— Разом?
— Вілли дуже просторі. Від дванадцяти до вісімнадцяти кімнат, автоматичне обслуговування, кухня на місці, наша чи тубільна, на вибір.
— Так, може, справді… Гаразд. Моє прізвище Брег. Я згоден. Як називається ця місцевість? Клавестра? Платити одразу?
— Як ви бажаєте.
Я подав йому кальстер.
Виявилося (про що я не знав), що лише я можу ним користуватися, але робота, звичайно, і це моє невідання анітрішечки не здивувало. Роботи подобались мені все більше. Він показав, як треба зробити, щоб зсередини випав тільки один жетон з вибитою на ньому потрібною цифрою. На таку ж цифру зменшилося число у віконцях вгорі, вказуючи суму, що залишилася.
— Коли можна туди поїхати?
— Коли схочете. У будь-який час.
— Але… з ким я ділитиму цю віллу?
— Подружжя Маргер. Він і вона.
— Можна поцікавитися, хто вони?
— Можу вам лише сказати, що це молоде подружжя.
— Гм. А я їм не заважатиму?
— Ні, оскільки ви зніматимете піввілли. Цілий поверх належатиме виключно вам.
— Добре. А як туди дістатися?
— Найкраще ульдером.
— Як це зробити?
— Я подам вам ульдер на день і годину, призначені вами.
— Я подзвоню із свого готелю. Можна?
— Будь ласка. Плата нараховуватиметься з моменту, коли ви прибудете до вілли.
Коли я вийшов, у мене вже вимальовувався приблизний план. Накуплю книжок і трохи спортприладдя. Найважливіше — це все-таки книжки. Треба виписати і деякі спеціальні журнали. Соціологія, фізика. Встигли, мабуть, ой-ой скільки за ці більш як сто років. Ага, треба ще купити й щось з одягу.
Але тут трапилося таке, що я одразу ж забув про всі свої плани. За рогом, не вірячи власним очам, я побачив автомобіль. Справжній автомобіль. Можливо, не зовсім такий, які були за моєї пам’яті (кузов сконструйований з самих гострих кутів). І все-таки це був справжній автомобіль: з пневматичними щитами, дверцятами, кермом, за ним стояли інші. Все це за широким вікном, на якому великими літерами виведено напис: АНТИКВАРІЙ.
Я зайшов. Власник, чи то продавець, виявився людиною. «Шкода», — подумав я.
— Чи можна купити автомобіль?
— Звичайно. Який ви бажаєте?
— А скільки вони коштують?
— Від чотирьох до восьмисот ітів.
«Нівроку, — подумав я. — Але нічого не поробиш, за пам’ятки старовини треба платити».
— А чи можна на ньому їздити?
— Авжеж. Щоправда, не скрізь для цього відведені спеціальні місця; але взагалі це можливо.