Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я? А причому тут я? Та якби я навіть і знав, що треба було зробити, то що б я міг, власне, один робити?

— Принаймні не їхати в Африку на заробітки, кинувши свою батьківщину!

Лесь мовчав — він просто не знав, що сказати на це, тому що Мар’яна була права, сто разів права. Він це прекрасно розумів, як і зрозумів нарешті, що, крім чудової фігури та миловидного личка, йому подобалося в Мар’яні. І Лесь сказав:

— В чомусь ти права, моє сонце, але скажи — якби я не поїхав до Африки, хіба ми колись би зустрілися?

На це Мар'яна грайливо вдарила його кулаком в плече, мов ставлячи крапку у їхній розмові. Лесь глянув їй у вічі — металевий блиск щезнув, наче його ніколи й не було. Замість нього була безтурботна веселість, і ще багато чого такого, що буває тільки в очах молоденької дівчини.

Сонце тим часом вже майже зовсім сховалося за горизонт…

Одного ранку в містечку зчинився ґвалт — всюди шниряли, когось шукаючи, охоронці. Від пійманого історика Лесь дізнався, що ця не при своєму розумі людина з минулого — кубанець, обвівши охорону навколо пальця, кудись щезла. Лесь в душі дуже симпатизував кубанцю, він був наче свіжий струмінь, порівнюючи зі всіма іншими оточуючими Леся людьми, і тому зрадів, почувши цю новину. Він все ніяк не міг змиритися з тим, чому таку людину тримають наче в тюрмі, в одному з містечкових будиночків, не дозволяючи навіть провідувати. Під вечір того дня Лесь, за вже заведеною традицією, вирушив на океанське узбережжя на побачення з Мар’яною. І саме на узбережжі він зустрів кубанця. Той сидів на піску і кидав у воду камінці. Поряд з ним лежав мішок. Лесь згадав — тікаючи, кубанець прихопив з собою якісь продукти.

— Далеко зібралися, пане козаче? — спитав його з-за спини Лесь.

Кубанець не підскочив з несподіванки, а просто кивнув головою, наче так і мало бути, наче саме на нього він чекав на цьому пустельному узбережжі.

— Я радий, що останнього, кого я побачу перед своєю мандрівкою, буде чоловік з чистими руками, — мовив він, усміхаючись так само, як і сорок років тому.

— А куди ти йдеш? — спитав Лесь.

— На батьківщину — куди ще може повертатися людина?

— Маєш на увазі Кубань?

— Ні, Україну. Я не був в ній з того часу, як зруйнували Січ.

— Давно ж це було.

— Як би давно не було, а ніколи не пізно повернутися.

— Занадто далеко — пустелі, дикі звірі…

— Якось дійду, — вперто мовив козак.

Лесь присів поряд з кубанцем.

— Як ти думаєш, Іване, яка вона зараз?

— А така, як завжди — тернисте будяччя коло битих шляхів, курява, може, спека, може, холод…

— Така, як завжди… — і собі погодився Лесь.

— Ну, давай перед дорогою, — мовив кубанець, виймаючи вже знайому Лесеві пляшку і чарки.

— Давай.

Коли випили, кубанець звернувся до Леся:

— Хочу тебе, земляче, попросити. Маєш ти чисті руки, будь-що збережи і надалі їх такими, не дай на них нічого проставити!

— Ти маєш на увазі татуювання?

— Я маю на увазі чистоту твоїх рук.

— Добре, трохи дивне бажання, але я постараюся виконати його.

— Постарайся, Лесю.