— Ні, Алісо, не щаслива. Я вже казав вам про це сьогодні, і тоді ви не заперечували. Більше того, ви подарували мені усмішку, яку я ніколи не забуду. Не проганяйте мене. Будьте щирі! Перед собою будьте щирі! — Він пристрасно притяг її до себе.
— Едварде! Боже мій, нас можуть побачити!
— У моїй каюті нас не побачить ніхто, Алісо. Я жду вас сьогодні вночі, о першій годині.
Вони дивилися одне одному в очі.
— Ви збожеволіли, — прошепотіла вона тихо.
Едвард обережно зняв з її голови діадему.
— Беру як заклад! До ночі!
Аліса не протестувала. І лише коли він хотів поцілувати її, вирвалась і втекла.
Едвард довго дивився їй услід. В кишені у нього лежала діадема — запорука її згоди. «Звичайно, вона прийде, — . подумав він. — Жінки схожі на п'янкі квіти, і треба бути дурнем, щоб обминати їх. Але тільки одна Бетті гідна кохання. Ваша дружина теж гідна його, містер Гарднер! Не турбуйтеся, вже завтра минеться все те, що сьогодні ще так спокусливо вабить до себе…»
І він пішов до Кашбарна, щоб віддати діадему.
В коридорі Аліса зустріла містера Коннора.
— А, місіс Гарднер, вистава закінчилась?
— Так, містер Коннор. Я тільки-но з театру, йду в свою каюту, — сказала вона й провела рукою по чолу.
— Ваш чоловік давно вже повернувся. А де ж ваша діадема, місіс? Це така чарівна річ!
Аліса Гарднер мимоволі доторкнулася рукою до голови й почервоніла.
— Моя діадема? Ах… я її сьогодні не надівала.
Коннор посміхнувся.
— Тоді, певно, я помилився.
— Ви бачили її вчора, так, вчора, містер Коннор.
— Можливо. На добраніч, місіс.
О першій годині ночі двері каюти Едварда відчинилися, і в них прослизнула струнка жіноча постать.
— Алісо!
— Прошу вас! Тільки п'ять хвилин! У мого чоловіка може виникнути підозра. Віддайте мені діадему.
Він надів їй на голову сяючий обруч. З плечей Аліси впало пальто…
Один за одним гасли на палубі вогні: життя на судні завмирало. Тільки машини продовжували невтомно працювати — корабель поспішав уперед. Милю за милею залишав він за собою. Кожні дві хвилини майже миля!..
ПРИРЕЧЕНІ
Із сірих хвиль, що котилися повільно, мов сонні, піднімався на сході світанок. Рожевий відблиск упав на темні клуби диму, на вершини щогл, на труби і капітанський місток.
Боксхолл прийняв вахту від старшого офіцера.
— Усе гаразд, Мардок?
— Все йде як по маслу, — відповів той, позіхаючи. — Таке плавання, такий рекорд викликає страшенну нудьгу, бо перемога вже з самого початку в наших руках.