття, яке іншим здавалося негуманним. Бездумні солдати, що не бояться куль! Про це можна тільки мріяти. Далі все було зроблено так, що жоден науковий експонат не загинув. Базу на острові ліквідували. А все, що становило будь-яку цінність, перевезли сюди, в гори.

Професорові було летко порозумітися з Марлоном. Зате як важко знайти ключ до похмурої душі Себастьяна! Модель йому можна показати лише тоді, коли він прийме президентство. Повернення молодості мусить бути для Себастьяна високою нагородою. О сто чортів! Йому повертаєш молодість І кохання, даруєш безсмертя, кладеш до його ніг цілий світ, а він ще й комизиться…

Але Професор помічав, що Себастьян переживає глибокі потрясіння. Ні, він не зовсім байдужий до Ірени. Його мучило інше. Дослухаючись до його думок, — висловлених і потаємних, — Професор усе частіше натрапляв на слово, яке здавалося йому позбавленим змісту: совість. Він чув це слово. Особливо часто, надто часто його любили повторювати колишні колеги Професора. Спершу він з ними сперечався. Він запитував: де, в яких своїх діях природа користується цим поняттям?

Все, чого досягнув Професор, лежало на схрещенні генетики й кібернетики. І все це можна описати математичними формулами.