Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Неприродна ситуація. Хворий доводить лікареві безнадійність свого стану. Але від цього хворого можна сподіватися чого завгодно… Невже він серйозно хоче, щоб я передав його Астахову?

Я подивився на годинник. Андрій відпочивав десять хвилин. Можна змінити програму. Він помітив, як затремтіла чашечка мікрофона, і швидко сказав:

— Ти знову зануриш мене в електромагнітні привиди?

— Потерпи, — сказав я якомога лагідніше.

— А що, я базікаю в маренні?

Я подивився йому в очі. За довгі роки медичної практики я навчився помічати страх в очах наймужніших хворих. Але в його очах не було нічого, крім цікавості.

— Ти кликав матір. Просив, щоб вона заспівала тобі пісню.

— Он як… Пісню… А знаєш, яку саме?

Він спробував заспівати, та в горлі заклекотало, і мелодії не вийшло.

— Не напружуйся, — попросив я і ласкаво поклав руки йому на плечі.

Його м’язи покірно розслабилися. Мабуть, він не протягне й доби…

Раптово у його погляді співчуття змінилося жалем. Безперечно, він помітив мою безпорадність.

— Почекай, дай згадати… Ти багато розповідав мені про модулятор. Тобі потрібен номер модуляції, характеристика ритму… — Його погляд став напруженим. Різкі зморшки прорізали лоб, і безпомічний конаючий чоловік знову став схожий на Командира, який водив нас на штурм безодні Аль-Тобо.

— Ось що, друже, ти коли передав повідомлення моїй матері?

— Позавчора, — відповів я, не розуміючи, куди він веде.

— Вона прибуде з хвилини на хвилину.

— Ну то й що?

— Ти виконаєш моє прохання, друже. Пустиш її сюди, і вона заспіває.

Мені забракло слів. Що можна відповісти на це божевільне прохання?

— І постарайся запам’ятати — хай усе буде так, як завжди. Нехай модулятор працює. Мати не завадить ні йому, ні тобі.

Він говорив таким тоном, ніби віддавав команду.

Він ніколи не підвищував голосу. Говорив просто, а ми виконували все навіть тоді, коли здавалося, що його слова абсурдні. Так ми йому вірили.

Звичайно, він мав на це право, бо ризикував більше за інших, вибирав для себе найважчі місця. Але Павло був відчайдушніший, Ілля — дотепніший, Сашко — ерудованіший. Проте всі ми підкорялися тільки йому. У нас Командирів не призначали, як колись, а обирали. Та коли б нам довелося тисячу разів обирати, ми обрали б тільки його. Чому?

Зморшки на Андрієвому чолі розійшлися, куточки губ опустилися. Таким я його бачив дуже рідко. Навіть у сні його обличчя розслаблювалося не повністю — за довгі роки він звик до стану постійної готовності діяти, приймати рішення, відповідати не тільки за себе, а й за інших.

Я увімкнув четверту програму — підготовчу. Вийшов у коридор. Побачив медсестру і, клянучи себе за слабість, попросив:

— Зайдіть до приймальної, розшукайте Віру Савеліївну Городецьку і приведіть до мене.

Поспіхом повернувся в палату. Чому я виконав дивовижне прохання Андрія? Спрацювала звичка виконувати розпорядження Командира, підкорятися його наказам, вірити в його слова. Я порушив святий закон медицини — бачити в кожному хворому тільки хворого. І справді — тдо лишилося від колишнього Командира в цьому немічному, безсилому тілі, в хворому мозку із запаленими клітинами, в незрячих очах і потрісканих губах? Двері відчинилися:

— Городецька тут, — мовила сестра.

Огрядна літня жінка. Змарніле обличчя, круглі злякані очі. Навіть важко повірити, що це мати нашого Командира.

— Йому дуже погано? Краще нічого не відповідати.