Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У відділку на нього чекають нові люди. Перекладач, високий елегантний чоловік, який, щиро кажучи, доволі кепсько говорить по-польському, — його привезли спеціально зі Спліта, — та офіцер. Ставлять рутинні питання, якось байдуже. До Куніцького доходить, що він перетворився на підозрюваного.

Підвозять його до самого готелю. Він виходить з авта і робить такий рух, ніби заходить усередину. Насправді лише вдає, чекає в темних сінях, поки вони від’їдуть, поки стихне гуркотіння двигуна, і виходить надвір. Іде в бік найбільшого скупчення світел, до набережного бульвару, де зосереджені всі кав’ярні й ресторани. Але вже пізно, і попри те, що сьогодні п’ятниця, натовпів нема. Певно, друга чи третя ночі. Серед нечисленних клієнтів за столиками шукає поглядом Бранка, але дарма, ніде не видно футболки з мушлею. Є якісь італійці, ціла родина, вони вже доїдають; ще — двоє літніх людей, які посмоктують щось крізь соломинки і придивляються до італійців. Якісь дві ясноволосі жінки, по-дружньому повернувшись одна до одної, торкаються плечами за розмовою. Місцеві чоловіки, рибалки, ще одна пара. Яка полегша — ніхто не звертає на нього уваги... Він іде краєчком тіні, біля самого узбережжя, вчуваючи запах риби і теплий, солонавий подих вітру з моря. Йому кортить звернути вгору, в одну з тих вуличок, які ведуть у бік Бранкового дому, але не наважується, мабуть, там усі вже сплять. Сідає за маленький столик, на краю літньоїкав’ярні. Офіціант його ігнорує.

Він спостерігає за чоловіками, які збираються за сусіднім столиком. Сідають, приставляючи собі стільці. Їх п’ятеро. Перш ніж підійде офіціант і вони замовлять свої напої, довкруг них уже замкнеться невидиме коло побратимства.

Вони різного віку, двоє з них мають густі бороди, але усі відмінності небавом розчиняться в колі, яке вони вже мимохіть утворили. Вони говорять про щось, але про що — байдуже; здається, ніби вони готуються до спільного співу, налаштовують голоси. Сміх виповнює простір усередині кола; жарти — доречні та бажані, навіть старі-бородаті. Той сміх — низький, розкотистий — підкорює простір і змушує замовкнути туристів за сусіднім столиком, збентежених жінок середнього віку. Він притягує цікаві погляди.

Чоловіки готують собі публіку. Вхід офіціанта з тацею стає увертюрою, а сам офіціант, молодий хлопець, нічого не підозрюючи, перетворюється на конферансьє, який оголошує танець, оперу. Забачивши його, чоловіки жвавішають, якась рука піднімається вгору і вказує йому місце — ось, тут. Мить тиші, і вже скляні вінця наближаються до вуст. Декотрим із них, найбільш нетерплячим, не вдається стриматись, щоб не заплющити очей, — зовсім як у церкві, коли священик статечно кладе на язик білий оплаток. Світ от-от перекинеться сторчголов — лише умовно підлога залишається під ногами, а стеля над головою, тіло вже не належить собі, а є ланкою живого ланцюга, частиною живого кола. Отак і тепер склянки мандрують до вуст, сама мить їх спорожнення майже невидна, все діється в блискавичному зосередженні, з миттєвою серйозністю. Відтепер чоловіки вже не випускатимуть склянок із рук. Тіла за столиком будуть вихитуватись, обертатися, голови описуватимуть кола в повітрі, щораз ширші й ширші. Вони перетинатимуться, креслячи нові дуги. Нарешті виринуть руки, спершу вони випробують свою силу в повітрі, у жестах, що ілюструють слова, а далі помандрують до плечей товаришів, до їхніх потилиць і спин, утішаючи їх і підтримуючи. То будуть любовні дотики. У цьому братанні рук і спин немає нічого зухвалого, це танець.

Куніцький дивиться на це заздро. Йому кортить вийти з затінку, приєднатися до них. Він ніколи не спізнав такої інтенсивності. Ближчою йому є північ, де чоловіча спільнота набагато стриманіша. Але на півдні, де сонце й вино відкривають тіла швидше і безсоромніше, цей танець стає цілком реальним. Через годину перше тіло вже осувається й зупиняється на спинці стільця.

Куніцького вдаряє в спину тепла лапа нічного бризу, підштовхує до столиків, ніби намовляє: «Ну, давай, підійди». Йому хотілося б увійти до кола, куди б вони не вирушали. Він пішов би з ними куди завгодно.

Повертається неосвітленим боком бульвару до готелика, вважаючи, аби не переступити межі мороку. Перш ніж увійти до вузької й задушливої сходової клітки, він глибоко вдихає повітря й стоїть якусь мить непорушно. Далі дряпається сходами, намацуючи в темряві кожну сходинку, і відразу, не роздягаючись, падає на ліжко, на живіт, розкинувши руки, неначе хтось вистрелив йому в спину, а він ще якийсь час думає про кулю, а потім помирає.

Встає через кілька годин, дві або три, надворі ще темно. Навпомацки йде до авта. Повискує сигналізація, машина по-змовницьки моргає, їй було самотньо. Куніцький випаковує з неї багаж, усе підряд. Носить валізки сходами і кидає їх на підлогу в кухні й кімнаті. Дві валізи й безліч пакунків, сумок, кошиків, серед яких і той, куди складено провіант на дорогу, комплект ластів у пластиковому мішку, маски, парасоля, пляжні мати і ящик з накупленими на острові винами й айвазом, тим перцевим пюре, яке їм так посмакувало. І ще банки з оливками. Вмикає всі світла й сидить посеред цього розгардіяшу. Потім бере її торбинку й обережно витрушує вміст на кухонний стіл. Сідає і придивляється до купки жалюгідних предметів, неначе це гра в кості, і він мусить вийняти одну кість так, аби не зрушити інших. Трохи повагавшись, бере до рук помаду і відкручує ковпачок. Темно-червона, майже нова. Вона нечасто нею користувалася. Нюхає її. Пахне гарно, важко сказати, чим саме. Набравшись відваги, по черзі бере кожну річ і кладе на столі осібно від інших. Паспорт — старий, у синій обкладинці, на фото вона значно молодша, з розпущеним довгим волоссям і гривкою. Підпис на останній сторінці розмитий, тому її часто подовгу затримують на кордоні. Чорний записник на Гумці. Він розкриває його і гортає сторінки — якісь нотатки, рисунок жакета, стовпчик цифр, візитівка бістро в Поляниці, на звороті — номер телефону, жмутик волосся, темного, навіть не жмутик, а кількадесят окремих волосин. Відкладає набік. Потім він перегляне його уважніше. Косметичка з екзотичного індійського матеріалу, всередині — темно-зелений олівець, пудрениця (майже без пудри), зелена туш для вій зі спіральною щіточкою, пластикова стругачка для олівців, блиск для вуст, маленький пінцет, розірваний почорнілий ланцюжок. Знаходить іще квиток до музею в Троґірі, на звороті напис, іноземне слово; наближає картку до очей і читає з труднощами: καιρóζ. Мабуть, «Кайрос», але він не певен, йому це нічого не каже. На дні повно піску.

Мобілка майже цілком розряджена. Він перевіряє останні виклики — переважно його власний номер, але є й інші, йому невідомі, два чи три. «Отримані повідомлення» — лише одне, від нього, коли вони загубились у Троґірі. «Я біля фонтана на головній площі». «Надіслані повідомлення» — порожньо. Повертається до головного меню, на екрані світить якась картинка, потім гасне.

Розпечатана пачка гігієнічних хустинок. Олівець, дві самописки, одна — жовтий «ВІС», друга — з написом «Hotel Mercure». Дрібні монети — польські гроші та евроценти. Гаманець, у якому трохи хорватських банкнот і десять злотих. Картка VISA. Блок помаранчевих аркушиків, бруднуватий. Мідна шпилька з якимось античним візерунком, здається, зламана. Дві цукерки «Копіко». Фотоапарат, цифровий, у чорному футлярі. Цвях. Біла скріпка. Фольга від жуйки. Крихти. Пісок.

Він старанно розкладає все це на чорній матовій стільниці, кожен предмет на однаковій відстані від іншого. Підходить до крана, п’є воду. Повертається до столу й запалює цигарку. Потім починає її апаратом робити фото кожної речі зосібна. Фотографує повільно, солідно, на максимальному наближенні, з увімкненим спалахом. Шкодує лише, що цей маленький апарат не може сфотографувати себе самого. Він також є доказом у справі. Потім іде до передпокою, де стоять сумки й валізи, і робить по одному фото кожної з них. На цьому не зупиняється, розпаковує валізи й починає фотографувати кожну вдяганку, кожну пару взуття, кожен тюбик крему, кожну книжку. Іграшки малого. Витрушує навіть брудну білизну з пакета й робить фото безформної купки.

Знаходить невеличку пляшечку ракії і випиває її одним духом, не випускаючи апарата з рук, нарешті фотографує порожню пляшку.

Коли Куніцький вирушає автом у напрямку Віса, надворі вже ясно. Він узяв із собою зачерствілі канапки, які дружина приготувала в дорогу. На сонці масло розтало, просочило скибки хліба лискучим масним шаром, голландський сир затверднув і став півпрозорим, як пластмаса. Він з’їдає дві, виїжджаючи з Коміжі, витирає руку об штани. Їде повільно, обережно, розглядаючись на боки, пам’ятаючи, що в його крові ще лишився алкоголь. Але почувається сильним і надійним, як механізм. Не озирається назад, хоча знає, що там, за його спиною, метр за метром росте море. Повітря таке чисте, що з вершини, мабуть, вдасться роздивитися береги Італії. Поки він зупиняється в затоках і перевіряє все — кожен папірець, кожну смітинку. Ще він захопив із собою Бранків бінокль і тепер розглядає крізь нього схили. Бачить кам’янисті урвища, вкриті суховинням випаленої, посірілої трави, бачить кущики потемнілої від сонця безсмертної ожини, що судомно хапається довгими паростями за каміння. Бачить хирляві здичавілі оливки з покрученими стовбурами, кам’яні обмурівки, що лишилися від покинутих виноградників.

Приблизно через годину неквапом, наче патрульний поліціянт, він починає спускатися до Віса. Минає невеликий супермаркет, де вони купували різні речі, переважно вино, і за мить він у місті.

Пором уже причалив до берега. Він велетенський, як будинок, як плавуча багатоповерхівка. «Посейдон». Здоровенні ворота вже відчинені, і біля входу до тієї розчахнутої печери вишикувалася черга авт і сонних людей; от-от почнуть запускати. Куніцький стає біля турнікета й дивиться на групку, яка купує квитки. Дехто з наплічником, серед них — гарна дівчина в кольоровому тюрбані; він дивиться на неї, неспроможний відірвати очей. Поруч із дівчиною — високий юнак зі скандинавським типом обличчя. Є жінки з дітьми, найпевніше — місцеві, без багажу. Якийсь чоловік у костюмі, з портфелем. Є пара — вона притулилася до його грудей і заплющила очі, ніби намагається надолужити надто коротку ніч. Кілька авт — одне завантажене до самого даху, з німецькими номерами, два італійські. Місцеві фургончики — по хліб, овочі, пошту. Острів мусить жити. Куніцький крадькома зазирає до авт.

Нарешті черга рушає, пором заковтує людей і машини, ніхто не опирається, всі йдуть, як телята. Під’їжджає ще група французьких мотоциклістів, п’ятеро, вони останні і теж слухняно зникають у пащі «Посейдона».

Куніцький чекає, поки ворота зачиняться з механічним скреготом. Білетер захряскує віконце і виходить на перекур. Вони обидва є свідками того, як пором із раптовим шумом відчалює від берега.

Куніцький каже, що шукає жінку з дитиною, виймає з кишені її паспорт і підсуває під ніс білетерові.

Той дивиться на фото у паспорті, нахиляється ближче. Каже хорватською щось на кшталт:

— Поліція нас уже про неї питала. Ніхто її тут не бачив, — затягується цигаркою. — Це маленький острів, таке запам’ятовується.

Зненацька кладе Куніцькому руку на плече, ніби вони давні знайомі.

— Кави? Вип’єш кави? — І киває головою в бік портової кав’ярні, яку саме відчиняють.

Так, кави. Чому б і ні?

Куніцький сідає за невеликий столик, а білетер за якусь мить з’являється з подвійним еспресо. П’ють мовчки.

— Не хвилюйся, — каже білетер. — Тут неможливо загубитися. Нас тут усіх видно, як на долоні. — І показує відкриту долоню, поорану кількома глибокими лініями. Потім приносить йому булку з котлетою й салатом. Нарешті йде геть, лишаючи Куніцького над недопитою кавою. Коли білетер зникає, у Куніцького виривається короткий схлип, схожий на шматок булки — тож він ковтає його, не відчуваючи смаку.

Його не полишає відчуття, що всі вони видні, як на долоні. Видні кому? Хто може дивитися на них усіх, на той острів посеред моря, на нитки асфальтових доріг із порту до порту, на кілька тисяч виснажених спекою людей, місцевих і туристів, вічно непосидючих? У його голові мерехтять фото з супутника, на яких, кажуть, можна роздивитися напис на сірниковій коробці. Чи це може бути правдою? Тоді, мабуть, видно й зачатки його лисини. Велике холодне небо, повне рухомих очей неспокійних сателітів.

Повертається до авта через невеликий цвинтар біля церкви. Усі могили повернуті в бік моря, наче в амфітеатрі, тож померлі спостерігають за повільним одноманітним рухом порту. Певно, їх тішить білий пором, можливо, він навіть уявляється їм архангелом, що ескортує душі в цій піднебесній переправі.

Куніцький помічає, що весь час повторюються кілька прізвищ. Люди тут — як коти, ховаються в собі, обертаються в колі кількох родин, рідко виходять із нього назовні. Куніцький зупиняється лише раз — бачить маленький нагробок із двома рядками літер:

Зорка 9.ІІ.21 — 17.11.54