Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Помахай їм рукою — вони тебе не побачать, — підказав кубанець.

Лесь так і зробив, і вони справді його не побачили.

— Принаймні для цих ворогів ти вже недосяжний, — констатував козак.

— Я що, вже… на тому світі? — ледь чутно запитав Лесь.

— На тому, на цьому — сам не знаю. За півгодини вони (це «вони» він вимовив з крайнім почуттям презирства) тобі все пояснять. А поки давай вип’ємо, і я постараюся тобі розказати одну справді важливу річ.

І вони випили рідини з пляшки, що виявилася напрочуд смачною запіканкою. Потім кубанець вже випив сам. І тільки по тому почав говорити — з натугою, наче кожне сказане слово завдавало йому нестерпних мук.

— Після того, як зруйнували Січ, ми подалися на нові землі. Розсудили так — на старій Січі били бусурман, будемо їх бити і на новій. Все б добре, та тільки мав я на зимівнику жінку з малою дитиною. От моя жінка руками й ногами — не поїду, та й годі. Казала, нехай син наш виросте на Вкраїні — у краї з тихими водами та ясними зорями. Це ж батьківщина наша — говорила. Ясне діло — жінка! Я її переконую, як нам на новому місці добре буде, тільки відвоюємо у бусурман землю та й заживемо ще краще, ніж тут. А вона все своє — на чужому добра нам не бачити, кісткою воно нам у горлі стане. Вперлася — й нікуди. Та я таки наполіг на своєму. Не переконав, так заставив — поїхали таки. Та не в добру годину вибралися ми в дорогу — тяжко захворів і помер під час подорожі мій синок. А на новому місці — всього за пару місяців — і жінка за ним услід пішла. Залишився я один. Та, слава Богу, мало часу залишалося для смутку — життя на новому місці було дуже неспокійним. Саме місце дійсно було непогане, якби не ті кляті бусурмани — не хотіли нікого визнавати і землю свою нікому не хотіли віддавати. От за цю землю ми з ними і зчепилися. Та ще й як зчепилися! Багато крові пролилось, та тіснили ми їх таки, бо сказано — діло наше правим було. І от залишався в тих бусурман всього один аул — останній їхній прихисток. Вибралися ми у похід і до нього. Коли підходили до аулу, зав’язався жорстокий бій, та все рівно — знай наших — перемагали ми їх. Хоча скільки ж ми там голів своїх поклали — хто полічить! Та мені тоді здавалось, що ці жертви не марні, що за праве діло ми голови клали — аби замість їхніх клятих плоскодахих аулів звелися наші села з білявими хатками та вишневими садками. Аби постала тут нова країна з тихими водами та ясними зорями.

Зупинились ми лише тоді, коли вже нікого й рубати було. Навколо все палало і нічого не було чути, крім гуркотняви всепоглинаючого полум’я. Аж раптом до нас долинув плач дитини. Кинулись шукати і в одній з палаючих хиж знайшли дитину, майже немовля. Ми вже не могли вбивати, час смерті закінчився. І це відчували всі. Може тому кум мій мені і сказав: «Візьми його собі, моя жінка тобі його вигодувати допоможе, буде тобі на старість заміна». Подивився я на нього і чимось він мені мого синка покійного нагадав. І взяв я його таки до себе. Ріс він слухняним та здоровим. Кума його нагодує, в гойдалку покладе, тут я йому щось про нашу козацьку славу почну розповідати, пісню нашу мелодійну заспіваю. А він малий був, говорити ще не вмів, все по-дитячому лопотів. Ну, я думаю, хай собі поки лопоче, все рівно ж колись говорити навчиться. Аж ось мій кум мені одного разу і каже: «А ти знаєш, здається мені, що твій синок по-бусурменському лопоче». Не повірив я йому, та все ж почав і собі до його лопотіння прислухатися. І точно, став і я у його мові вчувати то покрики дикі воїв бусурменських, то плач їхніх жінок затятих. Але ж звідки хлопчик міг навчитися бусурменської мови: з аулу його забрали геть малого — де йому було щось пам’ятати? Що ж до племені його, то ми його, як бур’ян, все під корінь витнули — нікого не залишилося. Отже, і мови тої вже не було, як і всього його народу. А він по-бусурменськи лопотів! Серце просто кров’ю обливалося: дуже на мого сина був схожий, прив’язався я до нього, а виростав він бусурманом. Чортівня якась та й годі! Одного разу прокинувся я вночі і бачу: над ліжком мого сина схилилася якась постать у білому та щось йому по-бусурменськи наспівує. Я за шаблю та до неї, а вона просто у вікно вилетіла — привид та й годі.

— Може це була душа матері-бусурманки вашого приймака, — висловив свій здогад зачарований цією розповіддю Лесь.

— Слухай далі. Вже наступної ночі я звичайно не спав, все вичікував, коли ж та мара знову з’явиться, та побачив її знову лише на третю ніч. Прилинула вона через відчинене вікно, так само схилилася над моїм Іванком та давай йому знову щось по-бусурменськи наспівувати. Я мав змогу її більш краще роздивитися, і щось у ній мені видалося знайомим. На цей раз я зробив розумніше — нечутно зайшов зі сторони вікна, аби не дати їй змоги втекти, і лише тоді голосно сказав: «Облиш, бусурманко (бо я теж думав, що це привид знищеної нами бусурманки), цього хлопчика, бо він мій син!» Вона повернулася до мене, і я побачив обличчя тої, котра научала хлопчика бусурменської мови. І скрикнув я, тому що переді мною була… моя померла дружина! Стояв і нічого не розумів, і не знав, що сказати. Зате вона сказала. Послухай що. «Іване, Іване, — проказала вона мені журно, — що накоїв ти! Прийшов на чужу землю, де ніколи й корінця не мав, винищив під корінь чужий рід, а хто за все це відповідати буде — ти не думав? Чому ти не зупинився, коли ще в дорозі син помер, коли я вже на цій землі пішла? Невже тобі то не прикмети були? Невже ти не здогадувався? Ні, мабуть, таки не здогадувався… Хотіла я тебе затулити від Божого гніву, загладити якось твою провину, і тому, коли ти взяв на виховання єдиного вцілілого з цього народу хлопчика, почала по ночах приходити до нього і вчити його рідної мови, аби потім на Страшному суді, коли станеш ти перед Божі очі, не було на тобі вини, що ти винищив цілий народ. Та не вийшло. Будеш ти тепер, як Вічний Жид, блукати по всіх усюдах, поки останній земляк твій не повернеться на ясні зорі, на тихі води. Така воля Божа! Прощай, мій Вічний Іване, прощай, мій любий»… Так сказала моя жінка, і з того часу я блукаю по всіх усюдах, виводячи земляків своїх з країв дальніх на рідні тихі води, на ясні зорі, і буде це доти, доки останнього не виведу.

Кубанець трохи помовчав, потім, наче щось згадав, підхопився і кинув Лесеві:

— Вставай! Нам вже час вирушати.

— Куди?

— Побачиш.

І вони пішли. Вилізли з окопу і попрямували прямо через мінне поле, але міни чомусь не вибухали під їхніми ногами. Може, це невидима жінка кубанця обгортала їх своїми руками і не давала смерті вирватися на волю, берегла від неї свого Вічного Івана та Леся.

Лесь з кубанцем ішли стежкою, а навкруги робилося щось неймовірне: вирувало розбурхане море, шуміли джунглі, орди Чінгісхана йшли по рисових полях Китаю, винаходилось перше колесо. Кам’яний вік і бронзовий, сонне десяте і жахливе двадцяте сторіччя — все було тут. Лесь скоріше відчув, чим зрозумів — вони йшли крізь час і бачили переломлені, наче у фантастичній призмі, відблиски різних епох. І Лесь, не стишуючи ходи, все дивився і дивився навколо: на відблиски мечів і мирну працю землеробів та будівничих пірамід, виверження вулканів та розлив Гангу, танок журавлів весняної пори та повільну смерть від індіанської стріли коня конкістадора. Та поступово він почав уважніше вдивлятися: чи не помітить десь своїх земляків, їхнього сліду у часі. І не помічав. Хіба раз (здається, в Стамбулі на ринку) промайнула чубата голова, потім хтось кричав по-українськи з підбитого танка, що палав на фоні палаючого міста — і все.

Тоді він почав сконцентровувати свою увагу не на всій велетенській панорамі історії, а на тій її частині, де мала бути Україна. І нарешті побачив — вічні воли, плуг, згорблена постать людини коло нього, а над нею — весь час, мовби задавшись ціллю ніколи не полишати її сам на сам з Богом їй даними грунтами, покосами, річками, фігура наглядача, завойовника. Загадкові кіммерійці, світлочубі нормани і вузькоокі номади — і так без ліку, без кінця… І жодного разу Лесь не помічав, аби зігнута над плугом постать була одна. І тоді Лесеві стало сумно, і він уже не знаходив нічого цікавого в історії — лише згарища і бойовища, і вирубані ліси, і око помираючого повільною смертю від стріли, помираючого абсолютно ні за що — пасовища в Іспанії такі ж прекрасні, як і в Аргентині — коня конкістадора. Лесь тепер дивився тільки вперед, туди, де мало бути майбутнє, туди, куди мала їх вивести ця стежка крізь час. Там мало бути все не так, там мало бути все краще!

А стежка все вела й вела, і здавалось їй не буде кінця. Аж ось він ступив ще один крок, і навколо раптом все перемінилося — він лежав на обплутаному (і сам був обплутаний) дротами ліжку, йому у вічі світила лампа, над ним схилилися якісь люди у білих халатах.

Аби краще розгледіти той світ, в який він потрапив, Лесь, обтрушуючи з себе наліплені до його тіла дроти, підвівся на ліжку. Кімната, в якій він зараз знаходився, майже нічим не відрізнялася від сучасних йому приміщень «казьонних» установ: казенні стіни пофарбовані в казенну фарбу, напрочуд мало людського, особистого. Звичайно, більшість простору займало різне дослідницьке залізяччя. Була також ширма, з-за якої долинав чийсь спів. Якось одразу і майже підсвідомо Лесь зрозумів, що у цьому світі отак запросто — тому що захотілося — може співати лише його недавній співрозмовник-кубанець. Судячи з облич людей, що стояли коло нього, у переважній більшості це були науковці, може лікарі або ще якісь люди розумової праці. Хоча був поміж ними один посивілий крем’язень, який явно не тягнув на «яйцеголового». Ну що ж, служба безпеки завжди буде потрібна. Підтвердженням цьому були і два охоронці, що стояли по стійці «струнко» біля виходу. І ще одна людина була в цьому приміщенні. Саме вона найбільше прикувала увагу Леся. З-за спини чоловіків виглядала середнього зросту, миловидна молоденька дівчина з апетитними формами. Саме її вигляд найбільше заспокоїв і звеселив Леся — у цьому світі були жінки, і до того ж — як на Лесевий смак — досить таки непогані. Саме їй він адресував свій усміх і свої перші слова у цьому світі.

— Добрий день! — привітався він.

Вони також всі майже в один голос привіталися з ним:

— Прімвєт, чумвак!

Наперед вийшов один — типовий книжковий хробак, і почав якось книжно, наче користувався чужою мовою, говорити літературною українською:

— Ми вітаємо вас — прибульця з минулого, вітаємо у нашому великому і прікр… пардон — прекрасному світі.

При цих словах він потиснув Лесеві руку. Потім йому потиснули руку й інші, в тому числі й молоденька дівчина, що при цьому ще й приємно йому усміхнулася. Лесь помітив — всі вони на тильній стороні своїх долонь мали дивне татуювання, схоже на якусь емблему. Проте чоловік продовжував далі свою промову, і Лесь шанобливо кивав йому у відповідь головою. Перш за все зараз йому треба було бути чемним і приємним, оскільки він знаходився в абсолютно незнайомому середовищі. Хоча… цей книжковий хробак сказав про нього «прибулець з минулого». Цікаво, що він мав на увазі?

— …Ми понімаєм, — перейшов на більш, видно, звичний для нього суржик промовець, — насколько для вас, чіловєка, шо ще декілька хвилин тому жив у минулому сорокарічної давності…

— Боже! — вирвалось у Леся. — Невже я справді у майбутньому?!

— Конєшно, — в один голос підтвердили його здогад декілька чоловік.

— Тобто дорога крізь час, кубанець — все це реальність?

— Да, — закивав головою промовець. — І часова дорога, і неудачний результат прошлого експерименту — ви, здається, назвали його кубанцем — все це реально. Правда, кубанця ми взяли з вісімнадцятого століття… Так, на чому я остановився?..