Атентат на Юзефського
Теж невиконаним залишився й заплянований атентат на волинського воєводу Юзефського.
Юзефський належав до тієї самої катеґорії польських політиків, що Голуфко: вдаючи приятеля українців, він прагнув до перетворення Волині в мішану українсько-польську територію, а українців – у льояльних до польської держави громадян. Тому він, з одного боку, підтримував українських „політиків” типу Петра Певного та Скрипника, які при кожній нагоді деклярували від імени волинських українців беззастережну льояльність до польської держави, вважаючи, що українці повинні мати свою державу, але тільки на тих землях, що окуповані большевиками, – а з другого боку Юзефський поліційними методами не лише поборював український націоналістичний рух, а й впливи УНДО, „Просвіти”, „Рідної Школи” та кооперації, що просякали з Галичини на Волинь.[244] Для цього створив був т. зв. сокальський кордон: на прикордонні Галичини й Волині поліція пильно берегла, щоб на Волинь не проникали з Галичини навіть леґальні українські видання, а коли з Галичини їхав на Волинь хтось із національно свідомих та політично активних українців, то його з різних причин арештовувано й відсилано поза „сокальський кордон”.
Зорганізування атентату на Юзефською було доручено тодішньому Окружному провідникові ОУН у Луцьку Олександрові Куцеві, а виконавцем замаху мав бути бойовик Скопяк. Одначе, заки плян виконано, Куць і Скопяк були випадково арештовані й опинилися у слідчій тюрмі. Тим часом ув'язнено також Підгайного і Малюцу, які займалися тією справою, а тому виконання атентату не здійснено.
АРЕШТ БОЙОВИКІВ ОУН ПІД НАДВІРНОЮ
До невдач того періоду належить теж організування М. Лебедем-”Марком” у серпні 1933 року спеціяльного вишколу бойовиків ОУН. Цей вишкіл мав відбутися в Карпатах, у районі Ворохти. Учасники курсу маршували до місця призначення двома п'ятками, під проводом Юрка Онишкевича, а окремо несли для них зброю, потрібну на вишколі, два бойовики – Явнич і його товариш.
Ідучи неозброєні, як звичайні прогульковці, бойовики під Надвірною несподівано зустрілися 18 серпня 1933 р. з польською військовою стежою й дозволили притримати себе, не знаючи, що в той самий час поліція спіймала Явнича і його товариша та знайшла при них зброю.
[Арештованих бойовиків відставлено до слідчої в'язниці в Станиславові та переведено арешти зв'язкових, що допомагали відправити бойовиків з різних місцевостей на вишкіл. Великий політичний процес перед судом у Станиславові, що тривав три тижні, закінчився дуже гострим присудом: 16 підсудних засуджено на 172 роки в'язниці за приналежність до ОУН, транспорт і переховування зброї, аґітацію й поширювання нелеґальних друків.
Дня 19 липня 1934 року оголошено присуд, на основі якого засуджено: торговельного помічника зі Львова Володимира Явнича на 14 років в'язниці; урядовця „Дністра” Юрка Онищука, муляра з Луцька Володимира Гадюка, ґімназійного абітурієнта Гриця Барабаша і торг. помічника Петра Гоголя – по 13 років; торг, помічника Костянтина Петрощука – на 12 років; селян: Дмитра Корінця з Завадова (Стрийщина), Володимира Мороза з Підгаєччини і власника ресторану Івана Урбана зі Львова – по 11 років; столяра Володимира Бідулу з Бережан, селянина Василя Заставецького з Підгаєччини, маляра Івана Скоп'юка з Луцька і Гімн, абітурієнта Юрка Вінтонюка з Станиславівщини – по 10 років; Гімн, абітурієнта Михайла Вінтоніва з Станиславівщини – на 9 років; кельнерку Роману Чорну зі Львова і селянина Миколу Барана з Стрийщини – по 6 років в'язниці.]
ВАРШАВСЬКИЙ ПРОЦЕС[245]
Епілогом убивства міністра Пєрацького був голосний на ввесь світ політичний процес проти 12 членів Організації Українських Націоналістів, що відбувся у Варшаві від 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 року. На лаві підсудних тоді сиділи:[246]
1. Степан Бандера, літ 26, син українського священика, студент аґрономії у львівській політехніці; 2. Микола Лебедь, літ 25, абсольвент ґімназії; 3. Д-рія Гнатківська, літ 23, абсольвентка ґімназії; 4. Ярослав Карпинець, літ ЗО, студент краківського університету; 5. Микола Климишин, літ 26, студент філософії у краківському університеті; 6. інж. Богдан Підгайний, літ 31, абсольвент політехніки в Данціґу; 7. Іван Малюца, літ 25, студент львівської політехніки; 8. Яків Чорній, літ 28, студент університету в Люблині, 9. Євген Качмарський, літ 25, закінчив 5 кляс ґімназії; 10. Роман Мигаль, літ 24, студент львівського університету; 11. Катерина Зарицька, літ 21, студентка політехніки у Львові і 12. мґр. Ярослав Рак, літ 27, адвокатський конціпієнт.
Обвинувачення і хід розправи
Акт обвинувачення закидав усім підсудним приналежність до підпільної Організації Українських Націоналістів, а крім цього, зокрема те, що: Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, дав наказ убити міністра Пєрацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Пєрацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Пєрацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Пєрацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини.
Акт обвинувачення, складений у другій половині 1935 року, після кільканадцятимісячного слідства, був дуже дбайливо1 підготований: він складався з 102 сторінок машинопису, а додані до нього протоколи слідства, звідомлення поліції, зізнання й інші доказові матеріяли становили 25 томів з приблизно 10.000 сторінок. Крім самого правничого боку вбивства Пєрацького, в акті обвинувачення звернено увагу на політичний бік справи – з'ясування й відповідне насвітлення всієї діяльности ОУН, а спеціяльно – фінансової допомоги литовського уряду для ОУН та її Проводу. Підставою акту обвинувачення під політичним оглядом були документи „Архіву Сеника”, а під юридично-доказовим – зізнання Підгайного, Малюци, Мигаля й Качмарського, а частково теж зізнання Ярослава Макарушки та Ярослава Спольського, суджених знову пів року пізніше у Львівському процесі.
Вже першого дня процес перетворився в політичну демонстрацію: запитаний головою суду про свої особисті дані, Степан Бандера відмовився говорити польською мовою, кажучи, що він добре знає польську мову, але вважає, що йому належиться право говорити рідною мовою. Голова суду заборонив йому говорити і заявив, що за вийнятком східніх воєвідств у польських судах допущена тільки польська мова, а тому, якщо Бандера не хоче зізнавати польською мовою, то треба вважати, що він відмовляється від зізнань і суд обмежиться відчитанням йото зізнань, складених у слідстві.
Всі інші підсудні, крім єдиного Мигаля, пішли за прикладом Бандери й відмовилися зізнавати польською мовою. У висліді, замість сподіваних зізнань, прийшло тільки відчитування протоколів поліційних зізнань, при чому, до речі, про фактичні зізнання можна було говорити лише у випадку чотирьох підсудних: Мигаля, Підгайного, Малюци і Качмарського. Головні підсудні – Бандера, Лебедь, Гнатківська, Карпинець, Климишин, а також Рак, Зарицька і Чорній, до жадної співучасті в атентаті не призналися.
Таку саму поставу, як Бандера і його друзі, зайняли в справі оборони прав української мови також свідки, що їх за інші справи суджено або обвинувачувано. І так, коли в залю розправ уведено студентку Віру Свєнціцьку, дочку директора Національного музею у Львові, вона привітала підсудних окликом „Слава Україні!” і почала відповідати на запитання голови суду українською мовою. Голова не дозволив їй зізнавати українською мовою й перестеріг, що в протилежному випадкові вона буде покарана за спротив польському судові. У відповідь на те Свєнціцька заявила, що вона говоритиме тільки українською мовою. Голова суду зразу засудив її на кару 200 злотих, з заміною на 10 днів ув'язнення, а за оклик „Слава Україні!” на одну добу темниці і казав поліції відвести свідка. Виходячи, Свєнціцька попрощала підсудних знову окликом „Слава Україні!”
Так само відмовилися зізнавати польською мовою свідки: Ірина Хомяк, Чорна, Олена Чайківська, Роман Шухевич, Олександер Пашкевич, Дмитро Мирон, Осип Нидза, Осип Мащак. Усіх їх голова суду засуджував на кару заплати по 200 злотих, із заміною на 10 днів ув'язнення, а тих хто, подібно як Віра Свєнціцька, вітав підсудних окликом „Слава Україні!”, ще додатково 1 або 2 добами темниці і казав поліції виводити свідків із залі.
Декотрі з українських свідків зразу пробували зізнавати українською мовою, але після пригадки з боку голови суду погоджувалися говорити польською мовою, для того, щоб відкликати свої зізнання, складені під час поліційного слідства, якими вони обтяжили когось із підсудних. Так зробили: Ярослав Макарушка, референт розвідки, Ярослав Спольський, референт пропаґанди при Крайовій Екзекутиві ОУН та його заступник Андріян Горницький, які перебували в слідчому ув'язненні, чекаючи на процес у Львові. Погодившись говорити по-польськи, Горницький заявив:
„У слідстві я склав зізнання, що ними обтяжив деяких підсудних. Тепер заявляю, що ті зізнання вимушено на мені поліційними тортурами, а саме: під час переслухування мене тримали чотири дні на морозі. Тепер мені соромно, що я був такий слабий і що склав такі ганебні зізнання. Вважаю це за злочин”.
Голова суду перервав його, запитавши, що він знає про справу й чи він є членом ОУН. На це Горницький відповів:
„Так, до ОУН я належав, належу і належатиму до самої смерти, бо вважаю, що тільки Організація Українських Націоналістів ...”
Голова суду знову пробував перервати його, але Горницький продовжував:
„Українська нація тільки завдяки Організації Українських Націоналістів...”
Тоді голова суду наказав поліціянтові вивести свідка з залі, заявивши, що за свої слова Горницький відповідатиме окремо перед судом, а тепер буде покараний двома добами темниці. Випроваджуваний із залі, Горницький крикнув: „Хай живе українська національна революція!”, а підсудних попрощав окликом „Слава Україні!”
Ярослав Спольський, погодившись говорити по-польськи, відкликав свої зізнання, складені під час слідства, і вияснив, що їх вимушено від нього фізичним терором, бо під час переслухування поліція била його.
Так само відкликав свої зізнання, складені під час слідства, Ярослав Макарушка, вияснивши, що їх він склав був головно тому, що його введено в блуд підсуненим поліцією „ґрипсом” нібито від Бандери, в якому доручалося йому признатись до всього. При тому Макарушка відкликав свою заяву про осудження ОУН, що її він підписав при слідчих переслуханнях. На запитання оборонця, чи ОУН вела розвідку в Польщі на користь інших держав, як це закидається в акті обвинувачення, Макарушка заявив, що він, як колишній референт відділу розвідки в Крайовій Екзекутиві ОУН, рішуче заперечує це. ОУН вела розвідку виключно в засягу власних потреб.
Демонстративні виступи Степана Бандери під час процесу повторилися кілька разів. Коли він відповідав на привітання свідків „Слава Україні!” і пробував протестувати проти того, що голова суду відбирав їм голос і карав їх за зізнання українською мовою, він був покараний темницею. Голова суду наказав поліціянтові силою випровадити Бандеру з залі розправ, а врешті заборонив впроваджувати його тоді, коли зізнаватимуть українські свідки.
Зразу погодився зізнавати по-польськи єдиний з-поміж 12 підсудних Роман Мигаль. Він говорив 8 годин, докладно описуючи вбивство Бачинського і Бабія та про підготовлювані, але не виконані атентати на тюремного сторожа Кособудзького, як теж про інші, відомі йому справи ОУН. За причину свого заломання Мигаль подав таке: під час слідства він довідався про те, що член КЕ ОУН Підгайний, з яким Мигаль колись мав, як його підлеглий в Організації, різні непорозуміння, „сипле” і при тому боїться підписати свої зізнання. Другою причиною було те, що Організація підозрівала його, Мигаля, у зв'язку з невдачами в підготовлюванні атентату на Кособудзького і тому Малюца видав був наказ вбити Мигаля і кинути його тіло в став; та врешті його особистий погляд на те, що вбивства Бачинського й Бабія були помилкою з боку Організації.
[244] [14] Середовище „Еміґраційного Державного Центру УНР”, очоленого Андрієм Лівицьким, змальовувало воєводу Юзефського подібно, як Голуфка і Пєрацького, „великим приятелем українців”, бо Юзефський прийняв до польської державної адміністрації декого з східноукраїнських діячів, однодумців Лівицького. Згадуючи про це, „Розбудова Нації” (чч. 7-8, липень-серпень 1932, стор. 222) навела факти, які об'єктивно свідчать про ту „приязнь” Юзефського до українського народу: „Як цей „приятель” прислужився для українського народу, – читаємо в цитованому журналі, – свідчать такі числа за час його славної діяльности: замкнено повітову централю „Просвіти” у Володимирі Волинському і 60 філій; у пов. Ковель замкнено централю та 90 філій „Просвіти”; в пов. Рівне – централю і 70 філій; в пов. Дубно замкнено 80 читалень; в пов. Луцьк централю й усі її філії; а ось останньо в пов. Крем'янець замкнено централю і 106 читалень. Разом – 6 повітових централь і приблизно 500 філій, читалень і бібліотек, що обслуговували 10,000 членів і коло 40.000 нечленів. У читальнях було 40 тисяч книжок, з яких половину понищила поліція. До того треба врахувати ще й численні українські кооперативи, з яких лише в пов. Дубно замкнено 19, а коло 40 примушено різними шиканами припинити свою діяльність”.
[245] [15] Два великі процеси, варшавський і львівський, щільно пов'язані з періодом 1933-34 років, і тому, хоч вони відбулися в піврічній відстані, ми обговорюємо їх на цьому місці.
[246] [16] Вік підсудних поданий в Акті обвинувачення за станом другої половини 1935 року.