Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мар’яно, моя Мар’яно… — Лесь хотів поцілувати, обійняти Мар’яну, та раптовий поштовх не дав йому цього зробити — літак відірвався від землі, залишаючи на ній горланячу, стріляючу, розлючену до краю юрму. І полетів нічним небом, наче дивна африканська птаха, що сотні років ховалася десь в лісових нетрях подалі від людського ока, а тепер нарешті вирвалася у чорне небо до ясних зірок.

Над землею почав займатися світанок. Перші промені сонця освітили темні води Атлантики, жовті піски африканських пустель, а також невеличкий реактивний літак, що наче завис над цим безмежжям. Але не могли ці промені висвітити те, що відбувалося всередині цього літака. А там була пристрасть, така, яка може виникнути тільки від кохання, близькості смерті і могутнього вітру, що, налітаючи з безкраїх пустельних просторів, грався, наче пір’їнкою, літаком. Тоді Мар’яні та Лесеві видавалося, що літак — це лише примара, а вони самі балансують між життям та смертю, і єдине, що допоможе їм якийсь час протриматися між небом та землею, буде їхнє кохання, їхня пристрасть. І вони вчепилися один за одного так, як чіпляються тільки ті, під ногами яких розверзлася прірва. І вже не звертали ніякої уваги на пілота, на те, що взагалі відбувалося в кабіні цього давно застарілого літака. Спасіння було в них — і вони хотіли врятуватися, і вони рятувалися у свій спосіб. Так було годину, дві, три, потім вони в знемозі заснули, продовжуючи навіть уві сні обіймати одне одного. А шалений вітер вже знову з диких африканських просторів все кидав і кидав їхній літак.

Лесь прокинувся від того, що хтось тихо розмовляв. Розмовляти могли в цьому літаку тільки Мар’яни і пілот, тому Лесь спокійно заплющив очі — ще хвилинку полежить, а потім встане. Раптом у кабіні літака розляглося Мар’янине довге «Ні!!!», що наче пружиною підкинуло Леся, і досить вчасно, тому що вже прямо над ним стояв пілот з пістолетом у руці.

— Кинь пістолет, — зашипіла за його спиною Мар’яна.

Той повільно, наче в уповільненій зйомці, повернув до неї голову:

— Не можу, хіба ти не чула наказу?

— Я сказала — поклади пістолет.

— На жаль, не можу.

І дуло пістолета повільно почало підійматися, аж поки не порівнялося з Лесевим переніссям. Лесь, заплющивши очі, подумав: «Боже, прийми мене».

— Ні!!! — закричала Мар’яна, і щось ударило пілоту в спину, і він, високий, з якимось печальним поглядом завалився на Леся. Лесь відкинув його набік — на спині в нього розпливалася така ж величезна, як і в чорнявого охоронця, червона пляма. «Знову розривна», — подумалось Лесеві. Він скочив на ноги, хотів щось запитати у Мар’яни, яка все ще сиділа в пілотському кріслі і стискала пістолет, що це все означає, але літак раптом сильно качнуло, і його просто кинуло на неї. Якось звівшись, відпльовуючись від крові, що текла знову з розбитої брови, він прокричав до Мар’яни:

— Ти вмієш керувати літаком?

Вона лише заперечно захитала головою.

— От…!!! — вилаявся Лесь.

Літак знову кидонуло, він знову впав, але зміг якось доповзти до ілюмінатора. Слава Богу, вони летіли не так високо над землею, і не так швидко. Десь мали бути парашути. Витираючи кров з обличчя, рачкуючи, він таки знайшов два парашути. Ну що ж, настав час пригадати, як він колись зробив пару стрибків з парашутами, якщо, звичайно, їх конструкція за ці роки не змінилася. Спочатку він дав парашут Мар’яні, потім уже взяв собі.

— Смикнеш за кільце. Зрозуміла — за кільце!

— Зроблю, Лесю. Сам не забудь.

— Ну, давай на дорогу.

Вони поцілувалися, може востаннє, скоріше за все, що в останнє… Лесь розчинив двері літака, і кабіну заполонив дикий вітер:

— Ну, пішли!

Вони стрибнули, і повітряні потоки одразу рознесли їх, закрутили в небесному безмежжі…

Ще в літаку йому здавалося, що сонце вже давно запанувало на землі, але тут все виглядало інакше. На цій землі тільки починало світати. Ранкова зоря, вранішня прохолода та білий туман… Останній, здавалось, навічно опустився на землю, назавжди накрив її своїм білим саваном. І вже ніколи не зможе вибратися з нього заблукала людина, не побачить ясного неба, стежки під ногами. Довіку блукатиме в ньому і не знатиме, куди піти, де шукати те, що втратила.

Лесь вибрався на якийсь пагорб, довго дивився, кричав, але не почув, не побачив нічого. Що ж, він буде її шукати доти, доки не знайде. Доки не знайде! Він вирішив твердо і однозначно. І може саме тому десь там нагорі вирішили, що він вже пройшов належне випробування. Спускаючись з пагорба, готуючись до виснажливих пошуків, він раптом відчув, що ступає не по траві. Подивився собі під ноги і побачив, що стоїть на парашутній матерії. А за мить він уже знайшов непритомну, але живу Мар’яну. Спочатку поцілував її, а потім обережно став приводити до тями. Першими словами Ма’яни, яка ще не зовсім очуняла, були: «Лесю, ти живий?»

Місце, де вони приземлилися, явно не було Африкою. Скоріш, це був якийсь куточок колись густозаселеної, а тепер, судячи з усього, майже безлюдної Європи. Прекрасний куточок! Тепер Лесь бачив, наскільки було високої про себе думки людство — будувало різні палаци, замки, ще чортзна-що, і думало, що без нього в тому світі значно поменшає краси. Дарма так думало. Природа — це Лесь помітив ще в Африці, — перепочивши від людської діяльності, розквітала досі небаченими фарбами, красотами. І що з того, що тими красотами милувалися вже не люди, а ластівка в небі, мурашка на стеблі конюшини — для матінки-природи всі її створіння були рівними, всі мали право на свою частку краси.

Лесь все чомусь думав, що вони знаходяться десь на території колишньої Франції. Може, так воно і було. Через декілька годин їм вдалося натрапити на розбиту колію, що вела невідомо куди. Вони викинули на пальцях, і пішли, обійнявшись, в ту сторону, яка випала. Погода була приємною, місцина радувала око. І основне, що їм вдалося хоч на перший час розв’язати проблему з харчуванням. Лесь назбирав яблук-дичок, а Мар’яна з одного пострілу підбила куріпку, яку Лесь досить вміло одразу й приготував на вогнищі.

Вони сиділи коло вже згасаючого багаття, коли нарешті Лесь спитав Мар’яну про те, що його давно цікавило, а саме, де Мар’яна так прекрасно навчилася стріляти. У відповідь Мар’яна лише якось неохоче хитнула головою:

— Довго й нудно розказувати.

І Лесь з нею згодився, життя його вчило, що треба дорожити кожною хвилиною, тому що кожна хвилина може стати останньою. Тому Лесь цього дня більше нічого не питав у Мар’яни — для чого це, коли краще її просто поцілувати, власне, для цього й існує така чудова штука, як життя, і, мабуть, саме тому Бог створив Мар’янині губи такими пухкими, і вже, звісно, саме для цього співає у небі жайворонок…

Свою першу ніч у цьому краї вони провели серед чистого поля. І хоч поряд не було океану, золотавого піску, це була їхня найкраща ніч разом. А вже вранці наступного дня вони помітили вдалині село.

— Да, тут безумовно живуть люди з аграрного клану, — мовила Мар’яна, дивлячись здаля на село.

— Ну, то пішли! — кинув Лесь, якому нетерпілося побачити ще якихось, крім містечкових, теперішніх своїх сучасників.