Місяці вересень-жовтень-листопад Лебедь провів у Варшаві, обстежуючи жертви намічених атентатів. У грудні він виїхав за кордон, де зустрівся з полк. Коновальцем, Сеником і Ярим, склав їм звіт та одержав остаточну згоду виконати замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Весною 1934 року Лебедь нелеґально приїхав до Львова й після обговорення справи з Бандерою знову виїхав до Варшави. Для облегшення його праці у Варшаві туди виїхала, з доручення Організації, Дарія Гнатківська, як наречена Лебедя, при чому обоє користувалися підробленими документами.
Тим часом Степан Бандера особисто вибрав виконавця атентату у Варшаві. На охотника до виконання замаху, в якому передбачалася смерть атентатника, зголосилися три бойовики. З-поміж них Бандера вибрав Гриця Мацейка-”Ґонту”.[237] Мацейко бажав виконати якийсь бойовий акт з очевидним ризиком смерти, щоб тим спокутувати свою мимовільну провину, коли він 16 червня 1931 року спіймав на вулиці Львова Івана Мицика, члена УВО, що тікав після вбивства провокатора Бережницького. Мацейко був тоді переконаний, що Мицик є звичайним польським злочинцем. Після двократної зустрічі з Бандерою Мацейко-”Ґонта” одержав наказ виїхати до Варшави, де дальші вказівки мав йому дати Микола Лебедь-”Марко”. Одержавши від Підгайного револьвер (той самий, що ним убито Бачинського), Мацейко на початку червня 1934 року виїхав до Варшави і замешкав тут під прізвищем Володимира Ольшанського.
Гриць Мацейко Від Лебедя Мацейко довідався, що міністер Пєрацький, якого він мав убити, щодня дуже реґулярно приїжджає на обіди до льокалю „Товариського Клюбу” і тому найвигідніше виконати атентат на нього в ту хвилину, коли він входитиме до клюбу.
В умовлений день, 15 червня 1934, Мацейко пішов під будинок клюбу, маючи з собою бомбу, виготовлену в краківській хемічній лябораторії ОУН та привезений з собою зі Львова револьвер „Гішпан” калібру 7.65. Мацейко мав наказ у момент, коли він буде біля міністра, надавити рукою завинену наче пакунок бомбу так, щоб роздушити скляну рурку, у висліді чого мав наступити вибух, який розірвав би Пєрацького і атентатника. На віддалі зору в той час вулицею мали проходжуватися Лебедь з Гнатківською, щоб здалека подати Мацейкові знак, що з авта якраз висідає міністер.
Пєрацький приїхав, як звичайно, коротко після третьої години. Проходячи ніби випадково попри нього, Мацейко натиснув на пакуночок. Але бомба не вибухла. Як пізніше виявила експертиза, скляна рурка була міцніша, ніж припускалося. Бачачи, що бомба „не діє”, Мацейко витягнув револьвер, підбіг до Пєрацького в той момент, коли він входив уже до їдальні клюбу, й кількома пострілами поклав його трупом.
Після втечі, описаної в газетах зразу по атентаті, Мацейко пішки пройшов приблизно 50 кілометрів поза Варшаву, всів на малій станції на поїзд і поїхав до Люблина, де мав адресу члена ОУН Якова Чорнія. За організаційною кличкою Чорній прийняв Мацейка і переночував його.
З Люблина Мацейко поїхав поїздом до Львова і тут сконтактувався з Качмарським, а через нього з Малюцою, якому віддав револьвер і пояснив, що він приїхав з Варшави, де виконав замах, і тепер хоче виїхати за кордон. Малюца примістив його на тимчасовому приміщенні у Львові, а 4 липня вислав його організаційним зв'язком до Синєвідська Вижнього біля Стрия, щоб з допомогою організаційного зв'язку він перейшов у скільських горах до Чехо-Словаччини. Але там виявилося, що цей відтинок особливо дбайливо стерегла в той час польська поліція. Тому в половині липня Мацейко повернувся до Львова.
Насправді Малюца тільки подав Мацейкові такий претекст, бо хотів затримати його на українських землях до того часу, поки не одержить від Проводу згоди на відіслання Мацейка за кордон. 25 липня Малюца, разом з Анною Чемеринською, перейшли нелеґально кордон в околиці Славська і на Словаччині вони зустрілися з Ярославом Барановським, який заявив тоді Малюці згоду Проводу на втечу Мацейка за кордон. Малюца повернувся до Львова і доручив членові ОУН Ярославові Ракові перевести Мацейка через кордон в районі Ворохти до Ясіня. 5 серпня 1934 року Рак у товаристві Катрусі Зарицької вийшов ніби на спортову прогулянку в гори й перевів Мацейка через кордон і в Ясіню передав його Я. Барановському.
Після вдалого атентату у Варшаві Лебедь і Гнатківська негайно виїхали з Варшави – Лебедь через Данціґ до Німеччини, а Гнатківська повернулася додому, до Косова, де її батько був українським парохом. Як згадано, Лебедя німці заарештували і, зламавши міжнароднє право про політичних утікачів, видали полякам, а Гнатківську арештовано в Косові на підставі даних „закордонного інформатора”. Від того таємничого „закордонного інформатора” польська поліція довідалася також про хід втечі Мацейка, а тому арештувала Ярослава Рака і Катрю Зарицьку, а в Люблині Якова Чорнія, який перекочовував у себе Мацейка.
За що вбито Пєрацького?
Вбивство Пєрацького – це був насамперед демонстративний бойовий акт проти польського міністра внутрішніх справ, що з титулу своєї посади був офіційним репрезентантом і керівником терористичного польського окупаційного режиму на західньоукраїнських землях; це був удар ОУН по авторитеті польської держави, як окупантові українських земель.
Але у випадку Пєрацького, крім того, не йшлося про випадкову особу на посаді міністра внутрішніх справ. Коли ОУН у своєму офіційному повідомленні про вбивство Пєрацького подала, що „вбито одного з катів українського народу”, то це не була безпідставна фраза. Щоб задокументувати це об'єктивним свідченням, ми наведемо голос англійської преси. Одна з найбільших тоді і найпопулярніших британських газет „Манчестер Ґардіан” з датою 22 листопада 1935 року писала з приводу Варшавського процесу:
„Генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ, він був теж відповідальний за ганебну „пацифікацію” України в 1930 році. Українці витримували з подивугідною пасивністю, але поки дехто із крайніх кіл почав палити скирти польських дідичів. У відповідь на те наїхали відділи польської кінноти та поліції на села, без розбору арештували селян і били їх. Ці операції роблено в таємниці, але для теперішньої історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його колинебудь в новітні часи проведено. Докладно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує на кругле 10.000, з яких майже всі були невинні. Побиття були такі жорстокі, що багато з селян тижнями лежали в постелі, а кілька померло в наслідок ран. Ті побиття ішли в парі з нищенням маєтку українців”.
Ця сама газета з датою 3 грудня 1935 року надрукувала офіційне „спростування” польського пресового бюра в Лондоні, в якому мовилося, що Пєрацький не був міністром внутрішніх справ у 1930 році, у час „пацифікації”, та що „політика ген. Пєрацького цілком не була ворожа до української меншости”, – і від себе газета додала:
„Ми не твердили, що генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ під час „пацифікації”. Тоді він був головою польської таємної поліції в складі міністерства Складковского. Як такий, ген. Пєрацький був відповідальний за переведення „пацифікації” у Східній Галичині в 1930 році. Він був також відповідальний за „пацифікацію” в Ліському повіті в 1931 р. та на Волині й Поліссі в 1932 році (про ті пацифікації в польській пресі не згадувано ні словом!). Його миролюбні промови служили тільки для того, щоб перед світом закрити ті жорстокі вчинки, за які він і його уряд були відповідальні”.[238]
Це відповідь на питання, за що було вбито польського міністра Пєрацького, дана англійською пресою, найпереконливіше, як цілком об'єктивна, бож навіть ніхто з поляків не може твердити, що англійці однобічно підтримували українців, або що чомусь-то були ворожо наставлені до поляків.
Подібне вияснення подала й чеська пресова агенція „Центро-прес” у своєму повідомленні про смерть Пєрацького, назвавши його „кривавим міністром”, що сплямив свої руки кров'ю тисяч невинних українців.[239]
На відповідальність Пєрацького за стосування жорстокого поліційного терору супроти українців звернула увагу й інша чужинецька преса. Отож, навіть для сторонніх чужинців було очевидним, що міністер Броніслав Пєрацький був чільним репрезентантом та реалізатором безоглядного стероризування поневолених Польщею українців, послідовного викорінювання, з допомогою кривавого поліційного терору, всяких самостійницьких змагань українського населення та „перевиховання” всіх українців на ЗУЗ у покірних „співгромадян польської держави”, призначених на послідовне спольщення.
У відозві Начальної Команди УВО про атентат на Пєрацького[240] сказано таке:
„Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького, як особу, а в Пєрацького, як реалізатора польської окупаційної політики на ЗУЗ. Бо хто був Пєрацький?[241] – Пєрацький це послідовний погромник українського національного життя на ЗУЗ. Пєрацький – це ліквідатор українського шкільництва, українських культурно-освітніх установ, господарських, кооперативних, спортових товариств і кружків, це польонізатор української Церкви. Пєрацький – це творець і організатор польської колоніяльної, грабункової політики на ЗУЗ, колонізації українських земель польськими зайдами, заливу промислових осередків на ЗУЗ польським робітництвом. Пєрацький – це організатор погромів українців на ЗУЗ поліцейсько-уланськими бандами, карними експедиціями, стшельцами, варварських пацифікацій в рр. 1930 (південно-ЗУЗ), 1931 (Волинь), 1932 (Лісько, Підкарпаття), 1933 (під час боротьби за українську школу) і 1934 (Угнівщина, Равщина, Самбірщина, Мостищина та ін.). Пєрацький – це творець наглих судів, шибениць і мордів українських революціонерів. Пєрацький – це автор поліцейських знущань і катувань українських політичних в'язнів. Пєрацький – це творець системи морального розкладання українського життя масовим насаджуванням конфідентів. Пєрацький – це автор профанації й дикого збезчещування пам'яті Героїв української визвольної боротьби, розкопування могил, нищення хрестів. Пєрацький – це один із творців і часовий сторож-жандарм цілого жорстокого варварського арсеналу ляцького окупаційного панування, яке поставило собі за ціль згнобити українське життя, розгромити і спольонізувати його.
„Бойовик УВО кинув Українському Народові під ноги голову одного з його катів, голову польського міністра внутрішніх справ, найстаршого ляцького поліцая”.
НЕВИКОНАНІ АТЕНТАТИ
Не всі запляновані Проводом ОУН атентати вдавалося виконати. Це стосується головно таких плянів, при виконанні яких атентатник не повинен був згинути, ані не було потреби, щоб його спіймала поліція, та щоб він мав пізніше свідчити перед судом. У таких випадках замах міг бути виконаний лише за сприятливих обставин, за яких була певність, що виконавець вийде цілий і здоровий під час атентату й при тому не попаде до рук поліції. А на таку сприятливу ситуацію не раз доводилося довго ждати, і через те чимраз далі відсовувано виконання замаху.
До таких невиконаних замахів належать запляновані вбивства тюремного сторожа Кособудзького та волинського воєводи Юзефського, виявлені на Варшавському,[242] а опісля й на Львівському процесах.
Атентат на Кособудзького
У грудні 1933 року Бандера дав Підгайному наказ зорганізувати вбивство підкомісара львівської тюрми, Владислава Кособудзького. Причиною для того було постійне знущання над українськими в'язнями не тільки слідчої поліції, а й тюремної сторожі. Захищаючись перед цим терором та обороняючи свої права, українські політичні в'язні часто проводили голодівку. Але Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, став на становищі, що боротьбу проти терору, стосованого до політичних в'язнів, повинні вести не самі в'язні голодівкою, бо вони й так уже виснажені своїм перебуванням у тюрмі, але їхні друзі, члени ОУН, що перебувають на волі. Тому проти когось із тюремних сторожів повинен бути застосований відплатний терор, а це спам'ятає всіх інших тюремних сторожів. А що найвідомішим серед українських в'язнів катом, який з насолодою знущався над політичними в'язнями, був підкомісар тюремної сторожі у Львові Владислав Кособудзький, тому й вирішено вбити саме його.
Одначе, атентат повинен був бути виконаним так, щоб атентатник щасливо утік без надто великого ризику бути спійманим. Тому для виконання цього атентату приступлено з великою обережністю.
Стеження за Кособудзьким з метою устійнити спосіб його життя й розклад його зайнять, щоб на підставі того вибрати найпридатніший для замаху момент, передано дівочому розвідувальному відділові Марійки Кос, із доручення якої це завдання виконали Віра Свєнціцька та Катря Зарицька. Виконанням атентату мав зайнятися, з доручення Підгайного, Роман Мигаль, маючи до помочі боївку Євгена Качмарського.
Використовуючи інформації з обстеження за Кособудзьким, укладено плян вбити його з допомогою бомби, підкладеної під крісло в кіні, куди Кособудзький часто ходив. З тією метою Бандера дав доручення лябораторії Карпинця у Кракові виготовити дві однакові бомби невеликої сили, які б важко поранили Кособудзького, але при тому не завдали б пошкодження іншим особам у кіні. Одержавши дві петарди, Бандера особисто випробував діяння однієї з них і, задоволений вислідом, передав другу бомбу Підгайному.
Для виконання замаху на Кособудзького зголосився Гриць Мацeйко-”Ґонта”, член боївки Качмарського. Петарду підкладено в кіні під крісло, на якому сидів Кособудзький, але вона чомусь не вибухла.[243] Тому плян знищити Кособудзького з допомогою бомби відкинуто, а вирішено застрілити його на площі кінських перегонів, куди він залюбки ходив. Але там при кількакратних спробах не знайдено сприятливого моменту для того, щоб після замаху атентатник міг непомітно втекти. Тоді Мацейко виявив бажання застрілити Кособудзького таки з ризиком власного життя. Він одержав згоду від своїх зверхників і почалася підготовка забити Кособудзького в ту хвилину, коли він після служби виходитиме з тюрми. Одначе, поки мав бути виконаний атентат, Мацєйкові доручено виїхати до Варшави, де підготовлявся замах на міністра Пєрацького. Атентат на Кособудзького мав виконати інший бойовик. Та швидко після цього прийшли масові арештування, викликані вбивством Пєрацького, а далі у зв'язку з вбивством Бачинського і Бабія, тому замах на Кособудзького не виконано.
[237] [7] Виконавець атентату Гриць Мацейко-”Ґонта”, народжений 8 серпня 1913 року в Щирці біля Львова, син незаможніх селян, освіта – народня школа і трирічний ремісничий курс. Він 1929 року Мацейко працював у Львові у Цинкографічному закладі свого дядька, і від 1932 року став членом ОУН. 1 жовтня 1933 року його арештовано у зв'язку з шкільною акцією (як підозрілого в розліплюванні летючок і знищенні державних емблем), але через нестачу доказів 14 березня 1934 року його було звільнено.
[238] [8] Див. „Америка”, ч. 15, 8 лютого 1936.
[239] [9] „Америка”, ч. 81, 19 липня 1934.
[240] [10] Див. „Вісник ОДВУ”, ч. 23-24, Нью-Йорк, серпень-вересень-жовтень 1934, стор. 12.
[241] [11] У відозві УВО прізвище Пєрацький транскрибується як Пєрацкі.
[242] [12] Про справу Кособудзького див. Акт обвинувачення Варшавського процесу, стор. 85-86 і 90, про Юзефського – там само, стор. 88. Крім того, зізнання Підгайного, Мигаля й Качмарського.
[243] [13] Перед польськими слідчими чинниками Підгайний заявив, що він зумисне не допустив до виконання того атентату, бо тоді якраз нібито він довідався від д-ра Ст. Шухевича, що польський уряд підготовляє широку амнестію для всіх політичних в'язнів, отже ОУН повинна на той час стриматися з терористичною діяльністю. Тому-то, – казав Підгайний, – він виготовив іншу бомбу, схожу на справжню, але безвартісну, й дав її бойовикові підкласти під крісло Кособудзького. Чи воно справді так було, чи це був тільки викрут Підгайного, невідомо.