Народжений блискавкою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я — Ірена…

Це ім’я хльоснуло його несподіваним, але простим здогадом. Так ось який сюрприз приготував для нього Професор! Він за всяку ціну хоче мати у своєму розпорядженні живу, приручену блискавку. В особі Себастьяїна Професор бачить дресирувальника, якому пощастило приборкати полум’яного звіра. Щоб зломити опір старого, Професор відшукав сестру Марсели і повернув їй імолодість. Тепер все ясно!..

Ця ясність так заспокоїла Себастьяїна, що він навіть засміявся. Сміх зробив його обличчя значно молодшим. Ірена знов побачила в ньому того, кого вона кохала. Серце її радісно затріпотіло, очі засвітилися. Вона теж засміялася. Але то був тихий, стриманий сміх. Між ними промайнули ті іскорки, які найскладнішим почуттям надають простоти й природності.

— Ірена! — майже весело вигукнув Себастьян, і, як було це в юності, просто, запанібрата стиснув пальцями її лікоть. — Я’кий же я недотепа! Більше не дозволю себе морочити. Ха-ха-ха!

Ірені раптом стало моторошно. Їй здалося, що Себастьян не сповна розуму. Чого він так неприродно регочеться?..

— Себ, тебе ініщо не дивує? — з якоюсь суворістю в голосі запитала вона.

Себастьян зрозумів, яким недоречним був його сміх. Сказав серйозно, проникливо:

— Ні, Ірено. Тепер мене ніщо не дивує.

Зненацька вона подумала, що сталося найстрашніше: Професор таки справді розгнівався й відібрав у неї юність. Бо як може не дивувати те, що з інею сталося? Нервово розстебнула сумочку й зазирнула в дзеркальце. Та ні ж бо, ні! Вона юна і вродлива. Чому ж івга з такою байдужістю до цього поставився? А Себастьян продовжував:

— Я мусив передбачити, що Професор використає цю можливість.

— Яку?..

— Поверне тобі молодість.

Ірена була розчарована й пригнічена. Дивно він розмовляє з нею!

Та ось він поволі звівся на ноги, трохи розім’явся. Подав їй руку і тонам людини, яка почуває себе винною, сказав:

— Пробач, Ірено. Ти, мабуть, не знаєш, що тут у нас діється. Я розумію твою радість. Це таки справді радість… — Глянув на неї так, ніби тільки зараз її помітив. — Яка ж ти гарна! Просто соромно за себе…

— Чому соромно? — трохи заспокоївшись, запитала Ірена.

— Бо мені добре відомо, яким я став опудалом. Так, Ірено. Ти можеш почати все спочатку.

А серце його стукало; Марсело, Марсело!..

І на мить ійому здалося, що це справді була вона. Власне, він і тоді, в далекій юності, не завжди вмів їх розрізнити. І навіть в останній день, коли він мав сказати своє рішення, в душі його ще не заснули вагання. Дружили втрьох, а жити належало удвох. Він мусив вибрати одну із сестер, але яку саіме?

Нічим вони не різнилися між собою — ні обличчям, ні голосом, ні манерами. Однаково були виховані, те ж саме читали. Можна було почати розмову з однією, а закінчити з другою. І так воно не раз траплялося. Лише пізніше якась із них сміючись признавалася, що вона не та, за яку він її мав. Це було весело. А кінчилися ті жарти гірко, дуже гірко.

І тільки тоді, коли юність потроху почала забуватися, Себастьян переконав себе в тім, що іншого вибору він зробити не міг. Та якби Ірена мешкала десь близько, його життя з Марселою не було б таким дружним. Це розуміли всі — і вони самі, і родичі, й сусіди. Саме тому Ірена й поспішила виїхати в Америку. Вона любила сестру, бажала їй щастя.

— Я вже прожила одне життя, з мене досить, — сумно посміхнувшись, мовила Ірена. — Ти, мабуть, хочеш зустрітися з Марселою. Ходімо до неї.

Вони стояли поруч, Ірена м’яла в пальцях чоріну сумочку, а Себастьян механічно підкидав на долоні камінець. Та ось камінець вислизнув із його пальців, Себастьян зробив крок до Ірени, в його очах промайнула тривога:

— Де вона?..

Справді, вони ж були удвох під його вікном. Як він міг про це забути? Але обізвався голос тверезості: ні, це не Марсела. Це тільки двійник Ірени. Їй, мабуть, не все відомо. Воїна гадає, що юність повторилась повністю. Навіть Марсела до неї повернулась. Не вистачає лише Себастьяна — він лишився у своїй безпорадній старості.

— Марсели немає, — похмуро сказав Себастьян. — Померла.

Та Ірена ніби не почула його слів.

— Вона лишилася з пастухами. Уранці нас обох сюди привезли. Потім мене покликали до тебе. А Марсела лишилася. Це недалеко. Я запам’ятала дорогу.

— Вона сама назвала себе Марселою?

— Ні, Марсела не розмовляє. І нічого не вміє. Це, мабуть, якась хвороба.