Повернення з зірок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чи… ми ще й досі на вокзалі?

— Звичайно… — відповів він, трохи вагаючись.

— А… де Внутрішнє Коло?

— Ви вже проїхали. Мусите повернутися.

— Найкраще буде растом з Меріду, — втрутилася жінка. Всі очі її сукні, здавалося, вдивлялись у мене з якоюсь підозрою і подивом.

— Растом?… — повторив я безпорадно.

— Так, це там, — показала вона на зелене око, що надпливало, а за ним підносилося порожнє підвищення з чорно-сріблястими смугами на боках, подібне до химерно розмальованого корпусу перекинутого на бік судна. Я подякував і зійшов з доріжки, та, мабуть, не там, де треба, бо струмінь надзвичайної сили підкосив мені ноги. Я не втратив рівноваги, але мною так крутонуло, що я вже не знав, куди треба йти. Поки я роздумував, що робити, місце моєї пересадки значно віддалилося від чорно-сріблястого підвищення, яке показала мені жінка, і я не міг уже його знайти. Оскільки більшість людей, що стояла біля мене, почала переходити на похилу доріжку, яка рухалася вгору, я теж ступив на неї. Вже звідти побачив величезний напис, що палав у повітрі — ДУКТ ЦЕНТР, решту літер з обох боків неможливо було охопити поглядом через їх величину. Мене безшумно винесло на перон завдовжки, певне, з кілометр, від якого саме відходив веретеноподібний літак, показуючи при зльоті поцятковане вогнями дно. Зрештою, може, саме та китоподібна споруда була пероном, а я опинився на «расті» — нікого було навіть спитати, бо навколо — ні душі. Певне, я не туди потрапив. Частка мого «перону» була забудована якимись присадкуватими спорудами без передніх стін. Наблизившись, я помітив щось подібне до слабо освітлених низьких кабін, у яких рядами стояли чорні машини. Я подумав, що то автомобілі. Але коли дві найближчі рушили і, перш ніж я встиг відскочити, обминули мене, відразу розвиваючи величезну швидкість, я помітив, поки вони зникли в перспективі параболічних схилів, що в них немає ні вікон, ані дверей і що вони обтічні, як велетенські чорні краплини. «Автомашини це чи ні? — подумав я. — У всякому разі, тут якась стоянка. Може, саме тих „растів“?» Я вирішив, що найкраще буде запитати когось, хто надійде, і поїхати разом з ним чи хоч, принаймні, довідатися що до чого. Однак мій перон, злегка вигнутий, наче крило гігантського літака, був порожній, тільки чорні машини виїжджали поодинці або відразу по кілька зі своїх металевих нір і мчали завжди в одному й тому ж напрямі. Я підійшов до самого краю перону й знову відчув ту невидиму пружну силу, що гарантувала безпеку. Справді, перон висів у повітрі, нічим не підтримуваний. Підвівши голову, я побачив багато таких самих перонів, які нерухомо зависли в повітрі, але вже без великих вогнів. Світилося лише там, де прибували кораблі. Однак це не були ракети, як та, що привезла мене з Місяця.

Довго я стояв, аж поки не помітив на тлі якихось інших споруд (зрештою, не знаю, чи були вони лише віддзеркаленням цієї самої споруди, чи існували насправді) вогнисті літери, що рівномірно пропливали в повітрі: СОАМО, СОАМО, СОАМО. Невеличка перерва, блакитний спалах — НЕОНАКС, НЕОНАКС, НЕОНАКС.

Може, це були назви станцій, а може, реклама товарів — вони мені нічого не говорили.

«Хоч би вже знайти того типа», — подумав я, круто повернувся і знайшовши доріжку, що пливла назад, з’їхав нею вниз. Виявилося, що це не та горизонталь і навіть не той зал, з якого я дістався нагору; впізнав це через відсутність величезних колон. Зрештою, може, то вони кудись перемістилися; тепер мене вже ніщо не дивувало.

Я опинився серед цілого лісу фонтанів; далі потрапив до біло-рожевого залу, в якому було повно жінок. Мимохідь я знічев’я встромив руку в струмінь підсвіченого фонтана — може, тому, що було приємно зустріти щось хоч трохи знайоме. Однак я не відчув нічого: фонтан був без води. За хвилину мені здалося, що пахнуть квіти. Понюхав руку. Пахла, як тисяча кусків туалетного мила разом.

Мимоволі почав витирати її об штани. Тепер я стояв уже перед цим залом, в якому було повно жінок, самих тільки жінок. Він не здавався мені схожим на вестибюль туалетної, зрештою, я не був певен, що це не так. Я волів нікого про це не питати і повернув назад. Молодий чоловік, одягнений так, ніби на ньому застигло розлите живе срібло, яке щільно облягало його стегна, з буфами (чи, швидше, з піною) біля плечей, розмовляв з білявою дівчиною, яка сперлася спиною на чашу фонтана. На дівчині було просте світле плаття, і це додало мені відваги. В руках вона тримала букет блідо-рожевих квітів і, ховаючи в них обличчя, очима усміхалася до хлопця. Зупинившись біля них і вже відкривши рота, щоб заговорити, я побачив, що вона їсть ті квіти, і на якусь мить голос зрадив мені. Дівчина спокійно жувала ніжні пелюстки. Підвела на мене очі. Застигла. Але я вже звик до цього. Спитав її, де Внутрішнє Коло.

Мені здалося, хлопець неприємно здивувався чи навіть розсердився, що хтось насмілюється перервати те їхнє «сам на сам». Певне, я поступив нетактовно. Вражений моїм ростом, він глянув угору, потім опустив очі вниз, ніби сподівався побачити там якісь ходулі. Проте навіть не озвався.

— О, це там, — вигукнула дівчина, — раст, ваш раст, ви ще встигнете, хутко!

Я кинувся бігти у вказаний бік, не знаючи куди — адже навіть не уявляв собі, як виглядає той клятий раст. Кроків за десять я побачив сріблясту воронку, що спускалася згори, основу однієї з тих величезних колон, які раніше так мене здивували. Невже це були літаючі колони? Туди з різних боків поспішали люди, і я раптом з кимось зіткнувся. Та я навіть не похитнувся, а тільки зупинився мов укопаний, а той присадкуватий чолов’яга, в одязі помаранчевого кольору, впав! І тут сталося щось неймовірне: його хутро зів’яло на очах, запало, як проколотий м’яч! Я стояв над ним остовпілий, неспроможний навіть промимрити слів пробачення. Він підвівся, глянув на мене спідлоба, але нічого не сказав, одвернувся й пішов розгонистим кроком, маніпулюючи руками на грудях, а його одяг наповнився і заяснів знову…

На вказаному дівчиною місці не було вже нікого. Після цієї пригоди я зовсім відмовився від думки розшукати раст, Внутрішнє Коло, дукт, стик і вирішив вибратися з вокзалу. Розпитувати кожного зустрічного мені вже не хотілося. Я став навмання на доріжку, що рухалася навскіс угору в напрямку, вказаному голубою стрілкою, один за одним легко пересік власним тілом два світляні написи в повітрі: МІСЦЕВІ ОКРУЖНОСТІ.

Я потрапив на досить людний ескалатор. Наступний ярус був витриманий у тоні тьмяної бронзи, пожилкованої золотими знаками оклику. Плавні лінії склепінь і ввігнутих стін, коридори без стель, наче занурені вгорі в сяючий пух. Здавалось, я наближався до житлових приміщень; те, що мене оточувало, нагадувало величезні зали готелю: віконця, нікельовані труби вздовж стін, інші з якимись службовцями, може, то були контори обміну чи пошта. Я йшов далі. Вже був майже певний, що цією дорогою не потраплю до виходу (бо надто вже довго їхав угору), гадаючи, що знаходжуся у верхній частині вокзалу, і все-таки продовжував іти в тому ж напрямку. Несподівана пустка, плити малинового облицювання з іскристими зірочками, ряди дверей. Найближчі — були непричиненими. Заглянув всередину. Якийсь великий, широкоплечий чоловік зробив те саме з протилежного боку. Та це ж я у дзеркалі на всю стіну! Відхилив двері ширше. Фарфор, срібні труби, нікель — туалет.

Мені було трохи смішно, але взагалі я мало не очманів. Швидко повернув назад. Інший коридор, молочно-білі доріжки, що пливли вниз. Поручні ескалатора були м’які й теплі. Я не рахував, скільки поверхів проминув. Щораз більше людей затримувалось біля емальованих скриньок, які на кожному кроці виростали зі стіни. Від одного дотику пальця щось падало їм у руку, вони ховали це в кишеню і йшли далі. Сам не знаю, чому я зробив точно так, як чоловік у просторому фіолетовому одязі передо мною; клавіш з маленьким заглибленням для кінчика пальця, дотик — і мені просто в підставлену жменю впала барвиста, напівпрозора тепла трубка. Струснув її, підніс до очей: якісь таблетки? Ні. А корок? Корка не було, вона зовсім не закривалася. Що воно таке? І що з ним робили ті всі? Ховали в кишеню. Напис на автоматі: ЛАРГАН. Я зупинився. Мене штовхнули. І раптом я сам собі видався мавпою, якій дали авторучку чи запальничку, на якусь мить мене охопила сліпа лють; я зціпив зуби, примружив очі й, трохи згорбившись, влився в потік пішоходів. Коридор ширшав, ставав уже залом. Вогнисті літери: РЕАЛЬ АММО, РЕАЛЬ АММО.

Поверх людського натовпу я ще здалеку побачив вікно. Перше вікно. Панорамне, величезне.

Всі небесні сузір’я, здавалося, було кинуто на площину. Ген до горизонту, розганяючи темряву, світилися барвисті галактики майданів, скупчення спіральних вогнів, заграви, що мерехтіли над хмарочосами, а на вулицях — повзаючі цятки, звивистий рух світляного намиста, а над усім тим по вертикалях — вир неонових вогнів, гірлянди й блискавиці, вогняні кола, літаки й пляшки, червоні спалахи сигнальних вогнів на шпилях, мигтіння сонць і кровотеча реклам. Я стояв і дивився, чуючи за собою рівномірний шерех сотень ніг. Враз місто зникло, і в вікні з’явилося велетенське триметрове обличчя.

— Ми передавали хроніку сімдесятих років з циклу «Панорами старих столиць». Тепер Транстель переключається на студію космольотів…

Я кинувся геть. Це було не вікно. Якийсь телевізор. Я пішов швидше. Аж спітнів.

Униз. Швидше. Золоті квадрати світла, всередині їх натовпи людей, піна на склянках, майже чорна, схожа на пиво, рідина з отруйним зеленавим відтінком. Молоді — хлопці й дівчата — йшли, обнявшись по шестеро, по восьмеро, й загороджували весь прохід. Вони йшли просто на мене й мусили рознімати руки, щоб мене пропустити. Щось смикнуло мене. Я й не помітив, що ступив на рухому доріжку. Зовсім близько промайнули здивовані очі — гарна чорнява дівчина, в чомусь ніби металічному, фосфоричне блискучому. Тканина так щільно облягала її тіло, що вона здавалася голою. Обличчя білі, жовті, над ними кілька чорних, але я й далі залишався найвищим. Передо мною розступалися. Вгорі, за опуклими шибками, мчали летючі тіні, грали невидимі оркестри, а тут тривала своєрідна прогулянка; в темних проходах — безголові постаті жінок; пух, що окутував їх плечі, світився, і тільки оголені шиї біліли в ньому, як дивні стеблини, та ще відсвічувалось усипане блискітками волосся — люмінесцентна пудра чи що? Вузький прохід привів мене в анфіладу дивовижних рухомих, ба, навіть рухливих статей; з обох боків, що нагадували дві високі стіни вздовж широкої вулиці, лунав сміх. Хтось розважався. Що їх так розважало — ті статуї?

Величезні фігури в променях прожекторів; з них лилося рубінове, медове, густе, як сироп, світло з незвичайною концентрацією барв. Я йшов безвільно, мружачи очі, загубившись серед натовпу. Стрімкий зелений пасаж, гротескові павільйони, пагоди, до яких треба було йти через містки, безліч малих кімнат, запах смаженого, гострий, настирливий, низки газових вогників за шибами, дзенькіт скла, незрозумілі металеві звуки, що повторювались. Натовп, який виніс мене сюди, зіткнувся з іншим, потім стало вільніше, всі сідали у відкритий вагон, ні, він був тільки прозорий, ніби вилитий зі скла, навіть сидіння здавалися скляними, хоч і були м’якими.

Я й не помітив, як опинився всередині — ми вже їхали. Вагон летів, люди перекрикували гучномовець, що повторював: «Горизонталь Меридіональ, горизонталь Меридіональ, стики на Спіро, Атале, Блекк, Фросом». Вагон ніби танув у променях світла, що пронизували його наскрізь, стіни мерехтіли смугами вогнів і барв, параболічні арки, білі перони. «Фортеран, Фортеран, стики Галії, стики зовнішніх растів, Макра», — бубонів гучномовець. Вагон зупинявся і летів далі. Я відкрив дивовижну річ: не відчувалося гальмування і прискорення, ніби не існувало ніякої інерції. Невже це можливо? Я перевірив це на трьох наступних зупинках, злегка згинаючи ноги в колінах. На поворотах також нічого. Люди виходили, входили, на передній площадці стояла жінка з собакою — я ніколи такого не бачив — величезний, з кулястою мордою, страшенно бридкий; в його горіхових спокійних очах відбивалися зменшені гірлянди вогнів, що летіли назад. РАМБРЕНТ, РАМБРЕНТ — замигтіли білі й синюваті сяючі труби, сходи з кришталевого блиску, чорні фронтони. Блиск поволі застигав. Вагон зупинився. Я вийшов і завмер: над ввігнутим у формі амфітеатру щитом зупинки височіла багатоповерхова знайома будівля. Я все ще був на вокзалі, в іншому місці того самого гігантського залу, розширеного розмахом білих площин. Я підійшов аж до краю геометрично правильного заглиблення — вагон уже відійшов — і ще раз здивувався: я був не внизу, як мені здавалося, а досить високо, десь на сороковому поверсі, над стрічками тротуарів, що виднілись далеко внизу, над срібним пероном, який рівномірно пересувався і до якого час від часу наближалися видовжені мовчазні туші — неначе якісь потвори, якісь хромовані риби через рівні проміжки часу відкладали чорну й кольорову ікру. То люди висипали з них через ряди клапанів. Над усім цим, в далечині, крізь серпанок віддалі, я бачив золоті слова, що рухалися, наче по невидимій лінії: ГЛЕНЯНА РУН, ЩО ПОВЕРТАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ В ЗАПИСІ МІМОРФІЧНОГО РЕАЛЮ, ВІДДАЄ В ОРАТОРІЇ ШАНУ ПАМ’ЯТІ РАППЕРА КЕРКСА ПОЛІТРИ. ВІСНИК ТЕРМІНАЛЬ ПОВІДОМЛЯЄ: СЬОГОДНІ В АМ-МОНЛІ ПЕТІФАГ ЗАКІНЧИВ СИСТОЛІЗАЦІЮ ПЕРШОГО ЕНЗОМУ. ВИСТУП ЗНАМЕНИТОГО ГРАФІСТА ПЕРЕДАМО О ДВАДЦЯТЬ СЬОМІЙ ГОДИНІ. ПЕРЕМОГА АРРАКЕРА. АРРАКЕР ПОВТОРИВ СВІЙ РЕКОРД ЯК ПЕРШИЙ ОБЛІТЕРОВЕЦЬ СЕЗОНУ НА ТРАНСВААЛЬСЬКОМУ СТАДІОНІ.

Я відійшов. Тож навіть рахунок часу змінився! Металеві тканини жіночих суконь спалахували несподіваними вогниками, коли на них падав відблиск велетенських літер, що, мов ряди канатохідців, пливли над морем голів. Я йшов, не думаючи про це, а щось у мені повторювало знову й знову: «Тож навіть рахунок часу змінився!» Це наче доконало мене. Я нічого не бачив, хоч дивився перед себе. Бажав лише одного: вийти звідси, видобутися з цього пекельного вокзалу, опинитися просто неба, на свіжому повітрі, побачити зорі, відчути подих вітру.

Мою увагу привернула алея видовжених вогнів: на прозорих плитах стелі яскравий вогник виводив літери — ТЕЛЕТРАНС ТЕЛЕПОРТ ТЕЛЕТОН. Крізь стрілчасті двері (але це була якась дивовижна висяча арка, що нагадувала верхню частину ракети) я дістався до залу, вкритого застиглим золотим полум’ям. У нішах стін — сотні кабін, люди вскакували до них, вибігали поспіхом, кидали на підлогу якісь подерті смужки. Це були не телеграфні стрічки, а щось інше, з витисненими горбочками. Перехожі топталися по цих обривках. Я хотів вийти, але помилково потрапив до темної кабіни й не встиг вибратися звідти, як щось дзенькнуло, спалахнуло, ніби фотолампа, і з облямованої металом щілини, наче з поштової скриньки, висунувся складений удвоє аркушик блискучого паперу. Я взяв його, розгорнув, і звідти показалася людська голова з тонкими, напіврозтуленими, трохи скривленими губами; примруженими очима вона дивилася на мене — це був я сам! Я склав папір удвоє, і пластичний привид зник. Я поволі розтулив його ще раз — нічого, ще ширше — голова знову з’явилася, ніби вискочила з порожнечі, відтята від тулуба, підвішена над аркушем паперу, і мала ця голова не дуже розумний вигляд. Деякий час я розглядав власне обличчя. Що це було? Тривимірна фотографія? Я поклав аркуш до кишені й вийшов. Золоте пекло, здавалося, падало на голови натовпу, стеля з вогняної магми здавалася нереальною, але палала в той же час справжньою пожежею, на яку, проте, ніхто не звертав уваги: люди заклопотано бігали від однієї кабіни до другої, а далі, в глибині, стрибали зелені літери, колонки цифр повзли по вузьких екранах; у деяких кабінах замість дверей були штори, що блискавично злітали вгору, коли хтось наближався до них. Нарешті я знайшов вихід.

Дугоподібний коридор з похилою підлогою, як це часом буває в театрі, стіни оздоблені стилізованими черепашками; вгорі безконечно мчали слова: ІНФОР ІНФОР ІНФОР.

Вперше я побачив інфор на Місяці, й тоді він видався мені штучною квіткою.

Я наблизив обличчя до блідо-зеленої чаші, яка відразу ж, ледве я встиг розтулити уста, застигла в чеканні.