Вбивство на 31-му поверсі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тріснула труба тепломагістралі?

— От-от.

Якусь хвилю в апараті полускувало. Тоді знов:

— Єнсене!

— Слухаю.

— Ви ж не забудьте, як до них звертатися.

— Тобто?

— Я гадав, що це всім відомо. Там їх не називають директорами.

— Ясно.

— Вони дуже вразливі в цьому питанні.

— Розумію.

— Думаю, вам не треба ще раз нагадувати, що… що це справа делікатна?

— Ні.

Механічний шум. Ніби зітхання, глибоке, металеве.

— Де ви тепер?

— З південного боку майдану. Якраз перед монументом Робітника.

— Вимкніть сирени.

— Вимкнуто.

— Збільшіть відстань між машинами.

— Збільшено.

— Я викличу по радіо додатковий радіопатруль. Він чекатиме вас на стоянці машин. Тримайте його в резерві.

— Ясно.

— Де ви тепер?

— На виїзді з північного боку майдану. Я вже бачу Дім.

Вулиця була рівна й широка, на шість рядів машин і з вузькою білою вісьовою лінією. За високою крицевою огорожею ліворуч починався узвіз, а внизу видніла гавань для суден далекого плавання з товарною пристанню, сотнями складів біля вантажних причалів. Поміж них сновигали люди, здебільшого вантажники й шофери в білих комбінезонах і червоних кашкетах.

Дорога пролягала узбіччям пагорба і йшла вгору. Зі східного боку її захищав мур із гранітових брил, скріплених цементом. Мур той був сірий, з прямовисними іржавими патьоками від арматурного заліза. Далі стриміли верхівки негустих дерев з голим віттям. Знизу, з дороги, не видно було будівлі за деревами, але Єнсен знав, що вона там є, і знав, яка вона на вигляд. Там містилася психіатрична лікарня.

На вершині нагорба дорога ледь повертала праворуч. Саме там й стояв Дім, одна з найвищих будівель у країні, та ще й винесена на таку верховину — тож її видно було з усіх кінців міста. Він завжди стримів перед очима, і хоч би звідки їхати, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху.

Дім мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Обличкований він був поливаними плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими.

Єнсенові крізь вітрову шибку Дім видався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Він і далі тримав коло вуха трубку радіотелефону. А Дім розростався, затуляючи обрій.

— Єнсене!