— Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.
— Не знаю. Ще не знаю.
— У тебе немає жодних планів?
— Ні. У мене є трохи… ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім’я… не знаю навіть скільки. Нічого не знаю. Слухай, що це таке — кавут?
— Кавута? — поправила вона… — Це… такі заняття, пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю…
— Стривай… то що ти, власне, робиш?
— Пласт, ну хіба ти не знаєш, що це таке?
— Ні.
— Як би тобі… просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе…
— Кравецтво?
— Що це значить?
— Шиєш щось?
— Не розумію.
— О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?
— Ну… так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.
Я облишив цю тему.
— А що таке реаль?
Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.
— Реаль це… реаль… — повторила вона безпорадно. — Це такі… історії, їх дивляться…
— Це? — я вказав на скляну стіну.
— Та ні, це телебачення.
— Так що? Кіно? Театр?
— Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них…
— Куди зайти?…
Велетенська голова поводила очима; відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.
— Слухай-но, Наїс, — несподівано для самого себе промовив я, — або я вже піду, бо дуже пізно, або…
— Я б воліла…
— Але ж ти знаєш, що я хочу сказати.
— То скажи.
— Гаразд. Я хотів розпитати тебе іще про деякі речі. Про великі, найважливіші. Я вже трохи знаю — чотири дні просидів в Адапті на Місяці. Але то, як кажуть, я чув дзвін… Що ви робите, коли не працюєте?