Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Висока, гарно збудована, доволі стегнаста, з невеликими руками. Пишне кучеряве волосся зібране у хвіст, але воно, неслухняне, весь час вибивається й літає довкола, як срібний німб, геть сиве. Проте обличчя в неї — молоде, ясне, веснянкувате. Мабуть, вона шведка, ті не фарбують волосся».

Ми домовилися зустрітися внизу, в барі. Ввечері, після довгого душу й клацання телеканалів.

Замовили біле вино і, обмінявшись вступними люб’язностями та поставивши Три Головні Подорожні Запитання, перейшли до справи. Я спершу оповідала їй про свої паломництва, але небавом відчула, що вона слухає лише з увічливості. Тож я втратила всіляке натхнення — було очевидно, що моя співрозмовниця готує набагато цікавішу історію.

Вона збирає докази, отримала навіть на це ґрант Євросоюзу, але його все одно виявилося недостатньо, так що мусила позичити в батька, який тим часом помер. Відкинула пружинку сивого волосся з чола (я переконалася, що їй не більше, ніж сорок п’ять), і ми за бони авіакомпанії замовили салат, — у переліку була тільки «Ніцца».

Вона говорила, ледь мружачись, що додавало її словам легкої іронії, і кілька перших хвилин я не була певна, чи все це всерйоз. Отже, вона твердила, що на перший погляд світ здається таким розмаїтим. Куди б ти не подався, всюди бачиш різних людей, їхні екзотичні культури, міста, збудовані за різним плануванням і з різних матеріалів. Різними здаються дахи, вікна й подвір’я. Вона настромила на виделку шматочок фети й описувала ним кола в повітрі.

— Але хай тебе не вводить в оману те позірне розмаїття, той павичевий хвіст. Усюди є одне й те саме: тварини. Те, що робить людина з тваринами, — промовила вона.

Спокійно, ніби вкотре повторюючи завчену напам’ять лекцію, вона почала перелічувати: собаки на спеці шарпають надто короткі ланцюги, чекаючи води як спасіння; цуценята, яких тримають на півметровому ланцюзі, на другому місяці життя ще не вміють ходити; вівці котяться взимку на полях, серед снігів; єдине, на що спроможні фермери, це вивозити замерзлих ягнят вантажівками; в ресторанних акваріумах тримають омарів, аби палець клієнта прирік їх на смерть в окропі, а в інших закладах у дворах годують псів на заріз, адже страви з собачого м’яса повертають чоловікам потенцію; курей у клітках визначають за кількістю яєць, які вони знесуть, і вони несуть, у той час як хімічні стимулятори вкорочують їм життя; собак зводять для бійки; мавпам уколюють заразу; на шкірі кроликів тестують косметику; хутра роблять з ненароджених овець. Усе це вона оповідала відсторонено, вкладаючи до рота оливки.

Я запротестувала. Ні, це неможливо слухати.

Тоді вона вийняла з полотняної торбини, що висіла на спинці стільця, стосик аркушів, зшитих пластиковою пружинкою, і простягла мені. Я неохоче погортала — чорна ксероксна фарба, потемнілий папір, текст у дві шпальти, як в енциклопедії чи Біблії. Дрібний друк, примітки. «Рапорти про безчестя». Адреса персональної сторінки в Інтернеті. Від першої миті я знала, що не буду цього читати. Проте чемно поклала зшиток до наплічника.

— Оце я й роблю, — сказала вона.

За другою пляшкою вина розповіла мені, як заслабла на високогірну хворобу під час подорожі до Тибету і мало не померла. Її виходжувала якась місцева жінка, б’ючи у бубон і поячи травами.

Ми ще довго сиділи, наші язики розв’язалися того вечора, спраглі довгих речень і сюжетів, добре змащені вином.

Наступного ранку за сніданком Александра — так звалася та гнівна жінка — нахилилася до мене, поки я була зайнята круасанами, й мовила:

— Справжній Бог — то звіря. Він у тваринах, так близько, ще ми його не помічаємо. Щодня він терпить за нас, повсякчас жертвуючи собою, він годує нас своїм тілом, одягає у свої шкури, дозволяє тестувати на ньому ліки, щоб ми могли жити довше й краще. Так він дбає про нас, такою є його любов.

Я завмерла, дивлячись на її вуста, приголомшена не так цим одкровенням, як тоном, яким вона це промовила — цілком спокійним. І ножем, який байдуже розмащував шар масла по пінястих нутрощах рогалика.

— Доказ є в Ґенті.

Вона висмикнула з полотняної торби листівку і кинула мені на тарілочку.

Я взяла листівку до рук і спробувала добачити якийсь сенс у нагромадженні зображених деталей. Для цього знадобилася б лупа.

— Його неважко роздивитися, — сказала Александра. — Ось посеред міста стоїть катедра, а там, на вівтарі — велика гарна ікона. На ній видно поле, зелену рівнину, десь за містом, а на лузі — простий пагорок. Ось тут, — вказала вона кінчиком ножа, — тут стоїть Звіря в образі білого ягняти, на тому пагорку.

Так, я впізнала картину. Бачила її не раз на якихось репродукціях. «Поклоніння Агнцеві».

— Його правдива сутність розкрита, його сяйлива постать вабить зір і змушує схилити голову перед божистим маєстатом, — провадила далі вона, вказуючи ножем на ягня. — Бачимо, як звідусюди до нього пливе процесія, усі ті люди приходять, аби поклонитися йому, аби глянути на того найскромнішого, найупослідженішого Бога. Ось, глянь, тут володарі, імператори й королі, церкви, партії та парламенти, ремісничі цехи; йдуть матері з дітьми, старці й отроки.

— Навіщо ти це робиш? — спитала я.

Це ясно: щоб написати велику книгу, в якій буде занотовано кожен злочин, від самого початку світу. То буде сповідь людства. Вона вже зробила виписки з давньогрецької літератури.

Путівники 

Описування схоже на використання: і те, і те нищить. Блякнуть барви, стираються кути, аж поки те, що описане, починає меркнути, в’янути. Зокрема, це стосується місць. Велетенських руйнувань завдали путівники, то була справжня інвазія, епідемія. «Бедекери» назавжди сплюндрували велику частину планети; видані мільйонними накладами, багатьма мовами, вони знесилили місця, прицвяхували їх, назвали й затерли їхні обриси.

Я теж у своїй молодечій наївності бралася описувати місця. Згодом, коли поверталася до тих місць, коли силкувалася глибоко вдихнути і ще раз захлинутися їхньою інтенсивною присутністю, коли намагалася знову вловити вухом їхній шелест — переживала шок. Правда жорстока: описати й значить знищити.

Тому треба дуже пильнувати. Краще уникати назв, петляти й заплутувати сліди, обережно повідомляти адреси, щоби не спокушати нікого паломництвом. Бо що він там знайде? Мертве місце, пилюку, сухий недогризок.

У згадуваній уже «Книзі синдромів» ідеться про так званий «паризький синдром». Він уражає переважно японських туристів, які відвідують Париж. Його ознаки — шок та численні вегетативні зміни, як-от пришвидшене дихання, серцева аритмія, пітливість і збудження. Трапляються галюцинації. В таких випадках рекомендують уживати заспокійливе та повертатися додому. Ці розлади спричинені зрадою сподівань: Париж, до якого потрапляють туристи, геть не нагадує того міста, яке вони знають із путівників, фільмів і телебачення.

Нові Афіни 

Утім, жодна книга не старіє так швидко, як путівник. Гадаю, для індустрії путівників це справжнє благословення. У своїх подорожах я завжди була вірна двом із них, і досі вони для мене найкращі, хоч були створені дуже давно. Найкращі, бо зроджені з правдивої пристрасті та бажання описати світ.