Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отож в екзотичній в’язниці, де було важко дихати через тропічну задуху, а туга й тривога розпікали розум, Ерик поринав у читання цієї книги, перетворювався на її закладку і почувався цілком щасливим. Без цього роману він не витримав би ув’язнення. Його співкамерники — контрабандисти, як і Ерик, — часто наслухали, як він читає, і небавом самі піддалися чарам китобійних пригод. Було б не дивно, коли б вони, вийшовши на волю, далі зглиблювали історію китобійного промислу, писали дисертації на тему гарпунів та оснащення вітрильників. А найталановитіші досягли б найвищого рівня втаємничення — вдалися б до клінічної психології й вивчали б усілякі персеверації. Траплялося, що всі троє братиків-співкамерників — моряк з Азорських островів, матрос-португалець та Ерик — говорили один до одного власним арґо. Кожен на свій лад описував дрібнотілих вузькооких охоронців.

— Сто чортів! То він чолов’яга хоч куди — наш старий! — вигукував, наприклад, моряк з Азорів, коли один із них передавав їм до камери пачку вологуватих сигарет.

— Еге, і я такої гадки. Давай-но ми його благословимо.

Їм було добре так, бо кожен свіжопідселений на початку мало що розумів, отже, ставав їхнім чужим, що створювало ілюзію суспільного життя.

Кожен мав свої улюблені уривки, які вечорами ритуально зачитував, а інші закінчували речення хором.

Але головною темою їхніх розмов, які точилися щораз досконалішою мовою, були море, подорож, далекий берег і вода, якій довіряєш себе. Вода, як вони з’ясували під час кількаденної дискусії, гідної досократівських філософів, — то найважливіша стихія на земній кулі. Вони вже планували маршрути, якими попливуть додому, готувалися до краєвидів, що їх бачитимуть дорогою, складали подумки тексти телеграм до рідних. З чого вони будуть жити? Сперечалися й висували розмаїті ідеї, але насправді весь час крутилися довкола однієї теми, зачаровані, заражені, інфіковані (хоча ще й не свідомі цього) самим фактом існування чогось такого, як білі кити. Відомо, що деякі країни все ще виловлюють китів, і хоча ця справа вже далеко не така романтична, як її описував Ізмаїл, важко уявити собі щось краще. Кажуть, японцям потрібні люди. Куди там трісці чи оселедцям до китів... Як ремеслу до мистецтва.

Тридцять вісім місяців — досить часу, щоб узгодити всі подробиці майбутнього життя, обговорити їх детально, пункт за пунктом. Серйозних суперечок не бувало.

— Годі! — гримів Ерик. — Ти не забувай, що я сказав тобі про твої торговельні судна, і не дратуй мене, чуєш? Не хочу я слухати про них. Та давай уже порозуміємось. Я тобі показав одним краєчком, що воно таке китобійний промисел. Ти ще й тепер хочеш найматись до нас?

— Та що ти бачив у цьому світі? — кричав у відповідь Португальський Моряк.

— Я переплив уздовж і впоперек Північне море, мені й Балтійське не чуже. Атлантичні течії знаю, як власні жили...

— Надто ти самовпевнений, братику.

Щось же треба говорити.

Десять років — рівно стільки тривала Ерикова дорога додому, і він, без сумніву, пройшов її краще, ніж його побратими. Повертався кружними шляхами, периферійними морями, найвужчими протоками й найгостиннішими бухтами. Він уже облизував у гирлах рік відкриті морські води, вже вербувався на корабель додому, коли раптом виринала якась нова оказія, здебільшого в якомусь цілком протилежному напрямку, і, мить поміркувавши, він переважно схилявся до старого як світ аргументу, що Земля кругла, тож яка різниця, в якому керунку рухатися? Це, зрештою, зрозуміло: для того, хто походить з нізвідки, кожен рух є поверненням, адже ніщо не вабить до себе так, як пустка.

Усі ці роки він працював під панамським, австралійським та індонезійським прапорами. На чилійському вантажному судні перевозив японські авта до Штатів. На південноафриканському танкері пережив кораблетрощу біля берегів Ліберії. Перевозив робітників із Яви до Сінгапуру. Захворів на жовтяницю і лежав у каїрському шпиталі. Коли в Марселі йому зламали руку в п’яній бійці, він на кілька місяців кинув пити, щоби в Малазі напитися до нестями і зламати другу.

Ми не переповідатимемо подробиць. Нас не цікавлять Ерикові придибенції на морських шляхах. Ми воліємо супроводжувати його, коли він сходить на берег цього згодом ненависного йому острова й отримує роботу на маленькому примітивному поромі, що курсує між острівцями. Узявшись до цієї принизливої, на його думку, справи, він схуд і якось погас. Густа засмага з його обличчя зникла назавжди, лишивши по собі темні плямки. Скроні посивіли, зморшки зробили його погляд проникливішим і гострішим. Після цієї ініціації, що боляче вдарила по Ериковому самолюбству, його перевели на відповідальнішу ділянку — тепер його пором сполучав острів з материком, він не був припнутий жодним канатом, а широка палуба вміщала шістнадцять легкових авт. Робота всякчас забезпечувала йому копійку, медичне страхування й спокійне життя на цьому північному острові.

Він прокидався щоранку, мився в холодній воді й розчісував пальцями сиву бороду. Потім надягав темно-зелений мундир спілки «Об’єднані Пороми Півночі» й пішки чимчикував до порту, де причалив звечора. Через мить хтось із наземної обслуги, Роберт чи Адам, відчиняв ворота, і перші авта починали шикуватися в чергу, щоби по залізній рампі в’їхати на Ериків пором. Місця вистачало всім, траплялося, що пором був порожній, чистий, легкий, замислений. Ерик сідав до своєї кабіни, схожої на засклене лелече гніздо, що висіло високо над палубою. Звідти здавалося, ніби протилежний берег зовсім близько. Чи не краще було збудувати міст, замість того щоб змушувати людей вештатися цим поромом туди-сюди, нескінченно, аж до памороків?

Йдеться про стани духу. Щодня він міг вибирати між двома. Перший — важкий і прикрий, коли Ерикові здавалося, ніби він гірший за інших, ніби йому бракує чогось, що мають усі решта, ніби він якийсь збоченець, котрий навіть не знає, що з ним, чорт забирай, не так. У такі хвилини він почувався ізольованим, самотнім, наче дитина, яку за кару замкнули вдома,] вона через вікно спостерігає за іграми щасливих ровесників. Йому здавалося, ніби доля вділила йому найнікчемнішу роль у хаотичному паломництві людства морями й континентами, а тепер, коли він осів на цьому острові, ця роль виявилася до того ж роллю статиста.

Проте другий стан кріпив у ньому певність, що саме він — найкращий, єдиний, винятковий. Що лише він відчуває й розуміє істину, що йому дане виняткове буття. Це чудове самопочуття могло тривати годинами, а часом і днями, тоді він, сказати б, був певним чином щасливим. Але це минало, наче алкогольне сп’яніння. Разом із похміллям з’являлася страхітлива думка, що обидва ці стани — шахрайство, до якого він безперестанку мусить удаватися, аби не втратити самоповаги, і що найгірше — колись правда випливе на поверхню, і тоді виявиться, що він ніхто.

Ерик сидів у заскленій кабіні й дивився, як триває завантаження на перший ранковий пором. Бачив старих знайомих з містечка. Ось родина Р. у сірому «опелі», батько працює в порту, мати — в бібліотеці, діти — хлопчик і дівчинка — ходять до школи. Ось четверо підлітків, учнів ліцею, на тому березі їх чекає автобус. А ось Еліза, вихователька дитсадка, з маленькою донечкою, яку, звісно, бере з собою на роботу. Батько малої раптово зник два роки тому, і досі від нього немає жодної звістки. Ерик підозрює, що він десь полює на китів. Ось старий С., у нього якісь проблеми з нирками, мусить двічі на тиждень їздити до лікарні на діаліз. Вони з дружиною намагалися продати свій дерев’яний будиночок-ліліпут і переїхати кудись ближче до лікарні, але якось не вдалося. Вантажівка крамниці «Органічне харчування» їде на материк по крам. Якийсь незнайомий чорний автомобіль, певно, гості Режисера. Жовтий пікап братів Альфреда й Альбрехта, які з упертістю старих парубків розводять овець. Двоє задубілих велосипедистів. Фургончик автомайстерні — мабуть, їде по запчастини. Едвін помахав рукою Ерикові. Таких можна впізнати на будь-якому острові світу — за картатими сорочками, підбитими штучним хутром. Ерик знає їх усіх, навіть тих, кого бачить уперше. Він знає, навіщо вони сюди приїхали, а цього переважно буває цілком достатньо.

Люди прибували на острів із трьох причин. Перша — коли просто живеш тут. Друга — коли ти гість Режисера. А третя причина — коли хочеш зробити собі світлину на тлі вітряка.

Пором плив двадцять хвилин. Тим часом деякі пасажири повиходили з авт і запалили цигарки, хоча це й заборонено. Інші стояли, спершись на поруччя, і просто дивилися на воду, аж доки їхні розгойдані зіниці не зачепилися за протилежний берег. Через мить, збуджені запахами суходолу, своїми архіважливими завданнями й обов’язками, вони зникнуть у прибережних вуличках, розпливуться, наче дев’ятий вал, що, сягнувши найдалі, просочується в землю й ніколи вже не повернеться до моря. Замість них накочуються інші. Ветеринар в елегантному пікапі — він заробив собі на нього, стерилізуючи котів. Шкільна екскурсія — учні вивчатимуть флору й фауну острова в рамках занять із природознавства. Фургон із вантажем бананів і ківі. Група телевізійників, що їдуть брати інтерв’ю в Режисера. Сім’я Ґ., яка вертається від бабусі. Двійко інших затятих велосипедистів їдуть на зміну тим двом першим.

Під час розвантаження й завантаження, які тривали майже годину, Ерик викурював кілька сиґарет і намагався не впасти у відчай. Далі пором повертався на острів. І так вісім разів, із двогодинною перервою на обід, яку Ерик коротав завжди в одному й тому самому барі. Одному з трьох на острові. Після роботи купував картоплю, цибулю й свинячу грудинку. Цигарки й алкоголь. Намагався не пити до обіду, але до шостого рейсу був уже вгашений.

Прямі лінії — як же це принизливо. Як вони нищать розум. Підступна геометрія, що перетворює нас на ідіотів, — туди-сюди, без кінця. Така собі пародія подорожі. Вирушити, щоб одразу повернутися. Розігнатися й за мить уже гальмувати.

Так само було й з Ериковим шлюбом, коротким і бурхливим. Марія, розлучена жінка, працювала в крамниці й мала сина, який навчався в місті, в школі-інтернаті. Ерик переїхав жити до неї, до її чепурного, затишного будиночка з величезним телевізором. Марія мала гарну фігуру, досить пишні форми, світлу шкіру й носила вузькі «леґінси». Швидко навчилася готувати картоплю з грудинкою, додаючи до неї майоран і мускатний горіх. Ерик тим часом кожного вільного дня рубав дрова для каміна. Тривало це півтора року. Невдовзі йому остогидло всякчасне шемрання телевізора, яскраве світло, ганчірка біля дверей, на яку потрібно було ставити заболочене взуття, нарешті, той мускатний горіх. Після того, як він кілька разів напився і з піднятим пальцем промовляв до моряків, Марія вигнала його з дому, а сама небавом переїхала на материк, до сина.

Сьогодні перше березня, попільна середа. Ерик, розплющивши очі, побачив сірий світанок і мокрий сніг за вікном, який залишав на шибках широкі патьоки. Подумав про своє колишнє ім’я. Він уже його майже забув. Промовив уголос, і йому здалося, ніби його покликав хтось чужий. У голові відчувалася знайома важкість після вчорашньої пиятики.

Варто знати, що китайці мають два імені. Одне домашнє, сімейне, ним кличуть дитину, щоб насварити чи, навпаки, похвалити — тоді це ім’я пестливо здрібнюють. Проте коли дитина виростає, вступає у життя, вона прибирає собі інше ім’я — зовнішнє, світське, ім’я-персону. Вона надягає його, наче мундир, наче рясу, наче в’язничну робу чи костюм на офіційне прийняття. Це ім’я просте й легко запам’ятовується. Воно — візитівка.

Найкраще, коли це ім’я — інтернаціональне, універсальне, відоме всім. Геть локальність наших імен! Геть Олдржихів, Сунь їнів, Казімєжів та Юріїв, геть Блаженів, Лю та Міліц! Хай живуть Майкл, Джудіт, Анна, Ян, Сем та Брик!

Але сьогодні Брик відгукнувся на старе ім’я: Я тут.

Ніхто цього імені не знає, то й я не називатиму.

Чоловік на ім’я Брик надягнув зелений мундир із емблемами «Об’єднаних Поромів Півночі», прочесав пальцями бороду, вимкнув опалення у своєму будиночку-ліліпуті й рушив трасою. Потім, чекаючи у своєму акваріумі, поки завантажиться пором, а сонце нарешті зійде, він випив банку пива й запалив першу цигарку. Помахав згори Елізі та її донечці, ніби перепрошуючи, що вони сьогодні не потраплять до садка.