Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вона могла піти берегом, — пояснює він.

— У неї не було грошей. No money. Все тут, — Куніцький показує торбинку і виймає з неї гаманець, червоний, вишитий намистинами. Відкриває його й підносить до очей поліціянтові. Той знизує плечима і переписує адресу в Польщі.

— Скільки дитині років?

Куніцький відповідає: три.

Їдуть серпантинами на те саме місце; день, схоже, буде спекотний і безхмарний, просвітлений, як слайд. До обіду з нього цілком зникне зображення. Куніцький думає про можливість огляду згори, з гелікоптера, бо ж острів майже голий. Ще думає про чипи, про те, що їх чіпляють тваринам, перелітним птахам, лелекам і журавлям, а для людей нічого такого не вигадали. Всі мусять мати такі чипи — задля власної безпеки; за ними в Інтернеті можна буде відстежити кожен людський рух — шляхи, місця відпочинку, блукання. Скільки людей можна було б урятувати від смерті! У нього перед очима картинка з екрана комп’ютера: кольорові лінії, що позначають людські маршрути, суцільні сліди, знаки. Кола й еліпси, лабіринти. Може, нескінченні вісімки, можливо — невдалі, раптово перервані спіралі.

Є собака, чорна вівчарка; псові дають її светр із заднього сидіння. Вівчарка нюшить довкола авта, потім рушає стежкою між оливок. Куніцький відчуває раптовий приплив енергії, зараз усе з’ясується. Вони біжать за псом. Вівчарка зупиняється в одному місці — тут вони, певно, справляли потребу, хоч нема жодного сліду. Собака стоїть, задоволений собою, — але ж це ще не все, друже. Де люди, куди вони пішли? Пес не розуміє, чого від нього хочуть, але трюхикає далі, кудись убік, уздовж траси, віддаляючись від виноградників.

То вона, виходить, пішла дорогою, думає Куніцький. Мабуть, помилилася. Могла вийти далі й чекати його кількасот метрів звідси. Але невже не чула клаксона? А потім? Може, хтось їх підвіз? Але куди він міг їх везти? Хтось. Невиразна, тьмяна кремезна постать. Широка потилиця. Викрадення. Він оглушив їх і повантажив до багажника? Перевіз поромом на материк, і тепер вони в Загребі чи Мюнхені — де завгодно. Але як він перетнув кордон із двома непритомними тілами?

Але собака тієї ж миті звертає в ярок, що біжить убік від траси, у довгу кам’янисту балку, і рухається нею далі вниз, по камінню. Там починається невеликий занедбаний старий виноградник, у якому вони помічають кам’яний будиночок, схожий на кіоск, накритий іржавою гофрованою бляхою. Перед дверима лежить купка сухого виноградного бадилля, — мабуть, на паливо. Пес крутиться довкола будиночка, бігає колами і вертається до дверей. Але двері замкнені на колодку — вони дивляться на це з подивом. Вітер навіяв на поріг патичків. Цілком очевидно, що туди ніхто не заходив. Поліціянт зазирає досередини крізь брудні шибки, а далі починає термосити вікно, все сильніше й сильніше, аж доки його не вивалює. Тепер вони зазирають усі, у ніздрі вдаряє запах прілі і всюдисущий дух моря.

Харчить рація, псові дають попити води і знову підставляють під ніс светр. Тепер він робить три кола довкруж будинку, звертає на дорогу, далі, трохи повагавшись, рушає тим самим шляхом у бік голих, де-не-де порослих сухою травою скель. З урвища видно море. Там стоїть ціла пошукова команда. Обличчям до води.

Пес утрачає слід, повертає, врешті, лягає посеред стежки.

— To je zato jer je po noči padala kiša, — каже хтось по-хорватському, і Куніцький добре розуміє, що йдеться про нічний дощ.

Приходить Бранко і забирає його на пізній ланч. Поліція ще лишається, але вони вже їдуть до Коміжі. Дорогою майже не розмовляють. Куніцький гадає собі, що Бранко, мабуть, не знає, що сказати, до того ж іноземною мовою, по-англійському. То й добре, хай нічого не каже. Вони замовляють смажену рибу в ресторані біля самого моря, це навіть не ресторан, а кухня Бранкових знайомих. Тут усі — його знайомі, вони навіть чимось схожі між собою, гострі риси обличчя, шкіра ніби пошмагана вітром, плем’я морських вовків. Бранко наливає йому вина і переконує випити. Сам також вихиляє його залпом. Не дозволяє йому заплатити. До нього телефонують.

— They manage to get a helicopter, an airplane. Police[9], — каже Бранко.

Узгоджують план подорожі вздовж берегів острова, Бранковим човном. Куніцький телефонує до Польщі, до батьків, чує надтріснутий, такий близький голос батька, каже йому, що вони мусять затриматися тут ще на три дні Він не скаже правди. Все гаразд, просто мусять затриматися. Телефонує на роботу, повідомляє, що в нього невеликі проблеми, просить про три додаткові дні відпустки. Сам не знає, чому каже «три дні».

Куніцький чекає Бранка на пристані. Той знову з’являється у футболці з емблемою червоної мушлі, але це нова футболка, чиста, свіжа, — певно, в нього таких багато. Знаходять серед човнів на причалі невеликий катер. Сині літери, досить незграбно наляпані на борту, складаються в ім’я «Нептун». Куніцький пригадує собі, що пором, яким вони дісталися сюди, називався «Посейдон». І ще багато речей — бари, крамниці, човни — називаються «Посейдон». Або «Нептун». Ці два імені море викидає на берег, як мушлі. Цікаво, як вони домовилися про копірайт із тим богом? Чим йому платять?

Вони сідають у катер, маленький, тісний, радше моторний човен із дерев’яною кабінкою, абияк збитою з дощок. Бранко тримає там пляшки для води, порожні й повні. У деяких — вино з його виноградника, біле, міцне, смачне. Кожен тут має свій виноградник і своє вино. Бранко виймає з кабіни двигун і прикріплює його до корми. Двигун заводиться з третього разу, і з цієї миті вони мусять кричати один до одного. Шум нестерпний, але мозок небавом звикає до нього, як до грубої зимової одежі, що відділяє тіло від решти світу. Поволі в цьому шумі потопає краєвид дедалі крихітніших затоки й порту. Куніцький помічає будинок, у якому вони жили, навіть кухонні вікна й цвіт аґави, що розпачливо вистрілює в небо, наче скам’янілий феєрверк, тріумфальна еякуляція.

На його очах усе стискається й зливається: будинки — у темну криву лінію, порт — у хаотичну білу пляму, перетикану рисками щогл; зате над містечком виростають гори, голі, сірі, де-не-де скроплені зеленню виноградників. Вони ростуть, стають велетенськими. З материка, з дороги, острів здавався маленьким, тепер же видно його огром; маса скель, укладених у монументальний конус, кулак, що стримить із води.

Коли вони звертають ліворуч, випливаючи з затоки у відкрите море, берег острова видається стрімким, неприступним.

Джерелами руху є гребені хвиль, що б’ються об скелі, і збентежені людською присутністю птахи. Коли вони знову вмикають мотор, птахи сполохано летять геть. І ще — вертикальна смуга реактивного літака, який розтинає небо надвоє. Літак летить на південь.

Рушають. Бранко запалює дві цигарки і одну дає Куніцькому. Курити важко, з-під носа човна бризкають крихітні краплини й осідають на всьому.

— Дивися на воду, — кричить Бранко. — На все, що плаває.

Наближаючись до затоки з печерою, вони бачать гелікоптер — летить у протилежний бік. Бранко стає посередині човна й махає. Куніцький дивиться на машину, майже щасливий. Острів невеликий, думає він уже всоте, ніщо на ньому не сховається від погляду великої механічної бабки, все буде видно, як на долоні.

— Пливімо до «Посейдона», — гукає він до Бранка, але той вагається.

— Там нема проходу, — кричить Бранко у відповідь.

Проте катер завертає і сповільнює хід. Поміж скелі вони запливають із вимкненим двигуном. Та частина острова також мала би називатися «Посейдон», як і все тут, думає Куніцький. Бог побудував собі тут власні катедри — нефи, печери, колони й хори. Лінії непередбачувані, ритм хитрий і нерівний. Чорні базальтові скелі лисніють від води, ніби вкриті рідкісним темним металом. Тепер, у сутінках, ці споруди зворушливо сумні, це квінтесенція пустки, тут ніхто ніколи не молився. Куніцькому рантом здасться, що перед ним першовзірці людських храмів, що сюди потрібно привозити туристів, перш ніж вони поїдуть до Шартра чи Реймса. Він хоче поділитися цим відкриттям із Бранком, але занадто гучно, щоб розмовляти. Вони бачать інший, більший човен із написом «Policie. Split», який пливе вздовж стрімкої лінії берега. Човни наближаються один до одного, і Бранко розмовляє з поліціянтами. Нема жодних слідів, нічого. Принаймні так це розуміє Куніцький, бо розмову заглушує торохкотіння мотора. Вони, певно, спілкуються рухами губів і лагідним безпорадним знизуванням плечей, яке не пасує до їхніх білих поліційних сорочок із погонами. Показують, що треба повертати, бо за мить стане темно. «Завертайте», — ось усе, що чує Куніцький. Бранко піддає газу, і це звучить, як вибух. Вода ціпеніє від холоду, морем розходяться хвилі, дрібненькі, як мурашки на шкірі.

Причалювання до берега тепер зовсім інакше з вигляду, ніж удень. Спершу вони бачать яскраві вогні, які з кожною миттю щораз більше відриваються один від одного й шикуються уряди. Ростуть у дедалі глибшій пітьмі, виокремлюються, видно, які вони різні: світла яхт, пришвартованих коло берега, зовсім інакші, ніж вогники у вікнах, а освітлені вітрини відрізняються від рухомих посвітів машин. Безпечний краєвид освоєного міста.

Нарешті Бранко глушить двигун, і човен причалює до берега. Днище несподівано треться об каміння — вони причалили на невеликий міський пляж, біля самого готелю, далеко від пристані. Тепер Куніцький здогадується, чому. Біля рампи, на самому краєчку пляжу, стоїть поліційне авто, двоє чоловіків у білих сорочках явно на них чекають.

— Вони, певно, хочуть із тобою поговорити, — каже Бранко і пришвартовує човен.

Куніцького раптово охоплює слабкість, він боїться того, що може почути. Що знайшли тіла. Цього він боїться. У нього підкошуються ноги, поки він іде.

Богові дякувати, це звичайний допит. У них — ніяких новин. Але минуло вже багато часу, справа серйозна. Везуть його тією самою, єдиною на острові трасою до Біса, до відділка. Вже зовсім темно, але вони, певно, добре знають дорогу, бо навіть не пригальмовують на закрутах. Швидко проминають те місце.

[9] Вони намагаються знайти гелікоптер, літак. Поліція (англ.).