Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Правильні місце й час 

Багато хто вірить, ніби на мапі світу існує досконала точка, в якій час і місце ідеально співіснують. Можливо, люди й вирушають із дому саме через віру в те, що будь-який рух, навіть хаотичний, збільшує шанси коли-небудь опинитися в такій точці. У потрібному місці в потрібний час. Скористатися нагодою, схопити мить за полу. І тоді шифр замка буде зламано, виграшну комбінацію цифр — угадано, істину — розкрито. Не проґавити, ковзаючи поверхнею випадку, випробовуючи збіги обставин і знаки долі. Не потрібно нічого особливого — досить з’явитися, виринути в цій єдиній конфігурації часу та місця. Там можна зустріти велике кохання, наздогнати щастя, виграти в лотерею чи розкрити таємницю, над якою всі даремно б’ються роками. Там можна знайти смерть. Інколи вранці з’являється відчуття, що ця мить уже близько. Що, можливо, вона настане сьогодні.

Інструкція 

Мені наснилося, що я розглядаю американський часопис зі світлинами водойм і басейнів. Я бачила все у найдрібніших деталях. Літери а, Ь, с старанно позначали кожен елемент на схемах і планах. Далі я з цікавістю почала читати статтю під назвою: «Як збудувати океан. Інструкція».

Попільна середа 

— Кажіть на мене «Ерик», — оголошував він завжди замість привітання, входячи до невеликого бару, що о цій порі року опалювався лише дровами в каміні, і всі привітно йому всміхалися, дехто навіть підкликав до себе товариським жестом, який значив лише «підсідай». Бо він насправді був добрим друзякою, його любили, попри всі його дивацтва. Але на початку, поки ще не випивав достатньо, сидів насуплений у кутку, подалі від камінного тепла. Він міг собі це дозволити — був кремезної будови, холодостійкий, опалював себе сам.

— Острів, — казав він на початку, зітхнувши. Буцімто до себе, але так, щоб його чули інші, задиристо, замовляючи перше велетенське пиво. — Яке безглуздя. Дупа світу.

Усі довкола, здається, його не розуміли, але по-змовницьки реготали.

— Гей, Ерику, коли вирушаєш на китів? — погукували вони, і їхні обличчя червоніли від вогню й алкоголю.

У відповідь Ерик бароково лаявся, — чиста поезія, так не вмів ніхто. Це була частина вечірнього ритуалу. Кожен день рухався вперед, наче пором по канатах, від одного берега до другого, минаючи по дорозі одні й ті самі червоні буйки, покликані руйнувати монополію води на безконечність і робити її зліченною, себто творити оманливе враження контролю.

Після чергового пива Ерик уже був готовий підсісти до інших, зазвичай він так і робив, але останнім часом що більше пив, то похмурішим ставав. Сидів, саркастично скривившись. Не правив своїх моряцьких оповідок (кожен, хто трохи довше був знайомий з Ериком, знав, що жодна з його оповідок не повторювалася, усі вони різнилися принаймні деталями). Але тепер він дедалі частіше мовчав і лише присікувався до інших. Злостивий Ерик.

Утім, траплялися вечори, коли його охоплювала пристрасть, у такі миті він ставав нестерпним, і Гендрик, власник цього невеличкого бару, мусив втручатися.

— Всі ви пропалені сіллю, — кричав Ерик, указуючи пальцем на кожного. — Всі до одного. О Господи! Плавати з такою дикунською командою — адже по них майже не знати, що вони людської породи! Наче їх десь виплодило акуляче море. О життя! Саме в таку годину, як оце, коли душа розбита, прикута до того знання, що живлять у ній дикі, непогамовні сили...

Гендрик лагідно відтягував його набік і по-дружньому плескав по плечі, молодші ж реготали з цієї чудної мови.

— Заспокойся, Ерику. Хочеш напитати біди? — втихомирювали його старші, які добре його знали, але Ерик ніяк не хотів угамуватися.

— Е-е, брате, стій. Я би вдарив сонце, якби воно мене зневажило.

В цій ситуації лишалося хіба що молитися, аби він не зачепив когось заїжджого, бо свої на Ерика вже не ображалися. Але чого вимагати від Ерика, якщо він уже дивиться на бар, ніби крізь молочну завісу; його відсутній погляд свідчить, що він рушив у мандри внутрішніми морями, вітрило на його фок-щоглі вже напнуте, і єдине, що тепер можна вчинити, це милосердно відвезти його додому.

— Послухай же, чоловіче легкодухий, — ще белькотів Ерик, тицяючи пальцем у груди приятеля, — бо я й до тебе звертаюся.

— Ходімо, Ерику. Ну, давай.

— Ви найнялись до нього, еге? Папери підписали, поставили свої імена? Ну, підписались — то й підписались, що має бути, те буде. Та, врешті, хто його знає — може, ще й не буде... — далі торочив він і вже з порога вертався до шинквасу, вимагаючи останньої чарки — «на коня», як він казав, хоча ніхто не розумів, що це значить.

Ерик докучав, аж поки хтось у слушний момент не смикав його за полу мундира й не садив на стільця, щоб той посидів спокійно, доки приїде таксі.

Втім, не завжди бувало так войовничо. Переважно Ерик виходив раніше, бо йому ще треба було пройти чотири кілометри — Ерик казав, що ненавидить ті походи додому. Шлях був одноманітний, трасою, по обидва боки якої темніли лише старі пасовиська, порослі бур’янами і гірською сосною. Часом, ясної ночі, було видно, як удалині бовваніє вітряк — уже віддавна нерухомий, він лише слугував декорацією, біля якої фотографувалися туристи.

Опалення вмикалося приблизно за годину перед його приходом — він так його налаштував, щоб заощадити електрику, — тож у пітьмі обох кімнат іще залягали шари холоду — вогкого, просяклого морською сіллю.

Їв він завжди одну й ту саму просту страву, і вона була єдиним, що йому ще не набридло. Картопля, порізана кружальцями, перекладена у чавунному казанку шматками грудинки й цибулею. Приправлена майораном і перцем, добре посолена. Ідеальна страва, пропорції поживних речовин бездоганні — жири, вуглеводи, крохмаль, білки, вітамін С. За вечерею Ерик вмикав телевізор, але той наганяв на нього щонайглибшу нудьгу, тому він урешті відкорковував пляшку горілки і, перш ніж лягти спати, випорожнював її до дна.

Що за жахливе місце цей острів! Вітряний, мокрий, застромлений у Північ, наче до темної шухляди. З якихось причин люди й далі тут мешкали, зовсім не збираючись переселятися до теплих і світлих міст. Сиділи у невеличких дерев’яних будиночках, що притулились уздовж шосе. Дорога, вкрита другим шаром асфальту, піднялася вгору, прирікаючи хатини на вічне ліліпутство.

Помандруйте якось цим шосе у бік невеличкого порту, що складається з кількох облуплених будинків, пластикової будки, де продаються квитки на пором, і благенького причалу для яхт, порожнього о цій порі року. Можливо, влітку сюди припливе кілька яхт із ексцентричними туристами, стомленими гамором південних морів, рив’єрами, лазуровими водами та гарячими пляжами. Або ж випадково потрапить сюди хтось такий, як ми — невгамовний, вічно спраглий нових пригод, із наплічником, набитим дешевими китайськими супами. І що він тут побачить? Край світу, де час, відштовхнувшись від порожньої набережної, розчаровано завертає назад, на континент, без жалю полишаючи це місце в його впертому триванні. Бо чим тут відрізняється 1946 рік від 1976-го, а той, своєю чергою, від 2000-го?

Ерик застряг тут багато років тому, переживши безліч пригод — приємних і не дуже. На самому початку, за незапам’ятних часів, він утік зі своєї країни, однієї з тих нецікавих, пласких і комуністичних, і — тоді ще молодий емігрант — найнявся працювати на китобійному судні. Мав тоді у своєму арсеналі кілька англійських слів, якими заповнював порожнини між «yes» і «no», — саме стільки, щоби вистачило на прості покрики, що ними обмінюються гартовані чоловіки на кораблі. «Бери», «тягни», «ріж». «Швидко» і «міцно». «Лови» і «в’яжи». «Курва» і «довбаний». На початок досить. Добре було б також прибрати собі інше ім’я, просте і загальновідоме — Ерик. Позбутися того скрипучого трупа, що його ніхто не вмів до ладу вимовити. І викинути в море теки з паперами, атестатами, дипломами, свідоцтвами про прослухані курси і зроблені щеплення — тут вони ні на що не здадуться, хіба що будуть соромити інших моряків, у чиїх біографіях стоїть лише кілька довгих рейсів і пригоди у портових корчмах.

Життя на кораблі скроплене не солоною водою і не солодким дощем північних морів, і навіть не сонячним світлом, а адреналіном. Нема часу на роздуми й бідкання над розбитим глечиком. Країна, з якої походив Ерик, була далекою і не надто морською, доступ до моря вона мала рідкісний і принагідний. Порти бентежили Ерика. Йому були миліші міста над спокійною рікою, скутою мостами. За своєю країною Ерик не тужив, йому незрівнянно більше подобалося тут, на півночі. Він гадав собі, що поплаває кілька років, заробить грошей, збудує дерев’яний дім, одружиться з якоюсь Еммою чи Інґрид із лляним волоссям, народить синів, яких виховуватиме, майструючи з ними поплавці та тельбушачи морську форель. Одного дня, коли всі його пригоди складуться щільним пакетом, він візьметься писати мемуари.

Він і сам не знає, як так сталося, що роки, перелітні й легкі, пробігли його життям навмання, не лишивши й сліду. Відбилися хіба що на його тілі, особливо на печінці. Та це було згодом. А на початку, відразу після першого рейсу, він потрапив до в’язниці на три з гаком роки, коли капітан уплутав цілу свою команду в контрабанду контейнера цигарок і великого ящика кокаїну. Але навіть у в’язниці в далекій країні Ерика не полишали море й кити. В тюремній бібліотеці він знайшов одну-єдину книжку англійською мовою, яку, певно, залишив котрийсь із в’язнів багато років тому. То було старе видання з початку століття, з крихкими пожовклими сторінками, з численними слідами щоденного життя.

Отже, Ерик понад три роки (що й так було не надто суворим вироком, коли зважити, що за законом, чинним сто морських миль далі, йому загрожувала б шибениця) задурно відточував мову, така собі англійська для знавців, літературно-китобійний і психологічно-мандрівний курс із одним підручником. Гарний метод, не розпорошує. Через п’ять місяців він уже міг цитувати з пам’яті пригоди Ізмаїла й говорити, як Ахав, що справляло йому особливу приємність, адже то було найприродніше для нього мовлення, воно пасувало йому, наче зручне вбрання, дарма, що чудне й старомодне. Яке щастя, коли така книжка в такому місці трапляється такій людині. Це явище, відоме психологам подорожі під назвою «синхронність». Доказ того, що світ має сенс. Що в цьому красивому хаосі геть усе пов’язують нитки значень, мережі чудної логіки, а коли хтось вірить у Бога, тоді примхливі папілярні лінії Його перста. Так собі гадав Ерик.