Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

“Що робити? Чекати на радиста? Небезпечно. Та й бозна-коли він повернеться. Може, й лампу носить з собою, щоб хтось, бува, не скористався рацією?.. Доведеться навідатись знову. Але пізніше, після вечері, коли стомлені від денного неробства пасажири розійдуться по своїх каютах”.

Щоб згаяти час, Черненко зайшов до ресторану, сів за столик, замовив вечерю й почав спостерігати за танцюючими парами.

Раптом біля нього пройшла господарка зниклого собачки. Побачивши Черненка, на якусь мить зупинилася, ніби роздумуючи, де вона бачила цю людину.

— Ну як? Знайшлася пропажа? — полегшив її завдання Черненко, весело всміхаючись.

— О!.. Так, так, дякую, — радісно відповіла дама, але, не затримуючись, пішла уздовж зали, витягаючи з сумочки довгу сигарету.

— Дозвольте, сеньйоро? — зупинився біля неї метрдотель — високий, схожий на боксера великої ваги чолов’яга.

— Дякую, — відповіла жінка й, припалюючи сигарету, щось тихо додала. Так принаймні здалося Черненкові.

“Я їх цікавлю?” — зринула думка. Але Черненко спробував себе заспокоїти. Хіба мало на світі чудернацьких господарок кучерявих собачок і велетнів-метрдотелів? І мало що могла пошепки сказати жінка люб’язному працівникові ресторану?

Тим часом у залі ставало людно.

— Можна? — раптом почулося біля Черненка й, підвівши погляд, він побачив перед собою людину з невиразним, безбарвним обличчям.

Ніщо в ній не виявляло ні професії, ні становища в суспільстві.

— Будь ласка. Прошу, — сказав Черненко.

— Чоловік подякував чистою іспанською мовою і сів.

На пароплаві розмовляли й англійською, і французькою мовами, і лише німці, що були серед пасажирів, переважно відмовчувалися, або ж говорили стиха, намагаючись якомога менше привертати до себе увагу.

— Дозвольте? — запитав незнайомець і потягнувся до меню. — Напої, однак, не дуже… — зауважив він.

Черненко промовчав. У нього не було ніякого бажання спілкуватися з цим настирливим типом.

— Чули новину? — раптом тихо промовив незнайомець. — Американці висадились у Нормандії.

“Оце так!..” — мало не вигукнув Черненко, але вголос байдуже перепитав:

— Звідки ви взяли?

— Тільки що передали по радіо. Тисячі літаків і десантних суден, — нахилившись до Черненка, розповідав незнайомець. — Уявляєте, що там робиться?

— Американці завжди діють з розмахом, — зауважив Черненко. — Але я гадаю, що німці передбачили це…

— Ви абсолютно наївна людина! Тут передбачай не передбачай — марне. Бо сила.

Оркестр заграв щось надто швидке й голосне. Черненко допив свою каву, підвівся й злегка кивнув сусідові:

— На добраніч.

— Спати? Так рано? — здивувався той.

— На добраніч, — повторив Черненко, вийшов на палубу й зупинився біля поруччя.

Навколо вже панувала ніч. Мерехтіли міріади зірок, за кормою плюскотіла чорна як смола вода. Чулося одноманітне гудіння двигунів. Віяло спокоєм і миром. І згадалося Черненкові не таке вже й далеке минуле, що закинуло його сюди, в іншу частину світу, на протилежний бік планети.

…Була глибока осінь 1942 року. Черненко — зв’язковий третьої роти одного з стрілецьких полків, що брав участь в обороні Ленінграда. Та пам’ятна ніч була зовсім звичайна, як і багато інших ночей на фронті. Черненко чергував біля телефону в землянці командира роти. Командир при світлі каганця писав: когось представляв до нагороди, комусь повідомляв про загиблих. Раптом до землянки увійшов розвідник, старший лейтенант Сєдих, і важко опустився на лаву.

Командир роти звів запитливий погляд.

— Володю Карташова втратили… На “секрет” напоролися. Ну, просто ж тобі лоб у лоб. Всі вибралися, а Володька… — Сєдих важко зітхнув і змовк.