Вбивство на 31-му поверсі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

3

Машина чекала біля муру, на півдорозі між стоянкою і поліційним кордоном.

Комісар Єнсен сидів спереду поруч із шофером. У лівій руці він тримав секундомір, а в правій — мікрофон. Через невеликі проміжки часу він віддавав короткі, рішучі накази поліцаям у радіофікованих машинах і тим, що перегородили вулицю. Він тримався ще рівно, і сивий, коротко підстрижений чуб на потилиці був ще густий, як щітка.

Ззаду сидів чоловік у шовковій краватці і з мінливою усмішкою. Чоло йому зросив піт, рухи були хапливі. Тепер, коли поблизу не було ані вищого начальства, ані підлеглих, він дозволив своєму обличчю спочити. Воно зм'якло, роз-пливлося, а між губами раз по раз з'являвся кінчик обкладеного язика. Мабуть, він не врахував, що Єнсен може стежити за ним у дзеркальце.

— Можете не чекати тут, якщо вам неприємно, — сказав Єнсен.

— Я мушу. І шеф, і видавець поїхали. Отже, я стаю відповідальною особою… так би мовити, шефом.

— Розумію.

— А це… небезпечно?

— Не думаю.

— А як завалиться цілий будинок?

— Навряд.

Єнсен подивився на секундомір: 13.51.

Потім перевів погляд на Дім. Навіть із такої відстані, більше як за триста метрів, він жахав і пригнічував своєю велетенською висотою й тяжкою монолітністю. Біле сонячне світло відбивалося в чотирьохстах п'ятдесятьох шибках, уставлених в однакові металеві рами, а блакитна плитка на стінах справляла враження блиску, холоду й неприступності. Здавалося, що будинок упаде й без бомби, що земля прогнеться під тим страшним тягарем або внутрішній тиск розірве стіни зсередини.

Із вхідних дверей бив нескінчений людський потік. Він поволі кружляв між машинами на майданчику, розливався крізь проходи у високій крицевій огорожі, стікав узбіччям донизу, а тоді навскоси по сірих бетонових плитах порту. За вантажними причалами й за довгими коморами він розпливався в безлику сіру масу, людську туманність. Хоч було далеко, Єнсен помітив, що принаймні дві третини службовців — жінки, і більшість їх убрана в зелене. Мабуть, тієї весни була мода на зелений колір.

З майданчика рушили дві великі пожежні машини з помпами та піднятими драбинами й спинилися перед входом. Пожежники рядами сиділи вздовж бортів, і їхні крицеві шоломи блищали на сонці. Але не чути було ані сигналів сирен, ані дзвонів.

О 13.57 потік порідшав, а ще за хвилину зі скляних дверей з'являлися тільки окремі люди. Невдовзі перед входом лишився один-однісінький чоловік. Єнсен напружив зір і впізнав його. То був начальник цивільного патруля.

Єнсен позирнув на секундомір: 13.59.

Він чув, як за спиною в нього нервово совався директор видавництва

Пожежники сиділи на своїх місцях. Начальник патруля зник. Будинок був порожній.

Єнсен востаннє глянув на секундомір. Потім звів очі на Дім і почав рахувати.

Коли зосталося п'ятнадцять секунд, вони ніби зробилися довші.

Чотирнадцять… тринадцять… дванадцять… одинадцять… десять… дев'ять… вісім… сім… шість… п'ять… чотири… три… дві… одна…

— Нуль, — сказав комісар Єнсен.

4

— Це нечуваний злочин, — сказав начальник поліції.

— Але ж бомби там не було. І взагалі нічого не сталося. Через годину пожежній тривозі дали відбій, і люди знову стали до роботи. Ще не було й четвертої, як усе вже йшло звичайною колією.

— А проте це нечуваний злочин, — ще раз сказав начальник поліції.

Голос його звучав наполегливо, проте не дуже впевнено, ніби начальник весь час хотів переконати не тільки свого співрозмовника, але й самого себе.

— Злочинця треба спіймати, — сказав він.

— Звичайно, ми провадимо далі пошуки.