Степан Бандера у своїх зізнаннях відверто виступив як Крайовий провідник ОУН на західньоукраїнських землях, вияснюючи розглядані судом справи і при тому відмовляючись від подавання прізвищ чи псевд когонебудь із членів ОУН. Він признався, що Бачинського, Бабія та большевицького урядовця вбито, а Кособудзького й Юзефського було запляновано вбити з його, Бандери, наказів. При цьому він пояснив, що Івана Бабія вбито не за його політичні погляди, а за активну співпрацю з ворожою поліцією, за притримання в церкві й передання поліції українського студента, що розкидав летючки ОУН, та за намовлювання ґімназистів до співпраці з польською поліцією проти українських революціонерів. ОУН насамперед перестерегла Бабія й закликала його покинути ганебну роботу, але він тільки посміхався з пересторог і продовжував шкідницьку дію. Тоді над Бабієм відбувся організаційний суд, який дуже сумлінно розглянув його справи. Коли ж той суд видав присуд смерти на Бабія, то він, Бандера, як Крайовий Провідник ОУН, дав наказ цей присуд виконати. В справі Бачинського також проведено дуже докладне слідство, при чому за ним стежили кілька членів ОУН, які один про одного не знали. Коли ж стверджено, понад усякий сумнів, що Яків Бачинський є поліційним донощиком і стежить за українськими студентами-революціонерами, то суд засудив його, за національну зраду й за добровільну співпрацю з ворогом проти власного народу, на кару смерти. Цей присуд також виконано з наказу Крайового провідника ОУН Степана Бандери.
Старшину тюремної сторожі Кособудзького Степан Бандера звелів забити за те, що Кособудзький знущався над безборонними українськими політичними в'язнями, а волинського воєводу Юзефського за те, за що вбито міністра Пєрацького та пляновано вбити куратора Ґадомського, а саме за придушування й нищення національного життя українського населення Волині з допомогою поселювання там польських колоністів. Атентат у большевицькому консуляті Степан Бандера доручив виконати тому, щоб запротестувати перед цілим культурним світом проти варварського винищування большевицькою Москвою українського народу на його східніх землях та для заманіфестування морально-політичної єдности українців на землях, окупованих Польщею, у спільній боротьбі українського народу проти большевицького окупанта. Антін Крушельницький повинен був згинути за те, що він, як вислужник большевиків, намагався прихилити до большевиків західньоукраїнське громадянство і для того писав у своєму журналі „Нові Шляхи”, що українське життя в УССР вільно розвивається та буйно процвітає, а разом із тим оплюгавлював український національний рух, роблячи закид, що український націоналізм є інспірований чужинцями.
Під час своїх зізнань Бандера раз-у-раз намагався з'ясовувати основні ідеологічні й політичні позиції ОУН, але голова суду за кожним разом переривав його й не дозволяв йому говорити на заторкнені теми. Крім того, голова суду часто накладав додаткові кари на підсудних і свідків, присуджуючи їх на відбуття в темниці, щоб тим стероризувати їх. Так було покарано темницею Я. Cтецька та ще декого за те, що вони вживали окреслення „західньоукраїнські землі”, замість вимаганого польського „Малопольска” чи „Ґаліція”. Свідка Олександра Куця, якого приведено з в'язниці, де він відсиджував кару 9 років, голова суду покарав темницею за поздоровлення підсудних окликом „Слава Україні!”
У львівському процесі також виринула справа „Архіву Сеника”. Оборонці рішуче домагалися дати вияснення, яким способом ті документи попали до рук поліції, але суд і прокурор відмовилися відповісти на це запитання й заборонили адвокатам говорити на цю тему.
Промова прокурора
У своїй восьмигодинній промові прокурор Прахтель-Моравяньскі намагався не тільки довести вину підсудних, а й компромітувати ОУН та її боротьбу, хоч сам на вступі похвалив становище суду, який не дозволяв підсудним говорити про ОУН та про мотиви дій обвинувачених. Прокурор твердив, що ідеологи ОУН „затруювали своїми писаннями душі українського суспільства і зокрема української молоді”, що загал українського громадянства засуджує ОУН, а тому Організація не є репрезентантом українського народу; що Яків Бачинський, убитий бойовиками ОУН, не був поліційним донощиком, хоч, зрештою, це не є важливе, бо кожне вбивство є вбивством, та що „тут є Польща і суд мусить захищати інтереси Польщі”. Бабія, – казав прокурор, – вбито тому, що він повинен був виступити як свідок на процесі проти Лемика, щоб при тому осудити діяльність ОУН, а, може, теж тому, що ОУН „хотіла задемонструвати, що вона ще існує”. Атентат у большевицькому консуляті, на думку прокурора, ОУН виконала тому, щоб погіршити польсько-большевицькі стосунки. А в тім, що замахів на Кособудзького і Юзефського не виконано, є заслуга Б. Підгайного, який, мовляв, урешті зрозумів шкідливість бойової діяльности ОУН і хотів її припинити.
Вранці того дня, коли почалися промови прокурора, оборонців, а згодом виступи підсудних з їхнім „останнім словом”, представники польської адміністрації скликали всіх пресових звітодавців на спеціяльну конференцію, під час якої ще раз пригадали, щоб вони у своїх звідомленнях не подавали повного тексту майбутніх промов, а тільки в такій формі, як на неї погодиться цензура, бо в протилежному випадку їхні газети й вони самі „матимуть неприємності”.
Промови оборонців[251]
Не зважаючи на те, що голова суду й прокурор часто переривали оборонцям їхні промови та забороняли їм говорити про політичні справи, адвокати, що боронили підсудних, а зокрема д-р Старосольський, д-р Шухевич, д-р Горбовий, д-р Загайкевич, – виголосили глибокі змістом і міцні формою промови, з виразним політичним забарвленням, вказуючи на щирий патріотизм та безмежну відданість членів ОУН справі визволення українського народу й відновлення Української Держави.
На початку своєї промови д-р В. Горбовий з'ясував відносини, серед яких зродився новітній український націоналістичний рух – УВО й ОУН: відродження Української Держави в 1918 році.
„Молодь була свідком переломової доби в житті свого народу, коли ідея ставала дійсністю, – говорив оборонець. – Ці моменти глибоко запали в їхню душу і кров. Нема сили, що могла б усунути ці речі з їхньої душі”.
„Який політичний стан тепер, ви, панове судді, знаєте. До цього стану нарід мусить зайняти якесь становище. Старше громадянство обмежується заявами, молодь хапається радикальніших засобів, щоб здійснювати вимоги”.
Заторкуючи справу Бандери, д-р В. Горбовий ствердив:
„Під час політичних процесів УВО-ОУН не раз висувано закид, що Провід висилає рядових бойовиків, а сам ховається поза їхні плечі; а тут ось виступає сам Крайовий провідник ОУН, мужньо відхиляє свій шолом і свідомо спрямовує всі атаки противника на себе самого”.
А, відповідаючи на глумливу заввагу прокурора, що ОУН не може вважати себе представником українського громадянства, бо „українське громадянство засуджує діяльність ОУН”, д-р Горбовий звернув увагу, що відчитаний прокурором „Пастирський лист” із засудженням терору, виданий з приводу застрілення дир. Бабія, є найменш переконливим доказом, бож самозрозумілим є, що кожний християнський єпископ з рації свого становища зобов'язаний засуджувати кожне вбивство. Переконливішим у тому питанні мусить бути свідчення польських знавців українських справ, складeне під час Варшавського процесу. В тому свідченні згадані знавці визнавали, що ОУН є організацією масовою та що вона здобула собі симпатії загалу української людности.
Д-р Володимир Гриньовський – оборонець Малюци, д-р Яримович – оборонець Мигаля і д-р Павєнцький – оборонець Підгайного та Зарицької виголосили знамениті, під оглядом правничої ерудиції, промови, але обмежилися тільки суворо правними і психологічними моментами. Д-р Яримович звернув увагу на те, що поліція й тюремна сторожа в Чорткові так страшно побили Мигаля, що він став безплідним, а це спричинило й важкі потрясення в нервовій системі.
Д-р Евин на початку своєї промови зазначив, що він не заторкуватиме українсько-польських взаємин, але коли сам прокурор підкреслив, що це є політичний процес, то він хоче сказати кілька своїх завважень щодо політичних процесів.
Політичні „проступники”, – сказав д-р Евин, – це, звичайно, найкращі члени суспільства; це ідейні й характерні люди, які для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя. І нерідко трапляється, що засуджені за політичні „злочини” вже наступного дня займають міністерські посади. Всі ми повинні схиляти голови перед такими людьми. Тому в культурних людей політичні в'язні мають різні полегші в тюрмі – для пошанування їхньої людської гідности.
Оборонець навів для прикладу відомий полякам факт, що коли на початку цього сторіччя польська революціонерка Добродзіцка кинула бомбу на московського губернатора у Варшаві й утекла до Австрії, то суд у Кракові не тільки звільнив її, а й публіка прийняла її овацією та обсипала квітами. В цей момент промови оборонця зірвався прокурор і зденервовано заявив: „Високий суде! Це звичайна пропаґанда ідей і кличів ОУН! Я не можу дозволити, щоб тут таким способом говорили! Я не можу допустити до такої промови в суді! Це все оборона ОУН, а не підсудних!” Прокурора підтримав голова суду і тому оборонець заявив, що він примушений обмежувати свою промову на суто правничих арґументах.
Оборонець д-р К. Паньківський звернув увагу на помилковість становища прокурора та голови суду, що на суді не вільно говорити про суспільно-політичні справи, бож таке становище суперечить самому поняттю судів присяглих: адже, якщо б доводилося розглядати виключно правничі питання, то для того мусіли б суддями бути тільки фахові правники, а не пересічні громадяни, без правничої освіти, якими є у величезній більшості члени суду присяглих. Переходячи до справи підсудних, д-р Паньківський сказав:
„Це мусить бути щось велике, щось дуже велике, що спонукало цих молодих людей стати членами цієї організації. Це мусіло бути щось надмірно велике, що в нинішні часи матеріялізму підказувало їм служити якійсь вимріяній ідеї. Панове, ви мусите визнати, що це була любов до свого народу: вони щиро й цілковито, нічого для себе не застерігаючи й не заховуючи, принесли себе цілих у жертву тій ідеї, що її вони признали за святу і тими способами, які в їхньому переконанні були найкращими, єдиними, бажали цю велику ідею здійснити. І цей їхній вчинок зрозуміють усі, хто знає про те, що були, є і будуть люди, котрі люблять свій нарід, котрі страждають і терплять за цей нарід”.
Д-р Ст. Шухевич заторкнув у своїй промові справу документів „Архіву Сеника”, що ними польський суд намагався між іншим довести, що підсудний д-р Гнатевич займав в ОУН якийсь високий пост.
Оборонець звернув увагу на обставину, що відписи тих документів, якщо вони зроблені з ориґіналів, залишених у руках чеської влади, є чомусь не потверджені чеськими чинниками, як цього вимагає закон. Для доведення автентичности ориґіналів прокурор не хотів дати жадного доказу. Щождо діяльности підсудних, – твердив далі оборонець, – то вона випливала виключно з їхньої палкої любови до своєї батьківщини; а як немає в світі жадних приписів, ані норм, які обмежували б любов до матері, – казав д-р Шухевич, – так немає і не може бути приписів, які обмежували б любов до батьківщини. Цієї любови ніхто не здушив і не здушить. Опісля, вказуючи на нелогічності акту обвинувачення та спираючись на зізнання підсудних і свідків, д-р Шухевич довів безпідставність обвинувачення д-ра Гнатевича, Романа Шухевича та Феника.
Оборонець Рачуна, д-р С. Шевчук своєю промовою в тяжку судову атмосферу вніс веселий настрій: він зобразив свого клієнта Рачуна, як Богу духа винного сільського хлопчину, який захотів на хвилину стати таким війтом, як його батько, і тому, використовуючи його неприсутність, витягнув з батькової шухляди печатку й прибив її на особистій виказці, не мавши жадного поняття, що вона є підробленим документом для українського революціонера.
Д-р Загайкевич пригадав польському судові, що на протязі 150 років поляки також мусіли боротися проти ворожої окупації і всі ті їхні земляки, які в той час попадали в конфлікт з окупаційною владою і за любов до свого народу мусіли йти до тюрми, – всі вони вважалися та досі вважаються серед поляків найбільшими патріотами й національними героями.
„І тому насуваються дуже поважні рефлексії, коли торкається справа людей, які за найкращий свій обов'язок вважають служіння батьківщині й за те йдуть до тюрми. Судова заля не розв'яже того, що нуртує в цій країні. Не розв'яжеться цієї проблеми ні присудами, ні судовими екзекуціями. Розв'яже її лише історія, що прийде після їхніх вчинків”.
„Якщо спитаємо, – продовжував оборонець, – що спонукало підсудних до того, що вони завернулися з вигідної дороги животіння й пішли на шлях, на якому видніють сірі мури тюрем і примари смерти, коли ми спитаємо їх про те, то почуємо відповідь, яка неначе ясний промінь кидає гарне світло на підсудних. Ця відповідь не звучить інакше, як тільки: – любов до батьківщини. Це велика стихія національної ідеї, що огорнула мізок і серце. Вона взяла в свої обійми цих людей без жадних застережень і компромісів. Вона витиснула свій знак на їхніх характерах, на їхніх душах, вона керує їхніми думками. В нас уже теж минулися часи байронізму, часи плаксивих сантиментів і тихої любови...”
Коли прокурор намагався перервати промову д-ра Загайкевича, як це він робив супроти інших, оборонець звернув увагу голові суду, що згідно з судовою процедурою прокурор не має права втручатися до промови оборонця. Після наради з двома іншими суддями („вотантами”), голова суду визнав за оборонцем слушність і закликав прокурора до порядку. Свою двогодинну, справді дуже добру, промову д-р Загайкевич закінчив цитатами з творів колишнього польського революціонера, маршала Пілсудського, про вплив в'язниці на формування політичної думки.
Останню і найкращу та найсильнішу промову виголосив оборонець проф. д-р В. Старосольський.
У своїй промові він з'ясував політичне підґрунтя для виникнення й діяльности ОУН на західньоукраїнських землях і цитатами з польської літератури та творів світових соціологів і філософів, як теж численними прикладами з визвольної боротьби польського й інших народів вказав на високий моральний рівень тих, хто бореться за волю свого народу, отже, й українських націоналістів-революціонерів.[252] А, переходячи після того до самої справи оборонюваних ним підсудних, він сказав:
[251] [21] „Діло”, Львів, ч. 140, 25 червня 1936 і наступні числа. „Свобода”, ч. 163, 15 липня 1936 і наступні числа.
[252] [22] Цієї частини промови д-ра Старосольського тодішня польська цензура не дозволила публікувати в пресі, тому дослівний її текст не зберігся.