Тринадцятий місяць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

плящиною не мертвої води

й човнуються собі, бач, не без діла.

Богдан Смоляк, «Шинелі одягаючи»

(з циклу «Вернутися до солов’я»)

ГЛАВА ІV . МОСКВА. МЕРТВІ І ЖИВІ

4.1.

На кладовище поїхали на чорній лискучій «Волзі», обладнаній проблисковим маячком і сиреною на кузові. Машина вже чекала біля порогу штабу чергового по Красній площі з торця Історичного музею.

По дорозі підполковник Мусоргський змалював у деталях, як йому служилося у Михайла Суслова:

- Колеги, я багато у своєму житті бачив мудаків, сам мудак, але такого мудака, як Суслов ¹⁾, більше ніколи не зустрічав. І вам не бажаю. Поїхав він у Крим відпочивать, вперше, вирішив у морі покупатись, а так він їздив у Кисловодськ. Липень, спека в зеніті, а він ходить у костюмі, краватці, фетровому капелюсі, і нас примушує таким же чином одягатись. Приїхав покупатися у морі, а купається не в морі, а в закритому басейні, з прісною водою, двічі на день. І ми при ньому, охороняємо, поки він плюскається, ходимо туди-сюди, сюди-туди по периметру, температуру води періодично перевіряєм. Була там на дачі в Мухолатці, об’єкт «Зоря» називається, одна кастелянша, Зінаїда, фасониста дівуля, доповім я вам, коса товщиною в руку, щоки - кров з молоком, на груди тацю ставить можна з фужерами вина, не перекинеться. І що ж ви думаєте? - цей старий козел побачив її і утьопався капітально! Ну, річ зрозуміла, все буває, перший-ліпший шкарбун, побачивши таку дівулю, та ще й у Криму на фоні моря, гір, магнолій і кипарисів, під час відпочинку, коли гальма спущені, може сторопіти. Алеж і поводь себе як мужчина! А він як хлопчисько! - Підполковник Мусоргський від обурення аж руками сплеснув.

У переднє скло авта війнуло дощем.

- Увімкни двірники, - сказав підполковник Мусоргський водієві і продовжив: - Для жіночої обслуги санаторію був осібний пляж, відгороджений від сторонніх очей. Так він після купання в басейні сяде на дзиґлик біля паркану, ми за ним носили той дзиґлик, і дивиться через щілину, як та кастелянша Зіна купається. І ми теж змушені були з метою вивчення довколишньої оперативної обстановки та контролю над її розвитком пантрувать за купанням тієї красуні, спостерігаючи її приваби крізь шпарини в паркані. Вона, мабуть, утнула цю справу, я так думаю, бере на пляж п’ять купальників і після кожного купання переодягається прямо перед нами, оскільки кабінки для переодягання там згідно з вимогами безпеки відсутні, щоб їх не могли використати можливі терористи в нічний час для укриття чи схованки. Сонцепйкло, як в Сахарі, температура 60 градусів вище нуля за Цельсієм, 45 за Фаренгейтом, і ніякого затінку чи холодочку. Вона купається і кожного разу переодягається, купається і переодягається. Ми у вовняних костюмах, при краватках і фетрових капелюхах в шпарини відстежуємо обстановку і пттом обливаємось. А Суслов кайф ловить! Кошмар! Вітя Туков, син майора Тукова, того що Сталіна, а потім Янґеля охороняв, під кущем ховається, пост він там мав, йому легше було у маскувальному халаті і панамі, до того ж хоч в якомусь затінку. Під кінець у нас нерви почали здавати, одне на одного через сущі дрібниці стали гиркати. І розрядитися неможливо, тому що змушені день і ніч біля Суслова перебувати з його дзиґликом, а там, на об’єкті чи поруч на інших урядових дачах, крім Зіни, красунь вистачало: і серед обслуги, і серед відпочиваючих, які не проти. Та куди там! В Москві вже напругу зняли… Чого у Суслова такий бздик і звідки? - запитав, відвертаючись від основної теми, підполковник Мусоргський.

Ніхто з присутніх у машині не знав, звідки у Суслова був такий бздик.

Певно, Петро Модестович і не сподівався на відповідь.

- Мені потім ветерани розповіли, - через хвилину мовчанки сказав він. - Сей мудак Суслов у своєму районі Симбірської губернії під час громадянської війни секретарем комсом’ячейки був і захотів пошлюбитися з найкрасивішою дівкою села. Та йому відмовила і вийшла заміж за іншого. Суслов, коли наречений під час весілля поїхав, як водиться в селах, за молодою на конях, через вікно заліз у його хату, виліз на весільний стіл, спустив штани і хотів уже, вибачаюсь, колеги, срать. Тут його дружки молодих і прихопили зі спущеними штанями. Побить не побили - побоялись ЧК, а налякали достатньо і без штанів додому шугонули. Від того часу він на жінок через шпарини і любить споглядати.

Під’їхали до Новодівочого цвинтарю.

Дощ перестав, і небо було високим, хоч і залишалось хмарним.

Біля брами їх уже чекав Влад - у бобриковому пальті з коміром від бобра і бобрячій шапці.

У правій руці він тримав вінок з соснових лап і траурною стрічкою, в лівій - чорну цератову сумку. Вичовгані ріжки сумки виказували, що вона, запевне, нерідко була у вжитку.

Привіталися, познайомилися, і Влад мовчки повів делегацію до могили Аллілуєвої.

На цвинтар уже опускались вечірні померки, але Влад йшов чітко, не роздивляючись і не зупиняючись. Прошкували прямо, інколи доводилось ступати пригинцем, щоб якась галузка не хльоснула по тварі, потім повернули направо.

Влад кинув через плече, не озираючись на супровід:

- Йдемо до упора.

«Упором» виявилась заросла мохом стіна, метрів кілька від якої в землі лежала друга дружина Йосифа Віссаріоновича, під надгробком з написом: «Аллілуєвій від Сталіна».

Підійшли до могили, підполковник Мусоргський жестом показав Владу, щоб він віддав вінок майору Бузині.

Олексій Григорович і старший лейтенант Нікітченко з іншого боку мовчки поклали вінок під нагробок, коло чорної троянди на білому мармурі.

Олексій Григорович розправив траурну стрічку, на якій було написано: «Аллілуєвій від старих більшовиків».

- Ну що ж, - обвів поглядом присутніх підполковник Мусоргський, - пом’янемо добрим словом чисту душу. Тяжко їй жилось з Йосифом Віссаріоновичем, не витримала випробувань… Сталін навіть на похорон не прийшов, на відміну від Леніна, коли той ховав свою позашлюбну дружину Інессу Арманд, потім уже часто сюди приїздив. До війни. Після війни ні разу. Я не помиляюсь, Владе?

Мовчазний Влад хитнув головою, біля могили на столику обіч розіклав скатертину і виставив дві пляшки «Столичної» з медалями, порізаний хліб, ковбасу і банку маринованих огірків.

Випили, пом’янули за упокій чистої душі Надії Аллілуєвої, другої жінки Йосифа Віссаріоновича.

- А он, - надкушеним огірком показав убік підполковник Мусоргський, - під муром лежить брат Володимира Ілліча, Митя, Дмитро Ілліч. І його пом’янемо, добрий був чоловік, лікар, не те, що деякі бандити… Бути добру, не станемо переходити на історичні особистості… І йому тут, по справедливості, набагато краще і зручніше, ніж Леніну. В землі відпочиває… Я так думаю…

Випили, пом’янули і брата Володимира Ілліча.