Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та що тут особливо розповідати, — збентежився дядя Вася. — Відомо, що нас не вважає за людей. Он “аз-три” після нього ремонтую. А що образив мене, то це не дивина. Роботу б виконував. А то цілий день по лабораторії тиняється, всіх од діла відвертає, знічев’я суперечки заводить. Для новеньких — поганий приклад, ой, поганий…

Василь Матвійович — наш лаборант-механік. Раніше у відділі їх було троє. Але двоє перейшли до КБ, а замість них надіслали роботів марки К-7.

— Коли ж ви прислухаєтесь до голосу колективу, Аскольде Семеновичу? — м’яко запитала Маргарита Романівна, і на її обличчі з’явився співчутливий вираз.

— Добре, добре, Маргарито Романівно, — хутко промовив я, — подумаю. Сьогодні ж.

Я йшов поміж монтажними столами. Три роки тому лабораторія кінчалась отут. Коли ж ми почали працювати над “азами” — аналізаторами запахів, — її площа збільшилась у шістнадцять, а число співробітників — у дванадцять разів, не рахуючи чотирьох роботів. Наші прилади, що моделюють органи нюху бджоли, завоювали популярність на міжнародних виставках, а метод запахолокації вже почали застосовувати повсюдно. Подекуди він навіть витіснив радіолокацію.

Якийсь насмішкуватий дідько змусив мене вхопитися за божевільну ідею вдосконалення “азів”. Хто з аспірантів висловив її уперше, я забув, і ідея давно вже стала моєю. Я хотів удосконалити “ази” до такого ступеня універсальності, щоб вони реєстрували будь-які коливання молекул і розрізняли ультразапахи. Мені пощастило досягти того, що багатьом моїм колегам здавалося нездійсненним, — збільшення асигнувань у п’ятнадцять разів. Ми витратили на удосконалення апаратів фантастичну суму, а пробилися не до ультразапаху, а в тупик.

Я сумно дивився на монтажні столи, на густу павутину різноколірних дротів і нагромадження деталей, на своїх ретельних співробітників…

15 березня. У моєму кабінеті сидить Микола Іванович з проектом наказу про. скорочення штатів. Першим, звісно, стояло прізвище “Зима”. Я закреслив його, і Микола Іванович вибухнув:

— Ніяк не зрозумію, чого ви з ним панькаєтесь?

— А тут і розуміти нічого, — відповів я, закреслюючи прізвище другою жирною лінією.

— Таж він увесь колектив розвалює. На роботу спізнюється, подає поганий приклад, відволікає товаришів од роботи…

— Підождемо. Хай попрацює…

Микола Іванович знизав плечима. Він був одним з найдосвідченіших конструкторів інституту, що не заважало йому лишатися дуже витриманою й скромною людиною. Цього разу я не міг діяти заодно із своїм заступником, бо це означало б учинити всупереч інтуїції, а особливо — власним інтересам.

— Кличте товаришів на нараду, — попросив я.

У кабінеті зробилося тісно. Почали сідати кожен на своє місце, наче стільці були пронумеровані.

— Ближче до мене сіла Маргарита Романівна. У далекому кутку збилася молодь, і, як звичайно, біля самісіньких дверей примостився Зима. Не минуло й кількох секунд з моменту його появи, а він встиг уже двічі демонстративно позіхнути.

Я розповів, у якому становищі ми опинились і що чекає нас усіх: скорочення штатів, втрата авторитету лабораторії…

Я читав на обличчях моїх співробітників розгубленість і напружені роздуми. Тільки Зима пожвавішав: чорні палкі очі заблищали:

— А вихід є.

Всі повернулися до нього.

— Кажіть, будь ласка, — запропонував я.

Як завжди, він почав здалеку — з відомого всім. Про те, що ми йдемо від природних, зразків, де все побудовано на принципах універсалізму, до приладів з вузькою спеціалізацією. Про те, що складність веде до зниження надійності, а проблеми надійності вимагають взаємозамінності частин, додаткового контролю й таким чином ведуть до більшої складності. Нарешті він перейшов безпосередньо до своєї пропозиції.

— Біда в тому, що нове ми шукаємо на старих, випробуваних шляхах і не знаходимо його не тому, що не вміємо шукати, а тому, що його там нема. Ми забули про правило спіралі. Настав час повернутись од спеціалізації до універсалізму, перейти від неорганіки до органіки, від друкованої схеми й кристала до живої клітини. Якби зібрати докупи все, що ми зробили, можна було б скласти схему живої істоти з майже ідеальним пристроєм нюху. Це й буде той універсальний прилад, який ми мріяли створити!

Зчинився галас, усі засперечалися. Нарада тривала до півночі. Додому я йшов разом із Зимою. Прощаючись, сказав:

— Ви очолите відділ по розробці загальної схеми нового “аза”. Микола Іванович здійснюватиме зв’язок з інститутом синтезу білка, а я добиватимуся нових асигнувань.

Демонстрація “аза 1-В”, створеного лабораторією професора А. С. Михайлова спільно з Інститутом синтезу білка, відбувалася в сесійному залі Академії наук. Професор А. С. Михайлов під вітальні вигуки друзів зійшов на кафедру і почав розповідати історію винаходу. Два лаборанти принесли клітку із закритими шторками. Професор натиснув кнопку, і шторки розсунулись. У клітці було звірятко, що скидалося на лабораторну мишу, але його шкурка була іншого кольору.

— “Аз-Один-Ве”, — промовив А. С. Михайлов. — Орган нюху, вмонтований у цей живий організм, дає змогу звіряткові не тільки вловлювати й гранично точно аналізувати найслабкіші запахи, а й сприймати інші коливання, інші хвилі. За допомогою свого органу воно може, наприклад, сигналізувати космонавтам про виникнення тріщин в обшивці корабля ще тоді, коли ніякий інший прилад нездатний цього вловити.

На демонстраційному екрані спалахнули колонки цифр, що описували характеристики звірятка і його дивовижного органу нюху.

Але раптом підвівся академік Т. В. Кваснін. Його обличчя палало обуренням. Він підняв над головою, мов зброю, важелезний том “Життя тварин”.

— Ваш винахід скидається на анекдот, професоре, — сказав академік. — Знаєте, що ви винайшли і як звалися колись ваші “ази”?