Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, але не забувай тримати руки в кишенях, і якщо хтось буде питати — ти з наукового клану.

— Та що ви носитесь з тими кланами, як дурний з писаною торбою!

— Ти — з наукового клану, — спокійно повторила Мар’яна.

І вони рушили. Навколо села простилалася поросла бур’яном рівнина, і лише коли вони підійшли зовсім близько, то помітили, що на ній навіть пробували вирощувати якусь — з-за бур’яну не було видно — злакову культуру. Пробували… Незважаючи на те, що скоро мав бути обід, на полі не було жодної живої душі. Саме село здаля видавалось сірим, нужденним, але одного погляду, кинутого на нього, було достатньо, аби майже безпомилково визнати його українським. Щось було таке у цій вибоїстій грунтовці, що проходила поміж хоча й сірих, але в дійсності повинних бути білими, хат, у рідких садках, що тулилися до них, навіть у худих свинях, що брьохалися у традиційній ковбані на дорозі. Звичайно, це була нужда — скільки Лесь набачився таких, ну, може, трохи кращих сіл у забитій українській глибинці. Але було ще щось.

Вони вже йшли по вулицях, а людей все не було видно.

— Повимирали вони тут всі, чи що? — спантеличено мовив Лесь.

Нарешті десь з бокового провулка вони почули якесь сопіння, і, обернувшись, побачили малюка, що натужно тягнув в’язку хмизу.

— Гей, малий, а де всі? — крикнув йому Лесь. — І що тут у вас взагалі робиться?

— А єто в нас споймали чаклуна та й паліть будуть, — відповів діловий малий вже звичним Лесеві «язичієм».

— Добрий день, інквізиціє, — мовив до Мар’яни Лесь і знову звернувся до малого: — Проведи нас, хлопчику, подивитися.

Побачивши насторожений погляд малого, Лесь заспокоїв його:

— Ми з наукового клану, дуже цікавимося всякими такими явищами.

— То-то я смотрю, шо ви какось не по-нашому розмовляєте, — розуміюче мовив малий і махнув рукою: — Йдіть за мною, — сопучи, потягнув в’язку хмизу — мабуть, на вогнище чаклуну — по вулиці.

— Може не підемо, — раптом якось нерішуче мовила Мар’яна.

— Все рівно, ми повинні будемо з ними мати справу — треба запастися якимись харчами, дізнатись, де ми взагалі знаходимося, — відповів Лесь і почимчикував за малим.

За ним пішла і Мар'яна. Скоро вони вийшли на вщерть заповнений людьми майдан. У самому його центрі стояв збитий з дощок навколо стовпа поміст, на ньому — ну зовсім, як в фільмах про середньовіччя — прив’язаний до стовпа чоловік, що голосно щось виголошував. Коли Лесь з Мар’яною підійшли ближче, то побачили, що це зовсім молодий хлопець з якимось диким — чи то через затятість, а скоріше через переляк поглядом. Він весь час викрикував до натовпу:

— Та зрозумійте, не знаю, чому та картопля у мене така здорова повиростала! Мені все якось часу і подумати над цим не було — з ранку до ночі у землі копався! Зрозумійте ж — не винуватий я!

— Ні, ти поясни: чому у всіх картопля не вродила, а в тебе її он стільки? — допитувався в нього якийсь худий чоловік, з поглядом стовідсоткового Торквемади.

— Та не знаю!!! — кричав йому в обличчя прив’язаний.

— Так я тобі сам поясню — тому, що ти — чорнокнижник, фермер-чарівник. Це вони, кажуть, дитячою кров’ю поливають поле, аби краще родило. А ти — один з них!

До Лесевої свідомості почало доходити, за що, власне, хотіли спалити живцем цього чоловіка. Його повинні були знищити за те, що він отримав на декілька кілограмів картоплі більше, ніж його сусіди! Він був винний у тому, що на десяток разів більше не полінувався копнути, де треба і як треба, лопатою у своєму городі. І от за це його зараз мали спалити! І він знав це, і, звичайно ж, як кожна жива істота, не міг змиритися з фактом своєї скорої загибелі. Він обводив поглядом юрбу в надії зустріти в очах когось краплю співчуття, а отже і якоїсь надії. І не знаходив. Та раптом його погляд надовго затримався на Лесеві — єдиній невідомій йому тут людині, і їхні погляди зустрілися. Леся вразило, наскільки цей дикий від переляку погляд міг бути промовистим. «Братан, мене ж зараз спалять, спалять живцем — вирятуй мене! Я ж людина, я ж хочу жити, я не хочу так помирати! Вирятуй мене! Ти ж людина, братан!» — безгучно кричав до нього нещасний. І Лесь обернувся до Мар’яни:

— Сонце, я не можу бачити, як людину спалюють за картоплю. І я не зможу собі ніколи пробачити, якщо його зараз спалять. Ніколи! — з притиском закінчив Лесь.

— Що ж ти думаєш робити? — майже пошепки спитала Мар’яна.

— Постараюся до нього проштовхатися. Я дивлюся, тут у них з вогнепальною зброєю напруга, я помітив тільки одного дядька з заржавілим карабіном. Тому ти йди за мною і прикривай мене зі спини, особливо тоді, коли я його буду звільняти. Ну, як тобі мій план?

— Не дуже розумний, але піде, — погодилася Мар’яна, та Лесеві здалося, що вона чомусь була нещирою. Цікаво, чому? Боялася, чи може вважала, що їм не варто втручатися, чи ще щось? Проте вона погодилася, а отже треба діяти — часу було обмаль, бо люди вже докладали рештки хмизу. І вони, розштовхуючи людей, почали пробиватися до помосту.

Лесь вже майже підходив до помосту, коли його раптом хтось схопив за рукав. Він обернувся — високий дядько із заіржавілим карабіном намагався його затримати. Лесь різко шарпнув рукою і, звільнивши її — це було легко, оскільки дядько тримав його лише одною рукою, — заїхав йому ліктем в обличчя. Дядько випустив карабіна і схопився руками за обличчя — крізь пальці зацебеніла кров.

— Ой, людоньки, вбивають! — пролунав над юрбою його крик.

Всі почали обертатися в їхню сторону. Лесь буквально в два кроки здолав відстань до помосту, скочив на нього, збив отетерілого опонента спалюваного з помосту і крикнув позад себе:

— Мар’яно, два постріли в повітря!

Відповіддю йому був загрозливий, наростаючий з кожною секундою, шум юрби. Лесь обернувся — і не побачив Мар’яни. Лише роздратований погляд юрби. Він водив очима по юрбі, може Мар’яна десь відстала від нього, коли він пробирався до помосту, та не міг її знайти.