Видно, у мене все ще наморочилась голова. Я розумів, що сталося, і не розумів. Це Ері була в глідері? Неможливо.
— Де Олаф — спитав я.
— Олаф? Не знаю.
— Як це?… Його тут не було?
— Ні.
— Ти сама?
Вона кивнула.
І раптом я страшенно злякався.
— Як ти могла?! Як ти могла?!
Обличчя її тремтіло, губи сіпалися:
— Я му… сила…
Ері знову заплакала. Потроху вона затихла, заспокоїлася. Торкнулася мого обличчя. Чола. Легкими дотиками обмацувала мою голову, а я повторював майже нечутно:
— Ері… це ти?
Я марив. Потім я поволі підвівся, вона допомагала мені як могла; ми дійшли до шосе. І лише тоді я побачив, який вигляд мала машина: капот, радіатор — усе сплющилося в гармошку. Зате глідер був майже непошкоджений — лише зараз я помітив, наскільки вищий він за автомашину, — крім незначної вм’ятини на корпусі, там де об нього вдарилася машина, — нічого. Ері допомогла мені залізти в нього, трохи подала назад — уламки автомобіля з протяжним брязкотом покотилися вниз, і рушила. Ми поверталися. Я мовчав, вогні пропливали повз нас. Голова моя хиталась на плечах, ще й досі велика й важка. Ми вийшли з глідера перед котеджем. Вікна й зараз були освітлені, наче ми сиділи там. Вона допомогла мені зайти в кімнату. Я опустився на ліжко. Вона пішла до столу, обминула його і попрямувала до дверей. Я аж підскочив:
— Ти йдеш?!
Вона підбігла до мене, стала навколішки біля ліжка і заперечливо похитала головою.
— Ні?
— Ні.
— І ніколи не підеш від мене?
— Ніколи.
Я обняв її. Вона притулилася щокою до мого обличчя, і з мене почали виходити і ще дотліваючий попіл запеклості, гніву й безумства останніх годин, і страх, і розпач; я лежав спустошений, мов мертвий, і лише пригортав її до себе, дедалі сильніше, немов до мене поверталися сили, і була тиша, світло виблискувало на золотих шпалерах кімнати, а десь далеко, наче в іншому світі, за відкритими вікнами шумів Тихий океан.
Важко повірити, але ми зовсім не розмовляли ні того вечора, ні тієї ночі. Зовсім нічого, ані слова. І лише наступного дня, вже надвечір, я дізнався, як це було: тільки-но я від’їхав, вона здогадалася чого; її охопив розпач, вона не знала, що робити — спочатку хотіла покликати білого робота, але зрозуміла, що це не допоможе; так само й він — вона не називала його інакше — він би теж не допоміг. Хіба що Олаф. Олаф напевно, але вона не знала, де його шукати, та й, зрештою, не було коли. Отже, вона взяла домашній глідер і поїхала за мною. Вона швидко наздогнала мене і трималася позаду, поки ще була надія, що я просто повертаюся до котеджу. Я спитав:
— А ти б пішла зі мною? Вона завагалася.
— Сама не знаю. Мабуть, що так. Зараз я так думаю, але тоді не знала.
Згодом, коли Ері побачила, що я їду далі, вона злякалася ще дужче. Що було далі, я знав.
— Ні. Нічого не розумію, — сказав я. — Навіть тепер не розумію. Як ти могла це зробити?
— Я сказала собі, що… що нічого не станеться.
— Ти знала, що я надумав?
— Так.
— Звідки?…