Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

М’язи мертвої розтягнутої жаби скорочувались і випрямлялися в ритмі електричних імпульсів, але так, як ще не було описано в наших підручниках: вони подавали нам знаки, кінцівки робили виразно погрозливі й насмішкуваті жести, розхитуючи віру в механічну невинність фізіологічних рефлексів.

Нас тут навчали, що світ можливо описати й навіть пояснити за допомогою простих відповідей на розумні питання. Що він у своїй основі безвольний і мертвий, що ним керують доволі прості закони, які треба з’ясувати і викласти — найкраще за допомогою діаграм. Від нас вимагали експериментів. Формулювання гіпотез. Доведень. Нас посвячували в таємниці статистики, вірячи, що її мовою можна досконало описати всі засади світу і що дев’яносто відсотків — це важливіше, ніж п’ять.

Але сьогодні я знаю одне: той, хто шукає ладу, повинен уникати психології. Хай краще обере фізіологію чи теологію, тоді матиме принаймні солідний фундамент у вигляді чи то матерії, чи духу. Не послизнеться на психіці. Психіка — то дуже непевний об’єкт досліджень.

Мали рацію ті, хто казав, що цього напрямку не обирають з огляду на майбутню роботу, через цікавість чи покликання допомагати іншим. Причина в цілком іншому, і вона дуже проста. Підозрюю, що всі ми мали якийсь глибоко прихований дефект, хоч, безперечно, справляли враження розумних здорових молодих людей. Дефект був замаскований, хитро закамуфльований на час вступних іспитів. Міцно сплутаний, збитий клубок емоцій — як ті дивні вузлики, що їх часом знаходять у людському тілі і які можна побачити у кожному пристойному музеї патологоанатоми. А може, наші екзаменатори були людьми тієї самої породи і добре знали, що роблять? Ми, отже, мали б стати їхніми спадкоємцями. Коли на другому курсі ми обговорювали функціонування захисних механізмів і з подивом виявляли потугу цієї частини нашої психіки, то починали розуміти, що коли б не існували раціоналізація, сублімація, витіснення — всі ті штучки, якими рятуємо самі себе, — коли б можна було глянути на світ без жодного захисту, чесно й відважно, то нам би луснули серця.

Як можна було виснувати з наших занять, ми збудовані зі щитів і зброї, ми — міста, що вся їхня архітектура — то оборонні мури, башти й фортифікації; ми — держави бункерів.

Усі тести, співбесіди й експерименти ми проводили одне з одним, і після третього курсу я вже могла назвати свою болячку; це було наче відкриття власного таємного імені, яким покликають до ініціації.

Я недовго працювала за фахом. Під час одного з виїздів, коли я підробляла покоївкою, почала писати книжку. То був роман, який можна брати з собою в дорогу, читати в потязі, я писала його ніби для себе. Книжка-тартинка, яку можливо проковтнути враз, не розжовуючи.

Я вміла відповідно зосередитися, на якийсь час ставала велетенським вухом, що наслухало шелести, шурхоти й відлуння, далекі голоси, що долинали з-за якоїсь стіни.

Але я ніколи не стала справжньою письменницею, чи, краще сказати, письменником, бо в чоловічому роді це звучить якось солідніше. Життя мені завжди вислизало. Я натрапляла лише на його сліди, на якусь порожню шкаралупу. Тільки-но мені вдавалося його вистежити, воно відразу переходило на інші позиції. Я знаходила лише знаки, щось наче надписи на корі паркових дерев: «Я тут був». У моїх писаннях життя перетворювалося на уривчасті історії, оніричні оповідки, невиразні сюжети, мерехтіло десь далеко, в незвичайних зміщених перспективах або поперечних зрізах — так що важко було сказати хоч щось про цілість.

Кожен, хто коли-небудь пробував писати роман, знає, яка це важка робота; мабуть, то одна з найпекельніших справ. Треба весь час перебувати в собі, в тісній келії, в цілковитій самотності. Це контрольований психоз, параноя з манією, запряжені до роботи, а тому позбавлені пер, турнюр і венеційських масок, за якими ми їх легко впізнаємо, а вбрані радше в різницькі фартухи й кирзаки, з ножем для білування в руці. З тієї письменницької пивниці видно лише ноги перехожих, чути стукіт підборів. Іноді хтось зупиниться, щоб нахилитися й зиркнути всередину — тоді можна побачити людське обличчя і навіть перекинутися кількома словами. Проте розум переймається своєю грою, що діється тут-таки, у нашвидкуруч накресленому паноптикумі, він розставляє фігурки на провізоричній сцені: автор і герой, оповідачка й читачка, той, хто описує, і та, яку описують; стопи, черевики, підбори й обличчя раніше чи пізніше стануть частиною цієї гри.

Я не шкодую, що вподобала собі це незвичайне заняття — я не підходила на роль психолога. Не вміла пояснювати, проявляти в темній лабораторії чуттів родинні фото. Чужі звіряння — вони часто наводили на мене нудьгу, що я визнаю з жалем. Кажучи щиро, мені часто хотілося обернути навспак наші стосунки і почати розповідати пацієнтам про себе. Я мусила пильнувати, щоб не схопити співрозмовницю за рукав і не перебити її на півслові: «Та що ви кажете! А я це відчуваю цілком інакше! А мені що наснилося! Ось послухайте...». Або: «Та що ви знаєте про безсоння? І це ви називаєте нападом паніки? Не жартуйте. Той, що в мене трапився нещодавно, оце було...».

Я не вміла слухати. Не дотримувалася меж, піддавалася асоціаціям. Не вірила в статистику й верифікування теорії. Постулат «одна особистість — одна людина» завжди здавався мені надто мінімалістичним. Я була схильна розмивати очевидне, сумніватись у неспростовних арґументах — то була звичка, перверсійна йоґа мозку, витончена приємність внутрішнього руху. Недовірливе розглядання кожного твердження, смакування його під язиком і врешті — очікуване відкриття того, що жодне з тверджень не є правдивим, усі вони — фальш і підроблені марки. Я не хотіла мати стабільних поглядів, то був зайвий багаж. У дискусіях я ставала то по один, то по інший бік, і знаю, що мене за це не любили співрозмовники. Я була свідком дивного явища в моїй голові: що більше знаходилося в ній аргументів «за», то більше виринало й «проти», і що переконливішими ставали перші, то більше спокушували другі.

Як же я могла допомогти іншим, якщо мені самій було важко пройти будь-який тест? Зондування особистості, анкета з колонкою питань і варіантами відповідей — усе це здавалося мені заскладним. Я швидко помітила цю свою ваду, тому в інституті, коли ми досліджували одне одного під час практики, я відповідала випадково, навмання. З цього виходили чудні профілі — криві, вигнуті на координатній прямій. «Чи віриш ти, що найкраще рішення — те, яке найлегше змінити?». Чи вірю? Яке рішення? Змінити? Коли? Як це — найлегше? «Чи, зайшовши до кімнати, ти намагаєшся бути в центрі чи радше в кутку?». До якої кімнати? І коли? Ця кімната порожня чи вздовж стін стоять червоні плюшеві дивани? А вікна — який за ними краєвид? Питання про книжку: чи я волію читати її замість того, щоб іти на вечірку, чи це залежить від того, яка це книжка і яка вечірка?

Що ж то за методологія? Мовчки приймаємо, що людина не знає себе і достатньо підсунути їй відповідні хитрі питання, щоб вона сама себе здемаскувала. Сама собі поставить запитання і сама на них відповість. Необачно зрадить собі таємницю, про яку нічого не знає.

І ще один засновок, смертельно небезпечний, — про те, що ми незмінні, а наші реакції легко передбачити.

Синдром 

Історія моїх мандрів — це лише історія хвороби. Я страждаю синдромом, який легко можна знайти в будь-якому атласі клінічних синдромів і який — коли вірити спеціальній літературі — нестримно шириться. Найкраще звернутися до старого, виданого в сімдесятих роках посібника «The Clinical Syndromes», що є своєрідною енциклопедією синдромів. Він, зрештою, є для мене незмінним джерелом натхнення. Хто б іще зважився описати людину в її цілості, так повно й об’єктивно? Без жодних Застережень, послуговуючись при цьому поняттям особистості? Хто б іще замахнувся на загальну типологію? Поняття синдрому досконало пасує до психології мандрів. Синдром — невеликий, портативний, незалежний від млявої теорії, епізодичний. Ним можна щось пояснити, а потім викинути на смітник. Інструмент пізнання одноразового використання.

Мій носить назву «синдром персевераційної детоксикації». Якщо перекласти це просто й без претензій, то воно значило б лише одне: вперте повертання свідомості до певних уявлень чи навіть їх маніакальне вишукування. Це один із різновидів «синдрому жахливого світу» (The Mean World Syndrome), досить добре описаного останнім часом у нейропсихологічній літературі як особливе інфікування мас-медіями. Насправді це дуже міщанська болячка. Пацієнт коротає довгі години перед телевізором, вишукуючи пультом лише ті канали, на яких повідомляють найстрашніші новини — про війни, епідемії й катастрофи.

Захоплений тим, що бачить, він уже не спроможний відірвати очей.

Самі симптоми не становлять небезпеки і дозволяють жити спокійно, якщо вдається зберігати дистанцію. Ця прикра недуга не лікується, наука тут обмежується гіркою констатацією самого факту існування синдрому. Коли ж пацієнт, злякавшись себе, врешті-решт потрапляє до кабінету психіатра, той рекомендує йому насамперед подбати про гігієну життя — відмовитися від кави й алкоголю, спати у добре провітрюваній кімнаті, працювати в саду, ткати чи в’язати спицями.

Мій комплекс симптомів полягає в тому, що мене вабить усе зіпсоване, недосконале, неповноцінне, надламане. Мене цікавлять незграбні форми, помилки й тупики творіння. Те, що мало розвинутись, але з якихось причин лишилося недорозвиненим або навпаки — переросло плани. Те, що не відповідає нормам, є замалим або завеликим, розбуялим або мізерним, монструозним і відразливим. Форми, що зневажають симетрію, помножуються, розростаються на боки, брунькуються або ж навпаки — зводять множинність до єдності. Мені байдужі ті події, що повторюються, ті, що над ними з увагою схиляється статистика, ті, що їх усі приймають із блаженним панібратським усміхом на обличчі. Моя вразливість — тератологічна, монстрофільська. У мене є стійке й болісне переконання, що саме тут істинне буття виходить на поверхню і виявляє свою природу. Несподіване, випадкове розвінчання. Сором’язливе «упс», краєчок білизни з-під старанно заплісованої спідниці. Металевий огидний скелет раптово пробивається крізь оксамитову оббивку, вистрелює пружина з плюшевого фотеля, безсоромно руйнуючи ілюзію м’якості.

Анатомічний театр 

Я ніколи не була завзятою відвідувачкою мистецьких музеїв і, аби моя воля, радо відмовилася б від них на користь анатомічних театрів, де збирають і експонують усе рідкісне й неповторне, чудернацьке й монструозне. Все те, що існує в затінку свідомості, а якщо зазирнути туди — вислизає з поля зору. Так, у мене напевне є той нещасний синдром. Мене ваблять не багаті колекції в центрі міст, а маленькі лікарняні, часто заштовхані у підвали — ніби не варті кращого місця, ніби відгонять сумнівним смаком давніх колекціонерів. Саламандра з двома хвостами в овальному слоїку, мордочкою догори — вона ніби чекає судного дня, коли всі препарати світу нарешті воскреснуть. Нирка дельфіна у формаліні. Овечий череп, чиста аномалія — з двома парами очей та вух і подвійною мордою, гарний, як малюнок античного божка двоїстої природи. Людський плід, прикрашений кораликами, з підписом: «Fetus Aethiopis 5 mensium». Нагромаджувані роками примхи природи — двоголові й безголові, ненароджені — сонно плавають у розчині формальдегіду. Або ж узяти випадок Cephalothoracopagus Monosymetro, який до сьогодні експонується в одному музеї у Пенсільванії, — патологічна морфологія плоду з однією головою і двома тілами ніби ставить під сумнів основи логіки: 1=2. Нарешті, один зворушливий домашній, кухонний препарат: яблука урожаю 1848 року з чудними, ненормальними формами; мабуть, хтось вирішив, що ці вибрики природи заслуговують на безсмертя і вічно житиме лише те, що інакше.

Саме до цього я терпляче наближаюсь у моїх мандрах, вистежуючи помилки й провали творіння.

Я навчилася писати в потягах, готелях і почекальнях. На складаних столиках літаків. Занотовую під обіднім столом, у туалеті. Пишу на сходах музеїв, у кав’ярнях, в авті, запаркованому на узбіччі. Шкрябаю на клаптиках паперу, в записниках, на листівках, на шкірі долоні, на серветках, на полях книжок. Здебільшого це короткі речення, образки, але часом записую цитати з газет. Буває, що мене спокусить якась виловлена в натовпі постать, і тоді я збочую зі свого маршруту, йду її слідом, вигадую оповідь. Це чудовий метод, я відточую його. З роками моїм найкращим спільником стає час. Так є з кожною жінкою: я стала невидною, прозорою. Можу рухатись, як дух, зазирати людям через плече, дослухатися до їхніх сварок і дивитися, як вони сплять, поклавши голову на заплічник, як говорять до себе, не підозрюючи, що я поруч, як складають докупи слова, котрі я за мить вимовлю замість них.

Бачити — значить знати 

Метою мого паломництва завжди є інший паломник. Цього разу він почленований, неповний.

Ось тут, наприклад, зібрано кості, але тільки ті, що болять; скарлючені хребти, смужки ребер — вийняті, мабуть, із таких самих покорчених тіл, очищені, висушені й, нарешті, вкриті лаком. Невеличкий номер допоможе знайти опис хвороби у списках, які давно втрачені. Бо що таке тривкість паперу проти тривкості кісток? Від самого початку треба було писати на кістках.

Отут, наприклад, стегнова кістка, яку хтось допитливий перепиляв упоперек, щоб перевірити, що там ховається всередині. Мабуть, лишився розчарований тим, що побачив, бо зв’язав обидві частини конопляним шнурком і, вже думаючи про щось інше, поклав назад до скляної шафи.

У тій самій шафі перебувають кількадесят людей, віддалених одне від одного в часі й просторі — тепер вони у цій прекрасній домовині, просторій і сухій, гарно освітленій, приречені на музейну вічність; їм, певно, заздрять кості, що застрягли у вічному герці з землею. А може, декотрі з них — кості католиків — вельми тривожаться, як вони постануть на Страшнім суді, як, отакі розпорошені, складуться в тіло, що чинило гріхи й вершило добрі справи?