Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Черненко почав поступово опускатися. А дужі руки вже підхопили його і тягли на верхню палубу. Потім вони легко, як пір’їну, перекинули його через борт. І, вже коли він падав донизу, у вируючу пітьму, в потьмареній свідомості виникла яскрава картина: він побачив себе чайкою, яка, склавши крила, каменем падає в океан. Легенький порух м’язів — і крила розпростані. Він летить у світлім сяйві сонячного дня. Та раптом невідомо звідки простяглася міцна рука, схопила птаха й почала стискати, наче в лещатах. Застугоніло в скронях, груди розривались і на якусь мить Черненко зрозумів, що то не птах, то він сам летить у безодню. Йому нічим дихати, немає сили… І тут якась величезна тінь майнула перед ним, підхопила й швидко-швидко понесла у безвість. Чорна, ледь посріблена місяцем вода поглинула Черненка…

— Сергію Терентійовичу! — раптом почулося поряд, і Черненко здригнувся від несподіванки. На узбережжі стояла Рогова. — Ви… пробачте. Хто це до нас приїхав? — поцікавилась вона, ідучи поряд Черненка. — Кажуть, величина?

— За величинами розрізняють тільки зірки на небі.

— Та й ця, що приїхала, теж, кажуть, світить.

— Світить, — якось невиразно посміхнувся Черненко.

— У вас неприємності? — запитала Рогова, відчувши настрій Сергія Терентійовича.

Черненко не встиг відповісти. Почулися чарівні звуки скрипки, Черненко й Рогова озирнулися. Над берегом моря стояв похилого віку чоловік у чорному костюмі й фетровому капелюсі — не по погоді й не по сезону. Він стояв обличчям до моря і грав. Ні, не грав, а, здавалося, виливав з-під смичка глибокий біль свого серця, потаємну тугу за чимось дорогим, що, може, пішло назавжди.

— Хто він? — спитав Черненко.

— Не знаю, — стиха відповіла Рогова. — І ніхто не знає. Він приходить сюди щороку в той самий день. Приходить на це місце і грає ту саму мелодію. Дивна людина.

— А може, й ні, — сказав Черненко.

Вони змовкли й заслухалися. Стояли поряд, плече до плеча, і кожний думав про своє.

…В юні роки Рогова займалася легкою атлетикою — метала спис і мріяла стати чемпіонкою. Змагання йшли за змаганнями. Тренувалася багато, не шкодуючи ні часу, ні сил, і, нарешті, прийшов успіх. Спершу третє місце, потім друге. Але далі фортуна їй зрадила: більшого досягти не змогла і спорт полишила. Через кілька років закінчила медичний інститут, збиралася займатись науковою роботою, але посада дільничного лікаря — то не найкоротший шлях до наукових відкриттів. Кашель, нежить, катар верхніх дихальних шляхів… У серйозних випадках — консультація спеціаліста. І так день у день, з місяця в місяць, з року в рік.

Тоді хтось із колишніх однокурсників, що працював у Центрі по вивченню морських тварин, розповів їй про цікаві досліди, які вимагали участі лікарів. І хоча Рогова знала, що серед медиків побутує думка, ніби ветеринарна наука — це медицина третього ґатунку, вона все одно влаштувалася в одну з лабораторій. Це була нова й цікава справа, що рятувала від нудьги й одноманітності.

Минув деякий час, і Рогова випадково попала на лекцію Черненка. Він розповідав про останні результати дослідів з дельфінами. Факти, легенди й гіпотези, іноді дуже тісно переплетені, малювали дивовижну картину, цікаву й заманливу, як подорож у невідомі космічні простори. Після лекції вона підійшла до Черненка. Прагнула більше дізнатися про дельфінів, дещо уточнити. Вони довго прогулювалися берегом, і Рогова захоплено слухала свого співрозмовника.

А Черненко? Він, усе ще перебуваючи у піднесеному настрої від лекції, розповідав про своїх піддослідних те, чого не встиг та й не міг розповісти в лекційному залі. І Рогова дедалі більше дивувалася його вмінню пов’язувати факти, які на перший погляд лежали в різних площинах науки. Здавалося, Черненко прямує в невідоме, як воїн, і вона раділа, що доля звела її з цією натхненною, захопленою майже фантастичними ідеями людиною.

Коли зайшла мова про парадоксальні випадки в житті людини, її здатність навчатися, Черненко нагадав Роговій так звані “гаспаргаузерівські досліди”, що були поставлені колись людиною чи природою. Ув’язненого змалку в камері-одиночці, цілком забезпеченого харчуванням, але позбавленого спілкування з людьми, нещасного спадкоємця престолу одного з німецьких князівств Гаспара Гаузера було випущено на волю лише в юнацькі роки. Але мети, що її поставили ті, хто не бажав приходу до влади Гаспара Гаузера, було досягнуто: Гаспар став розумово неповноцінним.

А випадки виховання дітей тваринами? Охоплені непереборною силою материнського інстинкту, самки вовка, тигра чи леопарда, що з тих чи інших причин втратили своїх дітей, “усиновлювали” малюків людини. Через кілька років таких здичавілих дітей знаходили й намагались повернути в людське суспільство, але… марно. Ці істоти були народжені людьми і були схожі на них, але назвати їх людьми вже не можна було. Вони пересувалися на чотирьох кінцівках, розривали їжу зубами, як звірі, з усіх доступних людській гортані звуків користувалися лише виттям і ревінням. Вчені довго й терпляче працювали над тим, щоб повернути їм людську подобу, але всі зусилля виявилися марними. Люди-звірі з величезними труднощами оволодівали вмінням тримати в руках ложку, вимовляти кілька слів. А під час небезпеки скалили зуби, ревіли по-звірячому й утікали на чотирьох кінцівках.

Ось тоді вчені й дійшли висновку, що сам по собі людський мозок ще нічого не визначає. Все залежить від того, як і чим він завантажений. Окрім цього, у формуванні людської свідомості вирішальним є віковий фактор. Найважливіший період у житті людини — дитинство, коли усвідомлення навичок, уміння, інтелектуальних і моральних надбань попередніх поколінь, одне слово, того, що, власне, робить людину людиною, максимально загострено. І варто в цей період позбавити людину спілкування з подібними до себе, — їй доведеться витратити потім удвічі, втричі, а то й у десятки разів більше часу та енергії, щоб оволодіти бодай елементарними знаннями. Якщо втрачено час, то потенціально здатна до найвищих злетів думки людська особа лишається на рівні безсловесної істоти. І вже ніякими засобами біди не поправиш.

— Отже, — підсумував Черненко, — якщо ми вважаємо дельфіна розумною істотою, неважко уявити, що в нього є такий же період, коли можна ліпити його свідомість. Так, так, саме ліпити, як ліплять глечик з добре замішаної глини, якій варто лише затверднути, і вона стане міцна, наче камінь. Людина повинна лишитися віч-на-віч із дельфіном-дитиною і замінити йому батьків, замінити “суспільство дельфінів” на суспільство людей. Техніка такого експерименту не дуже складна. Невеличкий закритий басейн і доброволець, що прирік би себе бодай на річне ув’язнення. Як ви на це дивитесь?

— Дуже цікаво, — мовила Рогова.

— Я не про те. Я про добровільне ув’язнення.

Рогова зупинилась від несподіванки.

— Саме так. Про вашу згоду… Звичайно, це не відразу. Потрібна тривала попередня підготовка.

І незабаром він уже гаряче й захоплено розповідав про деталі майбутнього експерименту, якому, можливо, доведеться зіграти неабияку роль у науці. Говорив про підвісне ліжко над водою, про обстановку в цій своєрідній лабораторії-квартирі, де людина мала б свій невеличкий шматочок земного простору. Головне в експерименті — це, кажучи мовою кібернетиків, спробувати вкласти в мозок дельфіна людську програму, подібно до того, як вовчиця вкладала в дитячий мозок свою — вовчу. Ясна річ, передбачити результати неможливо. Не виключено, що дельфін не виявить свідомості, схожої на людську. Але за будь-яких обставин наука скаже ще одне “так” чи “ні”.

Сперше Роговій усе це здавалося неймовірним. Досі її захоплення спортом і медициною ніколи не сягали рівня, який можна було б назвати подвигом. Крім цього, вона лікар, а не біолог. Чи впорається із завданням? Чи піде на таку самопожертву? Адже її інтереси пов’язані з іншою проблемою — серцево-судинними захворюваннями дельфінів, які збігалися з людськими і відкривали широкі простори для досліджень. Хоча, зрештою, є точки дотику її власної роботи із пропонованим експериментом. Вона не дала тоді остаточної відповіді.

…Черненко тим часом спостерігав не стільки за чоловіком, який грав на скрипці, скільки за дельфінами, що юрмилися біля берега. І не просто юрмилися. Вони ніби уважно слухали музику.

Ось мелодія змовкла. Чоловік у чорному костюмі низько схилив голову. Його скрипка безсило звисала в лівій руці. Так стоять над могилою.

Черненко і Ніна Петрівна, не змовляючись, рушили в протилежний бік. Хай їхня присутність не заважає старому чоловікові віддатися своїм почуттям.

— Сумна мелодія, — стиха мовила Рогова. — Але скільки в ній досконалості.

— Та що воно таке, досконалість? — усміхнувся Черненко.