І я вже не стала його питати, а хто ж попередить усіх інших Катрусьок цієї країни — тих, які не ходять до школи British Council і для яких телевізор, то єдине вікно у світ? І навіть не сказала йому, що пішла зі свого каналу, — пощо? Тема ЗМІ вочевидь зараз Вадима не пече, грядуще виборче цунамі означає для нього щось інше, ніж для нас, посполитих, — щось тверде й намацальне, якесь ґрандіозне перегрупування грошових мас у напрямку, про який я можу хіба здогадуватися… Але не хочу. В кожному разі, не маю сумніву, що й тут усе йому вийде добре: Вадим не з тих, хто звик програвати. Ото тільки з Владою йому вийшов облом. Вирвалась йому Влада.
Може, вона якраз і хотіла від нього вирватись — тільки не знала, як?.. Може, в неї теж був який-небудь свій ранок із мокрими дахами за вікном, — коли, через силу вибравшись із ліжка з насунутим тобі на голову, як мішок, новим днем, розумієш, що твоє життя загналося кудись не туди — що це вже не твоя траса, і треба терміново вивертати мотоциклові переднє колесо, цоб-цабе, наддай назад?.. Тільки це дуже важко зробити на такій великій швидкості, на якій вона жила. На такій — розігнаній до пролітаючого в очу пейзажу…
Та хотіла, звісно ж, що хотіла! — горда моя дівчинка, дзвеняча, мов насаджена на сталеву пружинку: горді люди, які звикли самі бути підпорою іншим, так погано вміють подавати сигнали «SOS», що навіть коли вони дзвонять тобі о другій над раном і скаржаться на безсоння, на безпричинний страх: засну і вмру, — ти не чуєш сиґналу… І навіть коли й бачиш, п'ять годин поспіль просидівши з ними під наглядом їхнього бойфренда, мов спеціально приставленого ні на мить не лишити вас наодинці, хоч би йому мав луснути сечовий міхур, що щось таки негаразд, і не так уже й добре, як було ще недавно видавалося, — ти все одно не допускаєш думки, ніби сяйво закоханости, ще недавно променуюче з цієї пари, могло виявитися всього-навсього болотяним вогником, який заводить довірливого мандрівника на трясовину, — не допускаєш, тому що в глибині душі знаєш, що така думка була б образою для твоєї гордої товаришки: тому що вона сама, зціпивши зуби, цілий рік мусила вести з собою якусь не до уяви виснажливу, одбираючу всі сили війну, перш ніж собі до такої думки — до своєї поразки — признатись.
Тепер я не маю жодного сумніву, що так воно й було.
Тепер — після сьогоднішнього Вадима, який ту сторінку свого життя («вона була найкраще, що було в моєму житті», сказав же був іще над Владиною труною, — якби я померла, Р. міг би те саме сказати над моєю!) уже героїчно перегорнув і повернувся до себе — такого, яким він був до Влади, «Д. В.», бо такі люди не міняються, і ніякий новий досвід нічого в них не перевертає, — тепер усі дрібні епізоди, що колись були дряпали увагу дисонансом випадкових скабок, заднім числом складаються мені в стрункий разочок. Одна річ у Вадима з Владою таки була спільна, і на ній, як шруба на зазубні, Владу на Вадимові, відай, і заклинило, зачепило: в них обох жив, і крізь життя ними рухав — страх поразки.
Як чудово, виявляється, алкоголь проясняє думки!..
То з цього страху вона, десятьма роками раніше, розірвала шлюб із Катрусиним батьком (котрий зрештою нічого ліпшого не потрапив зробити з своїм життям, як еміґрувати до Австралії, де, за двома різними версіями, чи то працював сторожем, чи доглядав за кенґуру, хоча незрозуміло, чого за ними в Австралії й доглядати?). То цей страх підіймав їй волосся, коли восени 1990-го ми з нею курили одну цигарку на двох у скверику на Золотоворітській — отут-таки, через дорогу, де тепер казино (і звідтоді мене й водить магнітом круг цього місця от уже чотирнадцять років!), — і гарячий вітер тектонічних розломів гнав повз нас самопальні, ще на ротапринтах тоді друковані летючки, і гірка кава з оббитих чашечок обпікала піднебіння, «в нас не було молодости, Дарино», — була, Владусю, була, оце ж вона й була, наша молодість — і молодість країни, яка тоді народжувалася на світ із прибутного гулу Майдану, з хлопчиків із серафічними обличчями й білими пов'язками голодуючих, яким ніхто ще тоді не додумався платити за те, що вони готові були вмерти, і вони справді готові були вмерти, а хто досі не вмер, тим гірше для нього… Був у моєї Влади цей страх, авжеж був, хоч як глибоко захований, — ґенетичний, від матері успадкований, від Ніни Устимівни… А може, й іще давніший — від тих її діда з бабою, комсомольців, котрі в тридцять третьому втекли до міста й стали робфаківцями, зумівши не вмерти разом зі своїми односельцями — і ще хтозна, чим за те заплативши… І з цього самого страху, який не залишав їй, у її власних очах і в очах заздрого довкілля, права на помилку, вона й застрягла з Вадимом так небезпечно довго — на тій фазі, коли вже перевертаєш свої дні важко, як мокру землю лопатою, бо на місце погаслої любови, чи того, що нею було здавалося, приходить порожнеча, — а в порожнечу завжди й неминуче, як чорна вода, натікає смерть: боюся спати, засну — і вмру…
О чорт, згадала! Вона ж мені й розказувала, десь улітку, перед нашим інтерв'ю ще, свій сон — докладно розказувала, сон був про Вадима, але я запам'ятала звідти тільки один образ (чужі сни взагалі кепсько запам'ятовуєш, як і переказані фільми, котрих не бачив сам), — кудись Вадим її приводив, на якийсь пагорб, сірий, як місячна поверхня, що починав осуватися їй із-під ніг, і вона бачила, що то насип цементового піску, — справді, що може бути мертвіше?.. Здається, там навіть ворони були — чорні, жирні, лискучі… Мені б тоді їй і сказати — Владухо, кохана, ріж полу і втікай на чім світ — як і десять років тому, за тим самим рисунком, тим самим твоїм карколомним орнаментом: ти ж можеш, ти це вже робила й знаєш, коли треба вдаватись до такої хірургії, — і хрін з ним, із цим чоловіком, і з його, чи пак твоїм, пентхаузом — у засклених пливучих хмарах, дзеркальних поверхнях і білих шкіряних пуфах: краса, таки дослівно, неземна, з вічним видом на небо, хоч продавай квитки й води відвідувачів, цей дизайн тобі вдався, але хрін із ним, одірви од серця і втікай без оглядки, бо цей чоловік, якому одна жінка вже підозріло від'їхала кудись у напрямку дурки, є явно небезпечний, є такі чоловіки — спресовані всередині себе на непробійне самовдоволення, котре ми помилково приймаємо за силу, — і вони роблять мертвим усе, до чого торкнуться, навіть секс. Такі чоловіки люблять владу, і вона легко йде їм до рук, бо коли хтось пре вперед із такою непробійною самовпевненістю, то дуже важко не повірити, ніби ця людина пізнала істину і, коли слухатимешся, вділить її й тобі, — важко повірити, що такий потужний панцир не несе з собою ні фіга, крім себе самого… Але це вже тепер я така розумна, а тоді я ще нічого цього не знала, — це було ще до мого знайомства з P., і я була дурна й наївна, як пучок петрушки. Дарочка-дурочка-дірочка.
Чому слово «смерть» у нас жіночого роду, звідки така дурниця? Смерть має бути мужчиною; принаймні смерть жінки. В германських народів, здається, так і є, а з них же ліпші од нас містики. «Я її вбив» — це навіть і звучить краще, переконливіше, ніж «я його вбила». Не допускає полегшених тлумачень: я його вбила своєю зачіскою, я його вбила одною фразою, — чоловіки так не говорять. Або: я його вбила своїм мовчазним презирством, — сміх, та й годі. Клав він на твоє презирство, якщо його взагалі завважив, — а що він взагалі завважив?..
Нічого я не знаю про те, яка війна між ними могла точитися в ту останню Владину осінь, коли вона стрімко віддалялась від нас усіх, окрита зимним, нетутешнім посвітом відчуження, як монастирський служка, якому скоро приймати постриг, — не знаю, і ніколи вже не дізнаюся. І Вадим того не знає — він і тоді навряд чи підозрював, яка роль йому випала в її житті. (Якимось холодком здогаду його було трохи протрясло, коли вона загинула, — в ті перші тижні, коли він заливав свій жаль алкоголем і, як бізон, пер ночами на Бориспільську трасу, мов хотів наздогнати втікачку й вернути її назад, — але він не дав тому здогаду себе глибше розтрусити, і ніякі протяги з того боку його вже не проймуть.) Ніхто, крім небіжчика, не може бачити в повному обсязі його смерти. Бачити, як вона розвивалася, як, день по дню, визрівала, мов овоч. Живим зі сторони видно вже допіру результат — те, як перестиглий плід зривається з гілки під власною вагою. І тільки сам небіжчик знає, як до того дійшло.
«Дай я зроблю з тебе живий портрет, Дарино, мені давно хочеться…» у ванній — радше бездоганно стильній, ніж розкішній: без скоробагацьких євронаворотів, без усяких там римських терм та позолот, — ще пахло недавнім ремонтом, фарбою й лаком, і це трохи нагадувало запах у Владиній майстерні, — може, якраз це й увімкнуло в ній робочий рефлекс, засвербіли руки (малярство, любила повторювати, це насамперед ручний труд, ремісницький!)… Вона працювала не як звичайно візажистки — посадила мене не до дзеркала, а лицем до себе, не розмовляла зі мною, не коментувала нічого по ходу, натомість принесла магнітофона і ввімкнула Queen — The Show Must Go On. Чим довше я сиділа, підставивши їй обличчя й заплющивши очі, тим дужче мене пробирало морозом. Пензлики, множачись мені на шкірі, як зграя метеликів, лоскотали рота, скроні, щоки, повіки, я кудись перетворювалася, зникала, змінювала форму, як скульптура під руками митця, музика гриміла в мене всередині, і звідти, з темряви ревучих залів, сипалося по жилах розбитим склом та виринало назверх звитяжним криком, як виклик навсупір життю: шоу маст ґоу он! — і Владин близький віддих на моєму обличчі ціпенив, як віддих канатоходця над прірвою темного залу: то не була гра, не безневинна забава в перевдяганки й мальовидла, невіддільна від всякої жіночої дружби, а щось таке ж грізно-одчайдушне, що мусив відчувати й Фредді Меркурі в польоті власного голосу, — вона хотіла щось важливе з мене добути, показати мені щось, на чому їй залежало, і коли нарешті з дзеркала на мене вдарило грозовим спалахом, аж я жахнулася, оте палючо яскраве обличчя — з довгими єгипетськими бровами, з темнющими, мов напоєними кров'ю губами (такі обличчя могли бути в поганських богинь війни, у жриць якихось кривавих культів, щось у тому було загрозливе, відьомське, щось, що хотілося негайно затоптати як пожежу й вернути назад у стрій, до відполірованого телеекранного образу, із якого заспокійливо впізнаєш, від якої фірми на ведучій костюмчик, — але водночас я не могла відвести завороженого погляду від цієї чужої маски, з подивом стежачи, як, єдино за допомогою майстерно розтушованих фарб, вона виростає з моїх власних рис, неймовірно, — такими прекрасними живі людські обличчя бувають хіба в темних шибах при слабкому освітленні, де згладжується фактура деталей, і потім я це чуже обличчя не раз на собі в темних шибах і підглядала, щоразу здригаючись…), — на ту хвилину я вже від передозу емоцій ловила дрижаки цілим тілом, ледь зубами не цокотіла, і тільки й спромоглася, що затулитися нервовим сміхом, як сільська дівка рукавом: Матусевичко, що ти зі мною зробила, я не така!..
Значить, ти була така в попередньому житті, дуже серйозно відповіла вона, — ти просто про це забула. Ти гадаєш?.. Замість відповіли, вона підступилася впритул, отим своїм балетним па, знизу вгору, — і поцілувала мене в губи, провівши вздовж них язичком, — від чого вони, охнувши, вмить ожили під вальком помади, відновивши чутливість: її язичок виявився, проти чоловічого, неправдоподібно ніжний, як вийнята зі скойки устриця, я вже забула, коли мене востаннє цілувала жінка — у школі, в піонертаборі? — і сторопіло подумала: ах ось, значить, які ми, дівчата, на смак і на дотик, оце хлопам повезло!.. Влада відсторонилась і стала в дзеркалі поруч зі мною, — на губах у неї зостався розмазаний кривавий слід, як на дзеркальці на тому її славному полотні — «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці катастрофи». «А тепер почекай, я зроблю з тебе знімок».
І я лишилась чекати, легенько тремтячи, — якби вона тоді сказала мені перерізати вени, я б, мабуть, теж послухалась. Але вона тільки принесла камеру — і легко, не цілячись, відстріляла, як вправний автоматчик із ліктя, цілу обойму, клац-клац-клац. Обидві ми при тому мовчали. «А тепер найважче», — і вона знову стала поруч, з отим кривавим мазком через рот, тримаючи у випростаних руках камеру, наведену на нас об'єктивом: клац-клац-клац. Подвійний портрет: художник і його модель. (Його над'їдена модель.) Чи, може, не модель, а твір?.. Та ні, не моделлю, й не твором — чимось іншим я для неї була в тій подобі, якимось химерним уособленням жіночої сили, якої вона вже не чула в собі самій, і я добре пам'ятаю той чудний острах, що зворухнувся в мені, коли вона отак цілилася в нас обіруч на рівні облич: ніби то був не об'єктив, а дуло пістолета…
Ті знімки залишились у її комп'ютерному архіві — принаймні його Вадим не знищив.
Принаймні так він каже. Не знаю, чи хотілось би мені їх тепер побачити. Все одно, — сказала Влада, коли ми їх переглядали, — жодне фото ніколи не віддасть того, що бачиш при живому спогляданні, кольорова фотографія — то взагалі суцільна лажа, лохотрон і опіум для народу… І це була правда: знімки вийшли ефектні, але в них з'явилося те, чого не було в дзеркалі, — театральність. Ми виглядали як двійко ряджених, і моя відьомська маска чомусь більше не гіпнотизувала погляду з такою силою, — якась магія з неї щезла. Ось тому, задумливо прорікла Влада, малярство й не заступити, нічим і ніколи. Нічого, я це використаю, щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що…
І я не сказала їй, що зі мною вона дещо вже зробила, хоч я теж іще не знала, що. Вмиваючись потім у ванній — з глухим жалем, ніби за якоюсь несповненою обіцянкою, що дихнула зблизька й пройшла, от власне що мазком по губах обвіяла, не давшись у руки (таке болісне почуття втрати чомусь завжди викликає жива краса, і ніколи не викликає та, що на полотні!), — яв якусь мить відчула, що мені підгинаються ноги. Отак буквально, ніби зненацька обм'якли зв'язки в колінах: доти я гадала, що ватяні ноги — то тільки такий фігуральний вираз. Якби на Владиному місці був художник-мужчина, все між нами з певністю розрядилось би негайним сексом, і то, мабуть, був би божественний секс, із тих нечисленних, на пальцях полічити, що запам'ятовуються на весь вік, — на повному виносі з тіла, як під час релігійного екстазу, коли, як писав дідусь Гемінґвей, земля пливла, хоча писав він і повну дурницю, бо ніякої землі тоді взагалі не існує, ні землі, ні неба, ні верху, ні низу, і любов не має з цим нічого до діла, — правда, з Адькою в мене теж таке було, але ж було одного разу й з Артемом: тоді, в архіві, де я вперше побачила фото Довганівни з товаришами й мене накрило на місці, і з того все й почалося, перемінилось життя… Але Влада не була мужчиною, і на такі прості, самою природою запрограмовані розв'язки нам із нею розраховувати не доводилося. Щось між нами було інше, страшніше, щось, схоже на зв'язок між породіллею і плодом, — щось вона в мені народила, Влада. Випустила з мене, як великого темного птаха.
І це зосталося нашим із нею секретом — більше ми про те не говорили, не випадало нагоди. Аж до того дня, коли вже не стало з ким говорити.
Як я могла б уділити їй сили, якої сама за собою не знала?..
— Вибачте, н-недочула — як ви ка'ете?..
Це Лисий щось у мене питав. А я відключилась. Бо-м п'яна. Бом, бом, бом, п'яна… Дзвіночки десь грають, тоненько так. Бігме, п'яна, п'яна-п'янісінька, сказицця можна. Десь була фаза, на якій треба було зупинитись, а я її непомітно проскочила. Перебор. І масло вже не поможе.
Лисий питав, чи я не нуджуся. Ага, йому ж аудиторія потрібна, він же й переді мною, а не тільки перед Адькою, покрасуватися хотів. А я взяла й відключилась, як нечемно, — ні-і-і фі-ґа не чула, що вони там балакали…
— Я н-ніколи не нуджуся.
— О, то ви унікальна жінка — ваше здоров'я!.. Але дивитися на тебе мені таки нудно, дядьку. Чи ти хоч уявляєш, як на тебе нудно дивитися? Ти весь такий нудний, як із пральної машини вийнятий. Точнісінько такий — мокрий і покручений. А сам про себе, певно, думаєш, що чистенький, ге?..
— Нам уже пора, — каже Адька. Моє сонечко, і він теж напідпитку. І йому теж алкоголь прояснив у голові. Це точно, що цього типа позбутись можна, тільки винісшися звідси з ним укупі. Сам він піде, тільки якщо вже гнатимуть в шию. А Адька просто так в шию не пожене, Адька не любить принижувати людей. І слава Богу. Слава Богу.
Лисий жадібно роззирається довкола, мов хоче на прощання заковтнути цілу кнайпу одним духом і винести з собою в шлунку, як контрабандист діаманти. І зітхає з жалем, по-бабському: охо-хо!..
— Як писав Тарас Григорович… Хто-хто?
Лисий патетично цитує — хоч він і весь час говорить так, ніби когось цитує, їхнє покоління ще користувалося цитатами, як схоласти Святим Письмом, так і відсиділися весь вік за чужими словами:
— Вип'єш першу — стрепенешся, вип'єш другу — схаменешся, вип'єш третю — в очах сяє, думка думку доганяє!
— Це Шевченко таке писав?
Ми з Адькою просимо його повторити, і він повторює. Супер, як про мене писано. Вся клінічна картина як на долоні. Ото на третій було б і зупинитися — поки ще в очах сяло… Адька подає офіціантові кредитку, Лисий удає, ніби занадто захоплений розповіддю, щоб помітити цей делікатний момент (потім нещиро спитає: скільки з мене? — і нещиро й здивується, що вже заплачено, ці старі мудаки завжди так роблять!): ніби то Шевченко був на стіні таке написав, теж у якомусь шинку бухаючи. Ох ці мені «прокляті поети». Хоч це, звичайно, й краще, ніж ле санґльо льон де вйольон. Чомусь відчуваю з цього приводу приплив патріотичних гордощів (це ж треба було так набратися!).