Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А “язика” взяли?

— Взяли. Навіть двох, але це не німці.

— Як — не німці?

— Думали, італійці, а виявилося, що іспанці. Наш майор місця собі не знаходить: “язики” та без язика. Щось лопочуть по-своєму, а дізнайся, про що. Одне тільки й зрозуміли: “еспаньолес, еспаньолес”. Іспанці, значить. А нам же вранці в атаку. Всліпу. Скільки хлопців загине…

— Товаришу старший лейтенанте, — звернувся Черненко до командира роти. — Я знаю іспанську, і якщо треба…

У землянці затанцювали тіні. То Сєдих, стривоживши полум’я каганця, підніс руку і з силою вдарив по столу.

— То якого ж ти біса мовчиш?.. Катай у штаб батальйону! Зараз же!

…У просторій селянській хаті сиділо четверо: двоє радянських офіцерів — командир батальйону та незнайомий Черненкові капітан — і двоє іспанців, у дуже пожмаканих, заляпаних сірувато-рудою осінньою грязюкою шинелях.

Майор підвів на Черненка втомлені від безсоння очі. В них засвітилася надія. Черненко розумів: вранці майорові вести у наступ, а не знати оборонного порядку ворога, розташування вогневих точок, значить наражати людей на небезпеку, воювати великою кров’ю. І раптом така знахідка — боєць, що знає іспанську мову.

— Скажи їм, щоб відповідали на мої запитання.

Черненко почав перекладати, і з перших його слів полонені, які досі сиділи, мов зацьковані звірята, заговорили швидко, навперебій.

— Про що вони? — нетерпеливився майор.

— Кажуть, що дуже раді бачити земляка. Це вони мене признали за іспанця.

— Давай до діла! — наказав майор.

Черненко лише встигав перекладати майорові запитання і відповіді полонених та уточнювати з ними разом одержувані дані на карті.

Іспанці дали цінні відомості. Минулої ночі гітлерівці непомітно відвели в тил свій виснажений полк і замінили його свіжими силами — іспанцями з “Голубої дивізії”. Полонені розповіли про схему оборони, розташування вогневих точок і додали, що вони земляки, з одного села, мобілізовані силоміць, що вже давно домовились здатися в полон росіянам і лише чекали слушної нагоди, бо не бажають воювати за чужі інтереси.

— Дозвольте йти? — запитав Черненко, коли допит було закінчено. Його зупинив капітан.

— Сержанте, звідки ви так добре знаєте іспанську?

— Вивчав, — коротко відповів Черненко.

— Я теж вивчав… німецьку, щоправда, — сказав капітан. — Але ще жодному фріцові не спало на думку, що я німець. Чому?

— Не знаю, товаришу капітане. Дозвольте йти?

— Ідіть, — кивнув капітан і щось занотував до свого записника.

Про випадок з іспанцями у роті побалакали й забули. Але через два місяці Черненка несподівано викликали у штаб полку. “Не інакше, як іспанського генерала впіймали”, — сказав жартома командир роти, повідомляючи Черненкові про виклик.

У штабі його зустрів інший майор і чорнявий, похилого віку чоловік у цивільному. Майор відразу ж звернувся до Черненка із запитанням:

— Звідки ви так добре знаєте іспанську мову?

Цього разу Черненко не відбувся, як тоді, в розмові з капітаном, коротким і вичерпним “вивчав”, а розповів про все спочатку.

Історія ця була незвичайна. І почалася вона ще в тридцять восьмому році.

Одного весняного дня, коли екзамени в школі, як то кажуть, були на носі й у восьмикласника Сергія Черненка катастрофічно зменшувався вільний час, мати повернулася з роботи пізніше, ніж звичайно, і привела хлопчика — худенького, з блідим обличчям і чорними, як маслини, очима.

— Знайомся, Сергію, це Енріке, — сказала мати. — Син іспанського республіканця. Його батьки загинули в боротьбі з фашистами. Він буде тобі за брата.

Так зустрілися вони — Сергій Черненко і син іспанського антифашиста Енріке. Відтоді в житті Сергія настав період, який пізніше він назвав “епохою Енріке”. У вільні від уроків години він учив Енріке російської мови, а сам пожадливо оволодівав іспанською, бо вирішив, як і тисячі хлопчаків його віку, обов’язково взяти участь у боях іспанських республіканських бригад з фашистами. Він, як і його однолітки, жив подіями в Іспанії, носив прямокутну пілотку-“іспанку”, а географію далекої країни на Піренеях знав, мабуть, краще, ніж власної.