Бігуни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Черепи з наростами усіх форм, які лише можна собі уявити, попрострілювані, подірявлені, провалені. Кості рук, покарлючені ревматизмом. Рука, зламана в кількох місцях, зрослася природним чином, абияк — закам’янілий багатолітній біль.

Надто довгі короткі кістки і надто короткі довгі кістки, сухотні кістки, вкриті візерунком змін; здається, ніби їх поточив шашіль.

Бідні людські черепи у підсвітлених вікторіанських шафах, вищирившись, демонструють зуби. Цей, приміром, має діру посередині чола, зате гарні зуби. Цікаво, чи та діра була смертельною. Не обов’язково. Один чоловік, інженер-залізничник, якому залізний прут наскрізь пробив мозок, жив з такою раною ще багато років, чим, безперечно, прислужився нейропсихології, котра товкмачить на кожному кроці, що ми існуємо у власному мозку. Не помер, але дуже змінився. Казали, нібито став іншою людиною. Адже від мозку залежить, які ми, — тож, не гаючись, рушаємо ліворуч, у коридор мізків. Ось вони! Кремові суцвіття у розтині, великі й малі, геніальні й ті, котрі не вміли долічити до двох.

Далі — відділення, призначене для фетусів, чоловічків у мініатюрі. Ось лялечки, препаратики, все крихітне, людина вміщається у невеличкій банці. Оці наймолодші, ембріони, яких майже не видно, — це маленькі рибки, жабки, що висять на кінській волосині у формальдегідній невагомості. Оці більші демонструють нам лад людського тіла, його чудесне влаштування. Недолюдські крихти, незрілі зачатки, їхнє життя ніколи не переступило магічної межі потенції. Вони мають форму, але ще не доросли до духу, можливо, присутність духу якось пов’язана з величиною форми. У них матерія з сонною впертістю почала лаштуватися до життя, плести тканини, налагоджувати зв’язки між органами, будувати системи; вже почала роботу над оком і підготувала легені, хоча до світла й повітря звідси далеко.

У наступному ряду — ті самі органи, але вже зрілі, щасливі, що обставини дозволили їм дорости до своїх розмірів. Своїх?

Звідки вони знали, якими завеликими мають бути, коли їм перестати? Деякі не знали — ці кишки росли й росли, наші професори ледве знайшли банку, щоб їх умістити. Тим важче уявити собі, як вони поміщалися в череві того чоловіка, який фігурує на етикетці у вигляді ініціалів.

Серце. Його таємницю назавжди розкрито — це та безформна брила розміром із кулак, брудно-кремового кольору. Бо це якраз і є колір нашого тіла — сіро-кремовий, сіро-коричневий, відразливий, треба його запам’ятати. Ми б не хотіли, щоб стіни нашого помешкання чи наше авто були такої барви. Це колір нутрощів, темряви, місць, куди не сягає сонячне світло, де матерія ховається серед вільготи від чужого ока, тож і не мусить здаватися гарною. Її екстравагантності вистачило лише на кров; кров є знаком остороги, її червінь ґвалтує про те, що мушля нашого тіла розкрита. Що тяглість тканин перервана.

Власне, всередині ми позбавлені кольору. Коли серце добре виполоскати від крові, воно саме таке — як шмарклі.

Сім років мандрівки 

— Щороку подорож, уже сім років, відколи ми взяли шлюб, — розповідав у потязі молодик у довгому чорному елеґантному плащі і з чорною твердою папкою, яка нагадувала вишуканий футляр для столового прибору.

У нас купа фотографій, пояснював він далі, всі гарно впорядковані. Південна Франція, Туніс, Туреччина, Італія, Крит, Хорватія, навіть Скандинавія. Казав, що зазвичай вони розглядають світлини кілька разів — спочатку з родиною, потім на роботі, згодом із друзями, а далі фотографії роками безпечно лежать у пластикових конвертах, як докази у шафці детектива: ми там були.

Він замислився і глянув у вікно, за яким тікали, ніби кудись запізнюючись, краєвиди. Чи не подумав він часом: «Але що значить, “ми були”?». Куди звітріли ті два тижні у Франції, що оце стиснуті до якихось кількох спогадів: раптового нападу голоду біля мурів середньовічного міста і короткої миті вечора у кав’ярні під дашком, обплетеним виноградною лозою? Що сталося з Норвегією? Від неї лишився хіба що холод озерної води, і день, котрий ніяк не хотів закінчуватися, і ще радість від пива, купленого якраз перед закриттям крамниці, і перший запаморочливий краєвид фіорду.

— Те, що я побачив, — моє, — підсумував той чоловік, раптово пожвавившись, і з розмаху ляснув себе по стегні.

Ворожіння на Чорані[2] 

Інший чоловік, м’який і несміливий, завжди брав із собою в службові відрядження книжку Чорана, одну з тих, де дуже короткі тексти. У готелях він завжди тримав її на столику біля ліжка й щоранку, тільки-но прокинувшись, розкривав її навмання і читав свій епіграф сьогоднішнього дня. Він вважав, що в Європі всі готельні примірники Біблії треба якнайшвидше замінити Чораном. Від Румунії аж до Франції. Що для ворожіння Біблія вже не придатна. Який, скажімо, висновок ми могли би зробити з таких рядків, якби книга нам випадково розгорнулася на них якоїсь квітневої п’ятниці чи грудневої середи: «Усі речі скинії — для всякої служби в ній, усі кілки її й усі кілки подвір’я — мідь» (Вихід 27:19)? Як ми мали би це розуміти? «Зрештою, — погодився він, — це не мусить бути Чоран». Далі глянув на мене з викликом і сказав:

— Прошу дуже, запропонуйте щось інше.

Нічого не спало мені на думку. Тоді він видобув зі свого наплічника тоненьку пошарпану книжечку, розгорнув її на випадковій сторінці й аж засяяв.

— «Замість того, щоб звертати увагу на обличчя перехожих, я дивився на їхні стопи і всіх тих заклопотаних людей зводив до самих лише кроків, до квапливого руху — куди? І мені здалося очевидним, що вся наша місія — то збивання куряви в пошуках якоїсь дріб’язкової таємниці», — прочитав він задоволено.

Куніцький. Вода І 

Передобідня пора, він не знає напевне, котра година, не глянув на годинник, але чекає, здається, не довше, ніж п’ятнадцять хвилин. Зручно спирається на спинку і заплющує очі; тиша пронизлива, як високий настирний звук, неможливо зосередитися. Він ще не знає, що це далеке відлуння вереску сигналізації. Відсуває сидіння далі від керма й випростовує ноги. Його голова важка, тіло осувається під її тягарем, падає в біле розігріте повітря. Він ще трохи почекає в безруху.

Викурив цигарку, може, й дві. Через кілька хвилин вийшов з авта і випорожнився у рівчак. Здається, повз нього не проїхала жодна машина, але тепер він уже не певен. Далі повернувся до салону й ковтнув води з пластикової пляшки. Зрештою, відчув, що йому вривається терпець. Сердито натиснув клаксон, і оглушливий звук лише наблизив хвилю гніву, яка, втім, трохи його отямила. З цього моменту він усе бачить чітко — як іде за ними стежиною, виношуючи в думках слова, які за мить до них промовить: «Що ти, до дідька, так довго робиш? Де ти вешталася?».

Це оливковий гай — сухий, як солома. Трава хрускотить під черевиками. Між повикручуваними оливковими деревами росте дика ожина, молоді пагони намагаються виповзти на стежку і впіймати за ногу. Всюди купи сміття: гігієнічні серветки, гидота прокладок, окуповані мухами людські екскременти. Інші також зупиняються край дороги в своїх потребах. Не завдають собі клопоту зайти глибше у зарості, квапляться, навіть тут.

Немає вітру. Немає сонця. Біле нерухоме небо нагадує шатро. Парко. Часточки води висять у повітрі, і всюди вчувається запах моря — електричний, озоновий, рибний.

Він бачить рух, але не там, серед дерев, а тут, під ногами. На стежку вилазить велетенський чорний жук; якусь мить вивчає повітря вусиками, зупиняється — вочевидь, відчув людську присутність. Біле небо відбивається в його досконалому панцирі молочною плямою, і Куніцькому якусь мить здається, ніби з землі на нього дивиться незвичайне око, що не належить жодному тілу, око самодостатнє і вільне. Куніцький легенько підштовхує жука краєчком сандалії. Жук перебігає стежину, шелестячи сухою травою. Зникає в ожиннику. Все.

Куніцький, лаючись, вертається до авта, все ще з надією, що вони з хлопцем уже дійшли туди якимось кружним шляхом; так, він у цьому впевнений. Він скаже їм: «Я шукаю вас цілу годину! Що ви таке в біса виробляєте?».

Дружина попрохала зупинити авто. Коли Куніцький загальмував, вийшла і відчинила задні дверцята. Відстебнула малого від кріселка, взяла за руку і повела. Куніцькому не хотілося виходити, він був сонний, утомлений, хоча проїхали лише кілька кілометрів. Глянув на них краєчком ока, мигцем, не знав, що треба уважно дивитися. Тепер він намагається відтворити той розмитий образ, навести різкість, наблизити його й зупинити. Отже, він бачить, як вони йдуть шелесткою стежиною, дивиться на них зі спини. На ній, здається, світлі полотняні штани й чорна футболка, на хлопчикові — трикотажна маєчка зі слоником, — це він знає напевне, він сам уранці його одягав. Ідучи, про щось розмовляють, бозна про що, — тоді він не знав, що треба слухати. Зникають між оливкових дерев. Невідомо, скільки часу це триває, певно, недовго. П’ятнадцять хвилин, може, більше — Куніцький губиться в часі, він не дивився на годинник. Не знав, що треба перевіряти час. Він терпіти не міг, коли дружина питала його: «Про що ти думаєш?». Відповідав: «Ні про що». Вона не вірила, казала, що неможливо не думати, ображалася. Але тепер Куніцький відчуває своєрідне задоволення — так, він може ні про що не думати. Він це вміє.

А потім зненацька спиняється серед заростей ожини, завмирає — здається, ніби його тіло, нахиляючись до ожинового коріння, несамохіть знайшло нову точку рівноваги. Тиші акомпанує дзижчання мух і шум у голові. Якусь мить він бачить себе згори: чоловік у банальних штанях сафарі та білій майці, з невеличкою лисиною на тімені, серед заростей; приблуда, гість у чужому домі. Людина, виставлена під обстріл, — якраз посеред тимчасового перемир’я у битві, що в неї втягнуті і розпечене небо, і порепана земля. Його охоплює ляк; йому хочеться негайно сховатися, зачаїтися в автомобілі, але власне тіло його ігнорує — він не може поворушити ногою, змусити себе до руху. Ступити крок — хто б гадав, що це так складно; тріщать ланцюги. Нога в сандалії — це якір, який прип’яв його до землі, він застряг. Куніцький свідомо, тяжко, дивуючись самому собі, змушує її ворухнутися. Немає іншого способу покинути цей розігрітий безмежний простір.

Вони приїхали чотирнадцятого серпня. На поромі зі Спліта було людно — трохи туристів, більше місцевих. Оці другі вертались із материка з покупками, — там дешевше. Острівна земля неродюча. Туристів було легко визначити — коли сонце почало неухильно скочуватися в море, вони перейшли на правий борт і націлили на нього об’єктиви. Пором поволі минав розкидані острови, а потім здалося, ніби виплив у відкрите море. Неприємне відчуття, коротенька мить паніки.

Вони легко знайшли свій пансіонат, він називався «Посейдон». Власник, бородатий Бранко у футболці з мушлею, сказав звертатися до нього на «ти», а далі, по-панібратськи поплескуючи Куніцького по спині, повів їх на другий поверх вузького кам’яного будинку на самому узбережжі і з гордістю показав мешкання. В їхньому розпорядженні були дві спальні і невелика наріжна кухонька, обставлена традиційно — шафками з ламінованої деревоволокнистої плити. Її вікна виходили просто на пляж і відкрите море. Під одним із них саме зацвіла аґава — міцна квітуча галузка тріумфально здіймалася над водою.

Куніцький виймає мапу і зважує різні можливості. Вона могла втратити орієнтацію і просто вийти на шосе в іншому місці. Певно, оце стоїть деінде, може, навіть зупинить якесь авто і поїде — куди? Він бачить на мапі, що шосе на Вісі біжить крутою лінією через весь острів і ним можна їздити довкола, не наближаючись до моря. Кілька днів тому вони саме так оглядали Віс. Він кладе мапу на її сидіння, на торбинку, і рушає. Їде повільно, шукаючи їх поглядом серед оливкових дерев. Приблизно через кілометр пейзаж змінюється: замість оливкових гаїв починаються кам’янисті пустирі, порослі сухою травою й ожинником. Біле вапнисте каміння шкіриться, як величезні зуби, загублені диким звіром. Ще через кілька кілометрів він завертає. Тепер праворуч бачить запаморочливо зелені виноградники, а серед них подекуди — кам’яні хижки для інструментів, порожні й похмурі. У найкращому разі, вона заблукала, можливо, занедужала, вона або малий — тепер така спека, така задуха. Може, їм потрібна негайна допомога, а він, замість того, аби щось робити, вештається сюди-туди трасою. О, який же він дурень, він лише тепер це зрозумів. Його серце починає битися швидше. Можливо, в неї трапився сонячний удар. Може, зламала ногу.

[2] Еміль Чоран (Emil Cioran, 1911—1995) — французький мислитель румунського походження, автор книг есеїстики й афоризмів.