Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У залі було багато журналістів — кореспондентів центральних і зарубіжних газет. Кожен рух мого друга Аскольда Михайлова відразу фіксувався на плівку. І коли академік Кваснін обрушив на нього свій сарказм та обурення, він не здригнувся. Схилив набік голову, уважно слухав академіка, а той не вгавав:

— Подумати тільки: звірятко сигналізує космонавтам про виникнення тріщин в обшивці! А воно не може завбачити катастрофу? Саме так невігласи говорили про його предків, що тікали з корабля задовго до того, як він тонув. Ви просто скористалися з того, що тепер на планеті лишились тільки лабораторні білі миші, у яких нюх мало розвинений. Ви, мабуть, розраховували, що ніхто не пам’ятає про їхніх предків — сірих мишей, так званих полівок? Так от, ви сконструювали, синтезували сіру мишу — полівку!

Нервова напруга розрядилась. Академіки сміялись, як діти. Я теж не міг утриматися. А професор Михайлов стояв на кафедрі, спокійно дивився то на академіка Квасніна, то на присутніх у залі. Це так вплинуло на всіх, що зал поступово стих.

І тоді Аскольд Семенович сказав:

— Хіба мало істин висловлено у формі анекдота? І хіба не були анекдотами деякі істини, висловлені цілком серйозно?

Він поклав руку на клітку із звірятком і звернувся до академіка Квасніна:

— Ви маєте слушність. “Аз-Один-Ве” схожий на мишу-полівку. Але тільки схожий. Ми не повторили природи. Перед вами таблиця характеристик “Аз-Один-Ве”. Порівняйте її з характеристикою нюху звичайної миші, яка існувала в природі…

На другій половині екрана спалахнули колонки цифр. Потім їх замінили інші цифри.

— Це вже характеристика можливостей апарату нюху собаки. Як бачите, порівняно з мишею і собакою, “аз” має переваги — сім діапазонів. Завдяки йому ми встановили, наприклад, що запах приємний тварині, коли модуляції коливань молекул запашної речовини відповідають модуляціям біострумів у певних групах клітин. Більше того, синтезована миша відчуває ультразапах. Та найдивовижніше те, що ультразапах ось у цих частотах коливань стає схожий на деякі види жорстких випромінювань, а тут — відрізняється від усіх відомих нам хвиль, нагадуючи за здатністю проникнення псі-хвилі, вигадані фантастами. Анекдот же полягає в тому, що подібні властивості ультразапаху завбачали ви самі, академіку Кваснін!

…Для участі в Першому Всесвітньому конгресі з ультразапаху в Токіо виїжджала радянська делегація. Очолював її всесвітньовідомий учений академік А. С. Михайлов. Я теж був серед проводжаючих. Просто не міг не прийти. Я пишаюся дружбою із знаменитим Аскольдом Семеновичем Михайловим. До речі, ми й тепер зустрічаємося з нпм, і він іноді просить відредагувати його статтю для журналу чи газети…

А Зима, виявляється, збирає матеріал для своєї кандидатської дисертації…

НЕУВАЖНІСТЬ

Науково-фантастичне оповідання

Праворуч від мене хтось одчайдушно заволав. За мить з кущів на майданчик перед колишньою диспетчерською вискочила людина у дивовижному вбранні. За нею гналась якась тварина. Майже інстинктивно я натиснув на кнопку пістолета-лазера. Тонкий промінь торкнувся звіра, і він упав.

Я гукнув, щоб незнайомець зупинився, але той навіть не обернувся, біг далі. Тільки війнули поли та зашаруділо гілля кущів.

Я підійшов до мертвої тварини. Довгі лапи з чіпкими пазурами, хижа пащека з великими гострими зубами… Та це ж собака! Дог! Але звідки тут узявся пес? Адже люди вже давно залишили супутник Арей-3. Остання експедиція, що спостерігала Юпітер, працювала тут років десять тому. Очолював її мій земляк Алик Сьомій і, звісно ж, ніяких собак — справжніх чи шукачів-кіберів — вони з собою не брали.

А людина? Хтось із команди корабля? Тоді чому в такому чудернацькому вбранні? Я підійшов до кущів, де зник утікач, і завмер од жаху. На траві, яку виростили спеціально для супутників із штучною атмосферою, я побачив людину, певно, мертву. Це була молода жінка. Її одяг дуже скидався на вбрання незнайомця, що тільки-но тікав од собаки. Довгі поли накидки, довгі рукава. Сукня із важкої оксамитової тканини…

Тримаючи напоготові лазер, я підійшов ближче. Небіжчиця мало відрізнялася від земних жінок. Хіба що була менша, тендітніша. А може, це дівчинка-підліток? Проте, як вона опинилася в космічному просторі?

Висновок напрошувався сам, хоч і маловірогідний. Невже вони такі? Невже такі схожі на людей? Навіть одяг точнісінько як у наших предків, що жили на Землі кілька століть тому?

Коли навіть припустити такий неймовірний збіг обставин, то чому тоді ми не розуміли коду їхніх сигналів? Астрономи і космолінгвісти змарнували одинадцять місяців, поки частково розшифрували сигнали. Характеристики коду свідчили не тільки про інше сприймання світу, але й про якусь відмінну форму мислення, інші критерії оцінки фізичних явищ.

Уперше сигнали прийняли наші вчені на радіотелескопі Наргіса — штучного супутника Сатурна. На основі модуляції вони визначили, що сигнали передавалися з космічного корабля, який підлітав до сонячної системи.

Код сигналів аналізували найкращі космолінгвісти та математики. Корабель, визначили вони, міг причалити до якогось периферійного штучного супутника. Потім вони прийняли коротку передачу з Арея-3, де базувалась радіоастрономічна обсерваторія, поки не побудували Арей-1. Інопланетяни повідомляли, що прибули на супутник. Та як не прислухалися гігантські штучні вуха радіостанцій до голосу космосу — інопланетян наче вітром змело. Гості мовби розчинилися на Ареї-3. Автомати, що несли беззмінну службу біля радіомаяків та апаратів і підтримували штучну атмосферу на супутнику, теж не надіслали ніяких відомостей.

Саме тоді я й дістав наказ від Астрономічної ради летіти на Арей-3. Радники докинули ще сакраментальну фразу: “Якщо не ти, то хто ж тоді?” І я — вже вкотре! — попався на цей гачок.

Підлітаючи до супутника, ми помітили, що його борти оплавлені. Безумовно, це свідчило, що сюди причалював якийсь потужний зореліт.

Куди й чому полетіли гості, не діждавшись нашої відповіді на сигнали?

А може, вони й не відлітали? Що, коли оця мертва жінка — одна з них? Тоді що тут сталось? Адже, крім гостей, на супутнику не було нікого… Може, тут зчинилася сварка, сталася “кривава драма”, як ото у детективних романах? Ні, таке навряд чи могло статися між посланцями високорозвиненої цивілізації…

А втім, на основі земного і космічного досвіду ми знаємо, що технічні досягнення не завжди відповідають духовному й моральному розвиткові. Та невідповідність ця має певні межі.

І ще одне сутєве запитання: якщо це гості, то де ж їхній зореліт? Я ще раз пильно глянув на небіжчицю. В руці жінка щось тримала. Нахилившись, я побачив клаптик сірої тканини, схожої на пожмаканий аркуш паперу, на якому земляни писали кілька століть тому…

Я розгладив аркуш. На ньому були якісь знаки. Вони нагадали мені щось давне, забуте. Це не були літери, цифри чи ієрогліфи. Та я міг заприсягтися, що десь уже бачив значки, схожі на танцюючих чоловічків.

Раптом я відчув, що за мною хтось стежить. Поклавши палець на кнопку лазера, різко обернувся і встиг помітити, що в кущах селенції, кроків за п’ять од мене, щось ворухнулось.