Повернення з зірок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як мені вийти звідси? — запитав я майже безтямно.

— Куди вам треба? — озвався теплий альт.

— До міста.

— До якої дільниці?

— Байдуже.

— На який рівень?

— Все одно, аби вийти з вокзалу!

— Меридіональ, расти: сто шість, сто сімнадцять, нуль вісім, нуль два. Тридукт, горизонталь АФ, АГ, АЦ, горизонталь окружних міфів — дванадцять і шістнадцять; горизонталлю Надір можна вийти в будь-якому південному напрямку. Центральна горизонталь глідерів місцевого призначення — червона, далекого слідування — біла — А, Б і В. Горизонталь ульдерів — від третього і вище… — співучо виводив жіночий голос.

Мені хотілося вирвати із стіни мікрофон, який з такою увагою схилявся до мого обличчя. Я відійшов. «Ідіот! Ідіот!» — звучало в мені з кожним кроком. Екс Екс Екс Екс — повз угорі напис, оповитий легким лимонним серпанком. Може, то Ексіт? Вихід?

Велетенські літери: ЕКСОТАЛЬ. Я потрапив у сильний струмінь теплого повітря, аж на мені холоші залопотіли. І опинився просто неба. Але нічна пітьма відійшла кудись далеко, розсунута морем вогнів. Величезний ресторан — столики, тахлі яких мінилися різними кольорами, над ними — освітлені знизу, й тому трохи ненатуральні, обличчя з різкими тінями. Низькі крісла, чорна рідина з зеленою піною в склянках, лампіони, з яких сипалися дрібні іскри чи, може, швидше світляки летіли хмарою палаючих нетлів. Хаос вогнів скрадав зорі. Підвівши голову, я побачив лише чорну пустку. І все-таки дивна річ: у цю мить невидиме небо наче вдихнуло в мене бадьорість. Я стояв і дивився. Хтось злегка зачепив мене на ходу, я відчув запах парфумів, сильний і разом з тим приємний: то пройшла пара. Дівчина обернулася до хлопця, її груди й плечі окутував пухнастий серпанок; він її обіймав, танцювали. «Ще танцюють, — подумав я. — Добре хоч це». Пара зробила кілька кроків, бліде ртутне коло піднесло її догори разом з іншими парами; їх темно-червоні тіні рухалися під величезним круглим диском. Коло не спиралося ні на що, не було навіть осі, воно просто оберталося в повітрі під звуки музики. Я пішов поміж столиками. М’який пластик під ногами скінчився, і я пішов по шерехатому камінню. Пройшов крізь світляну смугу й опинився в скелястому гроті. Побачив десяток чи кілька десятків готичних нефів, виготовлених із сталактитів, отвори печер були оздоблені напливами перлистих мінералів з прожилками. Там сиділи люди, звісивши ноги в порожнечу, між їхніми колінами блимали хисткі вогники, а внизу застигла чорна поверхня підземного озера, відбиваючи в собі нагромадження скель. Там, унизу, на сяк-так зв’язаних плотиках, теж сиділи люди, всі звернені в один бік. Я зійшов над саму воду й побачив на другому боці, на піску, танцюристку. Вона видалася мені голою, але білизна її тіла була неприродною. Дрібними граціозними кроками збігла до води і, коли її силует відбився в ній, раптом розвела руки й схилила голову — це означало кінець номера, але ніхто не заплескав у долоні, танцюристка стояла ще кілька секунд нерухомо, потім повільно пішла берегом, огинаючи дугою його нерівну лінію. Вона була вже, може, за якихось тридцять кроків від мене, коли з нею щось сталося. Ще мить тому я бачив її усміхнене, зморене обличчя, і раптом її ніби щось заступило, силует затремтів і зник.

— Вам підігріти? — почувся за моєю спиною привітний голос. Я обернувся. Не було нікого, тільки овальний столик крокував на смішно зігнутих ніжках: наближався до мене. Дзенькали чарки з пінистим напоєм, вишикувані на тацях, розташованих колом. Одна рука підсувала мені люб’язно той напій, друга — вже сягала по тарілку з отвором для пальця, подібним до малої ввігнутої палітри, — це був автомат, я бачив за центральною шибкою тліючий жар його транзисторного серця. Я відхилився від так послужливо простягнутих до мене рук, повних ласощів, якими я знехтував, і, зціпивши зуби, наче ображений кимось, швидко вийшов із штучного гроту.

Перейшов широку терасу, поминув скупчення столиків, алеї лампіонів, притрушених легким пилом чорних і золотих світляків, що розсипалися догоряючи. Біля самого берега, викладеного старим камінням з пожовклим мохом, овіяв мене нарешті справжній вітер, чистий, холодний. Поруч стояв вільний столик. Я сів незручно, спиною до людей, вдивляючись у ніч. Внизу простяглася безформна темрява, тільки далеко, дуже далеко, на її закраїнах, мерехтіли тонкі, хисткі вогники — дивні, наче й не електричні; а ще далі здіймалися у небо шпаги світла, холодні, тонкі, схожі чи то на будинки, чи то на дивовижні стовпи. Я прийняв би їх за промені прожекторів, коли б не те, що їх мітила тоненька сіточка — вони скоріше являли собою вбиті в землю скляні циліндри, що були зроблені впереміж із ввігнутих і випуклих лінз і сягали аж до хмар. Вони, мабуть, були надзвичайно високими, а навколо них мерехтіли пульсуючі вогні, які випромінювали то апельсинове, то майже біле сяйво. Такий вигляд мало місто: я намагався знайти очима вулиці, уявити Тх, але цей темний і ніби мертвий простір унизу, що простягався на всі боки, не освітлювався жодною іскрою.

— Коль?… — почув я, мабуть, уже не вперше сказане слово, але не відразу зрозумів, що звертаються до мене. Тільки-но я зібрався обернутися, як це зробило за мене крісло. Переді мною стояла дівчина років двадцяти в блакитному вбранні, яке наче приросло до неї, її плечі й груди тонули в темно-синьому пуху, що донизу ставав усе прозорішим, її підтягнутий живіт — наче вирізьблений з дихаючого металу. Блискучі прикраси у вухах були такі великі, аж закривали вушні раковини. Маленькі губи, на яких блукала непевна усмішка, — густо нафарбовані, ніздрі були теж червоними. (Я помітив, що саме так ходить більшість жінок). Дівчина сперлася обома руками на спинку крісла навпроти мене, говорячи:

— Що з тобою, коль!

Сіла.

Мені здалося, що вона трохи п’яна.

— Нудно тут, — промовила за мить. — Правда? Може, підемо кудись, коль?

— Я не Коль… — почав я. Дівчина сперлася ліктями на столик і водила рукою над налитою до половини чаркою так, що кінець золотого ланцюжка, обкрученого навколо пальців, купався в рідині. При цьому вона нахилялася щораз дужче. Я чув її подих. Якщо й була п’яна, то не від алкоголю.

— Чому? — сказала. — Ти коль. Мусиш ним бути. Кожен є колем. То підемо?

Хоч би я, принаймні, знав, що це означає.

— Добре, — сказав я.

Вона встала. Підвівся і я з цього страшенно низького крісла.

Вона запитала:

— Як ти це робиш?

— Що?

Вона глянула на мої ноги.

— Я думала, що ти стоїш навшпиньках… — Я мовчки посміхнувся. Вона підійшла до мене, взяла під руку й знову здивувалася.

— Що в тебе тут?

— Де — тут? Нічого.

— Співаєш, — сказала й злегка потягла мене за собою. Ми пішли поміж столиками, а я все міркував над тим, що могло означати оте «співаєш» — може, «дуриш»?